Зеленський, Татаров, чеченці та зв’язок з реальністю

Серпнева пресконференція Зеленського мала всі шанси стати черговим нудним протокольним заходом, покликаним продемонструвати, як у Президента і його команди все під контролем. До певного моменту так і було – єдиним цікавим епізодом була заява Генпрокурора Костіна, з-під носа якого щойно втік за кордон підозрюваний нардеп Дмитрук, про те, що генпрокурор “обурений цим фактом навіть більше, ніж суспільство”. Але потім у Президента цілком очікувано запитали про членів його Офісу, а президент, неочікувано, продемонстрував, що навіть себе він не дуже добре контролює.

Найпримітніше те, що запитання журналіста “Української правди” Романа Кравця не було навіть різким чи підступним. Ба більше – навіть пряма відповідь на запитання про те, за яким критерієм президент оцінює членів команди, особистою лояльністю чи результативністю, може бути буквально будь-якою. 

Якщо цим критерієм є лояльність – Президент має на це повне право, адже йдеться про працівників Офісу президента, конструкції, створеної для того, щоб допомагати Президенту виконувати його посадові обов’язки. Керівник та заступники ОП не несуть жодної особистої політичної чи юридичної відповідальності за те, наскільки добре чи погано Президент виконує свої обов’язки. Цю відповідальність Президент несе виключно особисто, і саме тому призначення на ці посади залежить виключно від Президента. Тому було б дивно призначати туди конкурентів, ворогів або просто випадкових людей, чи не так?

Якщо цим критерієм є результативність – то є Положення про Офіс президента, в якому зазначено посадові обов’язки заступників та керівника ОП. Президент вважає, що результативність Олега Татарова, Ростислава Шурми, Олексія Кулеби та Андрія Єрмака на їхніх посадах є достатньою (чи високою), тому вони й залишаються на своїх посадах. “Хочете знати, що це за результативність – це не секрет, але читайте Положення про ОП, надсилайте письмовий запит, надамо посадову інструкцію, а зараз – вибачте, ви не єдиний в цьому залі, хто хоче поставити запитання президенту”. Це було б вичерпною відповіддю на запитання про Олега Татарова у тій формі, як його поставив Роман Кравець. І найголовніше – така відповідь точно не зробила б гірше.

Не дуже складно, чи не так? Але це лише у тому випадку, якщо ви готові брати на себе відповідальність за свої слова та рішення і усвідомлюєте, що не всі й не завжди будуть безумовно схвалювати ваші дії та аплодувати вам. Загалом, у цій готовності та розумінні теж нічого складного для дорослої людини немає, за винятком того, що Володимир Зеленський так і не засвоїв цієї простої істини.

Після понад 5 років на посаді Президента, два з половиною з яких припали на період повномасштабної війни та необхідності приймати не те що непопулярні, а жахливі рішення, Володимир Зеленський все ще бачить свою політичну постать на театральній сцені і очікує захоплених вигуків публіки, хоча значно ближчою аналогією для політика-популіста був би залитий кров’ю попередників пісок Колізею і крики “Вбий!”, адресовані в рівній мірі йому та його противнику. Проте розбіжності між уявленням Президента про його нинішню роль та її сприйняття суспільством є не найбільшою проблемою з тих, які продемонструвала вчорашня пресконференція. 

Значно гірше те, що, судячи з усього, президент щиро вірить в сказане ним журналісту “Української правди” на пресконференції, а до того – на зустрічі “оф рекордз” про Олега Татарова. І, якщо сприймати слова Президента буквально, то й сказане ним союзникам України, які вочевидь теж цікавились, що Олег Татаров, функціонер міліції режиму Януковича, який кликав росіян придушити волю народу України, робить в команді демократично обраного президента України під час війни з Росією.

Йдеться не просто про віру, як, скажімо, віра в перемогу України, а про віру всупереч фактам і здоровому глузду. У Президента є найповніший з можливих доступ до будь-якої інформації про перебіг бойових дій на кожному етапі і в кожному місці. Цей доступ дозволяє йому знати, що під час боїв за Київ росіяни (тим паче й кадирівці, які, зазвичай, воюють більше в соцмережах, ніж на передовій) так і не змогли зайти в Київ. І заперечення цього факту є знеціненням результативності вже не таких привілейованих, як Олег Татаров, але цілком реальних військовослужбовців Сил оборони та добровольців, які всупереч обставинам та невдалим попереднім політичним рішенням змогли на підступах до Києва розбити найкращі сили, які за роки підготовки зібрала Росія. Звісно, тоді не обійшлось без трагедій і безглуздих жертв, спричинених недостатньою підготовкою до такого розвитку подій, але це не є причиною знецінювати успіх українських захисників, тим паче заради особи Олега Татарова та його посади в ОП. Тим паче з боку Верховного Головнокомандувача ЗСУ.

Віра президента України у те, що Олег Татаров має індульгенцію [формальне прощення гріхів – ред.] через те, що під час російського наступу на Київ він невідомо де і невідомо як вбивав якихось міфічних “чеченців” (хочеться сподіватись, що президент мав на увазі саме кадирівців, а не представників чеченського народу, які воюють у складі Сил оборони України), викликає запитання – а у що ще так само щиро і фанатично вірить президент, і наскільки ця його віра має зв’язок з реальністю. Адже те, що президент не розуміє, наскільки образливими є його слова для тих чеченців, які б’ються на боці України або в інший спосіб підтримують Україну, ми уже побачили.

Якщо оглянутись на недалеке минуле, то ми пригадаємо, що до обрання на посаду Володимир Зеленський щиро вірив у те, що війна з Росією не закінчується нібито тому, що його попередники на цьому нібито заробляють. За такою логікою, початок повномасштабної війни з Росією мав би означати, що команда президента Зеленського захотіла заробляти на війні з Росією значно більше, ніж попередники, за часів яких війна мала значно нижчу інтенсивність і була локалізована в межах двох областей. Проте очевидно, що неправдою є обидві тези – війна почалась і стала повномасштабною, бо цього хотіла Росія.

Трохи згодом Президент Зеленський щиро вірив у те, що він зможе домовитись з Путіним під час переговорів і не менш фанатично добивався цих переговорів, наслідком чого стало одностороннє відведення українських військ від лінії фронту, під час якого, переконуючи військових скласти зброю, Володимир Зеленський сказав відому фразу “…Я президент этой страны, я ж не лох какой-то!..” Попри те, що зустрітись з Путіним через кілька місяців все ж вдалося, домовитись із президентом РФ Володимир Зеленський, попри свою віру, не зміг.

Ще кілька років тому Президент України вірив у те, що повномасштабного вторгнення РФ не буде. Принаймні, якщо судити з його публічних заяв про те, що “сусіди мають приходити з холодцем і пляшкою, а не зі зброєю” та комунікації членів його команди про те, що світові ЗМІ, які пишуть про загрозу вторгнення, – ”гірше Скабєєвої”.

Коли повномасштабне вторгнення Росії почалось і, ціною неймовірних зусиль військових та добровольців, росіян вигнали з-під Києва, президент вірив, що війну вдасться закінчити чи то швидкою перемогою на полі бою (що можливо хіба що при захопленні Москви українськими військами), чи то беззастережною капітуляцією Росії, тому підписав указ про неможливість переговорів з Путіним, яких Зеленський ще кілька років тому добивався навіть ціною українських територій. Оскільки тема майбутніх перемовин між Україною та Росією все частіше звучить з боку української влади, а Путін, попри щирі сподівання мільйонів українців, досі живий і є президентом РФ, віра Володимира Зеленського знову його підвела, оскільки доведеться або скасовувати власний указ, або шукати якісь формати перемовин за участі посередників та сподіватись, що на такий формат погодиться Путін.

І ось ми повернулись до моменту, в якому Президент вірить в те, що Олег Татаров захищав Київ від якихось “чеченців” (хочеться все ж думати, що таки від кадирівців, а не добровольців з Чеченського батальйону імені Шейха Мансура у складі ЗСУ). Тому саме час поставити перед собою запитання – а у що ще вірить президент України і наскільки ці вірування мають зв’язок з реальністю?

Адже якщо віра Президента й далі вестиме його від однієї фатальної помилки до іншої, то в нинішній ситуації українці не можуть собі дозволити розкоші з полегшенням сказати “дякую, Боже, що взяв грошима”, як це було б у мирні часи. Війна бере плату усім: свободою, здоров’ям, життям, майбутнім, територіями – і грошима також. Тому здатність лідера держави, від якого залежать ключові рішення, у найскладніші для країни часи критично сприймати власні переконання і слова наближених до нього осіб, є запорукою того, що минулих помилок вдасться уникнути в майбутньому. 

Як і здатність усвідомлювати, що посада не робить Президента вищим за громадян його країни. У найкращому випадку – першим серед рівних, доки суспільство це дозволяє. І це теж дуже важливо пам’ятати.