«Жертви війни не є числом, це завжди особистості» – відкриття «Щоденників війни» у Берліні

Протягом двох років повномасштабної війни українці здійснили вагомий внесок у збереження пам’яті про наш досвід. Мова не лише про дорослих, а й про дітей, які були в окупації, виживали під безперервними бомбардуваннями, втратили батьків та значну частину себе, але змогли перетворити цей досвід у щось більше. Так, проживаючи усі ці етапи, вони, попри все, прагнули “зберегти”: занотовували власні переживання, втілювали побачене у щоденниках, створювали тематичні малюнки. Вже зараз ці особисті рефлексії надають голос молодому поколінню війни завдяки проєкту “Щоденники війни: непочуті голоси українських дітей”.  Це також про реальність нашого сьогодення: молоде покоління було змушене стати сильним надто рано. А тепер – вони ті, хто документують наш досвід.

20-го лютого досвід українських дітей став ближчим для певної категорії іноземної аудиторії. Так, у Берліні відкрилась виставка “Щоденники війни: непочуті голоси українських дітей”. Презентація відбулася в артпросторі “Готель Континенталь”, який відкрили за аналогією до центру сучасного мистецтва у Маріуполі, який розміщувався у будівлі з такою ж назвою. В межах заходу відбувся показ документального фільму про Маріуполь, автором якого є герой проєкту Владислав Пʼятін-Пономаренко, який 75 днів провів в окупованому місті. До Берліна він привіз прапор України, який окупанти зірвали з будівлі його коледжу, а згодом, під час евакуації з міста, Владислав сховав прапор серед білизни та зміг вивезти з окупованої території.  

Фото: “Щоденники війни: непочуті голоси українських дітей”
Фото з відкриття виставки

“За час окупації я бачив усе: вибухи, зруйновані будинки, бої, знущання та гниття, що коїлось в місті. Це все відбувалося у моєму рідному місті – де я жив, любив, мріяв. Саме тому, коли почалось повномасштабне вторгнення, я почав знімати цей фільм. Тоді я думав, що ніхто не знає про те, що саме відбувається у Маріуполі. Я хотів зафіксувати усе, що нам довелося побачити й пережити. Я боявся, що нас ніхто не почує. Не побачить наших сліз”, – ділиться Владислав.

Фото: “Щоденники війни: непочуті голоси українських дітей”. Фото з відкриття виставки

Загалом виставка «Щоденники війни» охоплює 14 історій дітей з різних куточків України: Донеччини, Харківщини, Херсонщини, Київщини. Серед запрошених гостей заходу – посол України в Німеччині Олексій Макеєв та його дружина Олена Макеєва, а також Френк Пітер Вільде – німецький дизайнер, який з перших днів повномасштабного вторгнення активно підтримує Україну, а також сприяє нагадуванню всьому світові про війну на нашій території. 

«Ця виставка є дуже красивою, з одного боку, а з іншого – вона розриває серце. Ви розумієте, що жертви війни ніколи не є числом, це завжди особистості, а в даному випадку – це маленькі люди, які не можуть захистити себе. Вони не були дорослими, і це робить її ще складнішою. А потім ви чуєте про втрати їхніх сімей, ви читаєте, через що їм довелося пройти з 24 лютого… Я хочу, щоб цю виставку побачили всі, тому що вона сприяє розумінню російського тероризму, розумінню того, що таке ця війна і як вона загрожує не тільки Україні, але й усьому європейському світу» – наголосив Френк Пітер Вільде. 

Фото: “Щоденники війни: непочуті голоси українських дітей”
Фото з відкриття виставки

Олена Макеєва та Френк Пітер Вільде також зачитали на заході уривки із щоденників дітей-учасників проєкту.

Серед них – 14-річна Марія Зайцева з Ірпеня. Під час російської окупації міста дівчина 9 днів провела у підвалі та була евакуйована під обстрілами. Тоді Марія втратила тата та бабусю, яких розстріляли росіяни в їхньому автомобілі. Її дідусь загинув від осколкового поранення.

“Ми 9 днів сиділи в підвалі. Було дуже страшно, ми думали, що всі помремо. Коли вирішили залишити місто, нас евакуювали. Тато не відповідав. Лише восени я дізналась від мами, що він загинув тоді, 25-го лютого, разом із моєю бабусею. Пізніше від обстрілу загинув і мій дідусь, мамин батько”, – фрагмент зі щоденника Марії.

10-річний Єгор Кравцов три місяці провів в окупації у Маріуполі, записуючи все побачене в щоденник й створюючи малюнки. В окупації Єгор зустрів день народження, який згодом також відобразив у щоденнику.

“Я добре виспався, прокинувся і посміхнувся. Я встав і дочитав до 25-ї сторінки. Також ‍у мене рана на спині, у сестри шкіру здерло. У неї була рана на голові. У моєї матері тепер діра на нозі. Мені 8 років, моїй сестрі 15 років, моїй мамі 38 років. Треба перев’язувати рани. Мама перша, я другий, моя сестра – третя”, –  фрагмент зі щоденника Єгора.

Фото: “Щоденники війни: непочуті голоси українських дітей”
Фото з відкриття виставки

Ще одна історія – Аріни, яка разом із батьком, братами та сестрою евакуювалися з Херсонщини. Коли вони під’їжджали до Миколаєва, автівку почали обстрілювати російські військові. Її батько зазнав 17 кульових поранень. Дівчинка самотужки витягла з авто братів та сестру в окопи, благаючи російських військових про порятунок тата. Лише на українському кордоні йому почали надавати допомогу, але, на жаль, врятувати чоловіка не вдалося. 

“Я не хочу жити. Навіщо мені життя без тата? А я ще незграбна дитина, яка сама нічого не вміє. Напевно, це мені покарання за те, що я не мовчала і дзвонила татові. Якби я не подзвонила татові, все було б добре, всі були б живі”, – фрагмент з щоденника Аріни.

П’ятнадцятирічна Віолетта Горбачова перебувала в окупації в Новій Каховці,  волонтерила в підпільній проукраїнській організації, що таємно допомагала людям, які не могли фізично вийти на вулицю.

“Відео танкових колон у Новій Каховці… Російський прапор на нашій ГЕС… Сидимо в залі, читаємо новини… Невідомо, невідомо, невідомо. Я була в шоці, трохи злякалася, але не хотіла плакати. Я посміхнулась, читала всі новини з позитивними думками”, – фрагмент зі щоденника Віолетти.

У такий спосіб, головна мета проєкту – привернути увагу суспільства до проблеми емоційного стану української молоді, яка стала свідком війни, й створити надійну платформу для дітей, завдяки якій їх унікальні історії про пережиті випробування будуть почутими. Для іноземців – це також рішучий заклик до допомоги.

Фото: “Щоденники війни: непочуті голоси українських дітей”
Фото з відкриття виставки

“Я хочу, щоб війна закінчилася, але не шляхом мирних переговорів, які, як ми знаємо, є “повним лайном”, адже росія ніколи не зупиниться. Вони ніколи не зупиняються, це триває з 2008 року в Грузії й до 2014 року в Криму і на Донбасі. І, якщо ми не зупинимо росію повністю і не повернемо всі українські території назад – ця війна не закінчиться. Отже, забудьте про мирні переговори, озбройте Україну зараз, відправляйте озброєння, вкладіть все в перемогу цієї держави.

Моє бажання, щоб Україна перемогла в цій жорстокій війні, яку вона ніколи не обирала. І, звичайно, я хочу справедливості, щоб росія заплатила за скоєні воєнні злочини, надала гроші на відбудову міст, щоб усі депортовані люди могли повернутися, ми повинні мати справедливість. Без справедливості не буде миру. Це те, чого я бажаю Україні, світлого майбутнього в Європейському Союзі та, звичайно, стати членом НАТО, щоб Україна була озброєна й підготовлена проти імперіалістичного терору з боку росії”, – звертається до міжнародної спільноти  Френк Пітер Вільде.

Більше про меседжі для іноземців й безпечне донесення “чутливих історій” Букви запитали в ініціаторки проєкту “Щоденники війни: непочуті голоси українських дітей”, візіонерки Христини Храновської.

Фото: “Щоденники війни: непочуті голоси українських дітей”
Фото з відкриття виставки

– Сьогодні те, що ми транслюємо на увесь світ про російсько-українську війну, робить нас, певною мірою, відповідальними за те, наскільки наш досвід сприйматимуть іноземці. Власне, першочергово, на що покликано проєкт саме для іноземної аудиторії?

– Наша головна мета й загалом завдання нашого проєкту – розповісти історії дітей та “пролити світло” на глибоку травму, яку переживає молоде покоління України. У нашій країні повномасштабна війна триває вже два роки, й росія щодня руйнує життя наших дітей. Але, на жаль, сьогодні Україна зникає “з перших шпальт”. Саме тому нам так важливо постійно говорити європейцям про те, що насправді переживають українці щоденно, про те, які злочини вчиняє країна-агресор на нашій землі. Тож, подорожуючи країнами Європи з виставкою, ми вкотре наголошуємо міжнародній спільноті про те, що росія має понести відповідальність за скоєні злочини. Наш проєкт дає можливість українським дітям бути почутими, щоб кожен зміг поділитися своєю історією, а світ знав, що вони переживають. І ми робимо усе можливе, аби голоси наших дітей були почуті.

– Ми звикли, що певна частина іноземців сприймає російсько-українську війну як дуже чутливий аспект. Водночас проєкт “Щоденники війни” мовить про досвід дітей, які є ще більш вразливою категорією. На Вашу думку, яким чином  Вам вдалось зберегти цю межу безпечного висвітлення? 

– Так, це дійсно правда. Європейці вкрай чутливі до теми дітей під час війни. Пріоритетними локаціями для нас під час експозиції виставки є державні установи та публічні заходи. Тож іноді ми маємо певні обмеження щодо участі наших дітей у таких подіях. І це, з одного боку, є правильним, європейці приділяють значну увагу ментальному здоровʼю. Однак наш проєкт і виставка сформовані у такий спосіб, що навіть без участі дитини, глядач може розділити той біль і ті емоції, які переживали наші герої з перших днів повномасштабного вторгнення. Наша виставка демонструє війну очима дітей – через малюнки, записи у щоденниках та відео.

– Власне, якою є реакція іноземної аудиторії? Чи можемо ми говорити про те, що діяльність проєкту спрямована не лише на виявлення емпатії, а й чіткий заклик діями допомагати Україні та вразливим категоріям, що постраждали внаслідок воєнних дій?

– За час існування проєкту ми відкривали виставку у Нідерландах, Україні, Франції та Німеччині. І якщо говорити узагальнено, то українці, які приходять на відкриття, не потребують «зайвих» слів – вони бачать історії дітей і впізнають себе, адже на початку повномасштабного вторгнення ми всі опинились в однакових умовах. У Європі хоч і знають про війну в Україні, однак, дізнаючись подробиці про ті чи інші події, залишаються враженими, а подекуди й шокованими. Бо наша виставка – це не лише щоденники, до кожної історії ми маємо артефакти: обгорілий телефон батька дитини, який загинув під час спроби евакуації, червона шапочка, яку дали дівчинці волонтери на кордоні… За кожним таким експонатом приховані історія і чиясь зруйнована доля. Я щиро вірю, що розповіді українських дітей допоможуть людям усього світу зрозуміти справжню ціну війни та згуртуватися, аби зупинити цю трагедію.