Зеленський, корупція, прості рішення і безпорадність

Президент відреагував на скандал зі збагаченням керівників МСЕК та десятками прокурорів з інвалідністю і пенсіями у 30-40 років. Президент збирає РНБО і вимагає швидких і жорстких рішень. Знайомо? Мабуть, що так, адже президент вже вимагав жорстких рішень щодо воєнкомів-хабарників та нардепів-утікачів. А от чи вдалося побороти корупцію у ТЦК та впіймати нардепів, які втекли від слідства за кордон – це вже інше питання.

“Всередині України ворогів немає”, – 16 жовтня заявив президент Зеленський з трибуни Верховної Ради України, презентуючи українцям свій план перемоги у війни проти Росії.

“Це реально внутрішній ворог”, – у вечірньому зверненні 20 жовтня президент нарешті прокоментував один із найбільших корупційних скандалів в Україні, в якому об’єднались мільйони доларів у керівників та лікарів МСЕК та сумнівні інвалідності у десятків прокурорів, завдяки яким “правоохоронці” отримують десятки мільйонів гривень пенсій щороку. Для порівняння, військовому потрібно провести понад 200 із 365 днів на передовій, щоб отримати ту ж суму, яку отримала очільниця Черкаської обласної прокуратури завдяки оформленій “інвалідності”.

5 днів знадобилось Володимиру Зеленському для того, щоб помітити внутрішніх ворогів, попри те, що скандал із МСЕК на той час тривав уже два тижні, а під час виступу у Верховній Раді президент дивився на депутатів від проросійської ОПЗЖ – яку нібито ліквідували, але її депутати зберегли місця в Раді і стали вірними союзниками президентської фракції під час голосувань.

З іншого боку, 5 днів – це ще досить швидко, адже 26 серпня президент збирав Ставку Верховного Головнокомандувача через втечу за кордон “слуги” Артема Дмитрука, який зараз позиціює себе як “дисидента”, переслідуваного “за віру”, замовчуючи ряд цілком світських кримінальних правопорушень. Через місяць після Ставки і наказу президента розібратися з нардепами-втікачами, з України виїхав ще один “слуга народу” – Андрій Одарченко, якого підозрюють у спробі дати хабаря керівнику Держагентства відновлення.

З дня виїзду Одарченка минув ще місяць, але Володимир Зеленський досі ніяк на це не відреагував. З певного погляду це й правильно, адже якщо реагувати, то може виявитись, що всі “швидкі та жорсткі” рішення президента залишаються лише у його зверненнях, а на практиці їхній вплив обмежується лише нетривалими періодами, під час яких “внутрішнім ворогам” треба пересидіти, доки у президента не знайдеться інша причина для “швидких і жорстких рішень”.

Раніше Володимир Зеленський уже “швидко і жорстко” поборов олігархів, а сьогодні держава платить грошима українців за те, щоб канали олігархів працювали в Єдиному марафоні. Трохи пізніше президент стверджував, що корупції в Україні немає, адже виїхали корупціонери – а зараз виявилось, що корупціонери є “опорною конструкцією” державного апарату та навіть самого Офісу президента. Згодом президент вимагав “швидких і жорстких” рішень щодо воєнкомів, наслідком чого став провал мобілізації, якій не допоміг навіть новий закон та повсюдна практика “бусифікації” з наслідками у вигляді ненависті суспільства до частини ЗСУ (якою є ТЦК), мобілізації загалом та самої ідеї захисту України. Хабарники серед воєнкомів, до слова, не зникли. 

Розрив між вимогами президента і реальним станом справ вже давно набув системного характеру. Це очікуваний результат того підходу до політики та державного управління, який сповідує Володимир Зеленський – прихильник мікроменеджменту та видовищних кроків, замість розподілу обов’язків і відповідальності між стійкими, незалежними інституціями та системної роботи, якої зазвичай ніхто не помічає.

Цей підхід створює залежність президента від своєї команди, тих самих “5-6 менеджерів”, які формують реальність Володимира Зеленського – адже ту нудну роботу, якої ніхто не помічає, все ж потрібно виконувати. І той, хто її виконує, хто займається тим самим мікроменеджментом, уже сам вирішує, яку інформацію він передаватиме далі – про те, що в країні процвітає корупція, державний апарат неспроможний реагувати на виклики воєнного часу, зневіра суспільства у власній державі – чи про те, що президент є “українським Черчиллем”, який впевнено веде свій народ до безкомпромісної перемоги, і лише дрібні негаразди іноді потребують уваги президента та розпорядження вжити “швидких і жорстких рішень”.

Ця залежність є двосторонньою, адже без Володимира Зеленського на посаді президента ці люди втратять свій вплив і можливості. Тому в реальності Володимира Зеленського і виникають ситуації, в яких внутрішніх ворогів то немає, то “через 5 днів” вони уже з’являються. А ще днів через 10-20-50 ці вороги “зникнуть”, адже “5-6 менеджерів” мусять показувати президенту якісь результати, щоб залишатися “в обоймі”. До наступного “прозріння”.

Поряд з реальністю президента є реальність українців. 

Та, де кордони закрито, але майже мільйон чоловіків призовного віку (включаючи кількох членів команди президента) все ж якимось чином змогли виїхати. 

Та, де люди з цілком реальною інвалідністю – втратою зору, слуху, кінцівок – мусять щороку проходити принизливу процедуру МСЕК заради кількох тисяч гривень пенсії, які ще й вимагають віддати за “позитивне” рішення. І водночас цілком здорові на вигляд прокурори отримують сотні тисяч гривень пенсії у зв’язку з довічною “інвалідністю”. 

Та, де у військового на передовій немає певності в тому, що його буде ким замінити на позиції, а після демобілізації через каліцтво – що він буде комусь потрібен. 

Та, де в мобілізованого на вулиці немає певності у підготовці перед відправкою на передову і в тому, що зліва та справа його прикриватимуть мотивовані бійці, а не такі ж, наловлені для плану, як він сам. 

Та, де підприємець не може дати собі відповідь на запитання, чому він досі не переніс бізнес у Польщу, якщо там є ринок, робоча сила і немає прокуратури, ДБР, БЕБ, поліції та Данила Гетманцева з його податковою інквізицією.

Та, де влада піднімає податки, щоб фінансувати зарплати та пенсії для прокурорів з “інвалідністю”.

Зіткнення цих реальностей обов’язково відбудеться, раніше чи пізніше. Сьогодні, як і в день того пам’ятного звернення до українців на початку повномасштабного вторгнення, формат і наслідки зустрічі цих реальностей все ще залежить від президента.

Володимир Зеленський все ще має достатньо важелів, щоб перейти від ручного управління через “5-6 менеджерів” до відновлення тих інституцій, які з 2019 року він перетворював на виконавців своєї волі. Сформувати реальну парламентську коаліцію з проєвропейськи налаштованих депутатів, замість монстра Франкенштейна зі “слуг” та ОПЗЖ. Створити уряд фахівців, а не друзів-родичів-знайомих тих самих “5-6 менеджерів”. Це не ті “швидкі та рішучі рішення”, яких вимагає президент. Але це ті рішення, які допоможуть вирішити ряд проблем, які відрізняють реальність президента від реальності українців.

Або ж президент може продовжити вимагати “швидкого і рішучого” розв’язання проблем від тих, хто активно долучився до створення цих проблем. Тоді реальність українців постукає в двері кабінету на Банковій прикладом автомата в руках північнокорейського солдата, одягнутого в російську уніформу.