Жодна війна не була виграна без тилу – Арсен Дмитрик, командир батальйону бригади “Азов”

Валерія Цуба
Журналістка Букв

Досвід російсько-української війни демонструє, що наші захисники готові повертатися до війська навіть після пережитого полону або отриманих поранень. Однак готовність військових знову стати до строю – це не лише про їх високий рівень вмотивованості та відповідальності. Це також про підтримку суспільства, яке розуміє їх досвід і сприяє йому. Бути “надійним тилом” – це і про подяку, і про активну залучену допомогу, і, звісно, про формування навичок безпечної комунікації. Адже нехтування цим аспектом на будь-якому рівні громади може стати причиною самоізоляції, проблем із поверненням в суспільство, з контактом в сім’ї, з довірою тощо. Адже пам’ятаємо, що не завжди особисті переживання військових можуть бути помітними через їх вміння протистояти подібним проявам.

Арсен Дмитрик за позивним “Лемко” – командир 1-го батальйону бригади спеціального призначення “Азов”. Ще у 2014 році Арсен брав активну участь у Революції Гідності й восени 2014 року вступив, на той момент, в батальйон “Азов”. Військовий шлях захисника охоплює участь в обороні Широкиного, Мар’їнки, Водяного, Павлополя, Золотого, боях на Світлодарській дузі тощо. Також, життєпис оборонця закарбував такі переломні періоди російсько-української війни як: оборона Маріуполя, “Азовсталь”, виклики полону, теракт в Оленівці, повернення з російського ув’язнення, реабілітація й рішення знову стати до строю. Про події Маріуполя “Лемко” згадує як те, що було необхідним, адже тривала оборона міста дійсно допомогла виграти час, щоб підготувати­ся до зустрічі ворога на інших рубежах. Арсен також був старшим в Оленівській колонії, внаслідок вибуху він отримав численні осколкові поранення та опіки обличчя, але зміг врятувати багатьох побратимів. 

Букви висвітлюють проблеми, пов’язані з викликами, яких зазнають ветерани, аби сприяти їх подальшої безпечної інтеграції в суспільство. Це не лише про комунікацію з вразливими категоріями населення, а й коректність висвітлення бойових реалій у медіапросторі. В матеріалі для Букв Арсен Дмитрик розповідає про те, як з часом трансформувалось його особисте сприйняття тилу, як бойове загартування впливає на прожиття травматичного досвіду, а також які прояви суспільства можуть нашкодити військовому, що повертається додому.

Фото: особистий архів Арсена

– Арсене, на Вашому досвіді одні з найбільш переломних періодів російсько-української війни: це оборона Маріуполя, теракт в Оленівці й, власне, Ваш порятунок. Це тривалий період і фізичного, й емоційного навантаження. Як Ви сьогодні?

– Фізичний стан залежить від обставин, наприклад, поранення. У мене після полону чисельні поранення, але не критичні. В загальному все нормально, всі старі болячки, які були ще до 24-го лютого, вони є дотепер, нічого страшного. По психологічному стану нічого критичного також немає. Багато хто питає, чи вплинув на це полон, Маріуполь, ситуація в Оленівці… Частково вплинуло, але не так сильно, як більшість вважає. Чому? Тому що ми були готові до таких психологічних навантажень, адже, будемо відвертими, ми роками тренувались. І тому ми й зараз спокійно, на свіжу голову, тверезо, так би мовити, виконуємо свої задачі. І симптомів ПТСР – у нас зараз не проявляється, а може й трохи є, але ми просто не звертаємо уваги. Як сказав психіатр, коли всі будуть звільнятися й інтегруватися в цивільне життя, можливо проявиться, а серед тих, хто далі продовжить служити – то інше питання.

– Ви зазначили, що були готові до таких психологічних навантажень. Водночас якщо ми говоримо про полон, це також і про нерозуміння, що буде далі. Чи вплинули ці реалії саме на Ваш світогляд?

– Після полону змінилися, так би мовити, бачення на певні речі. І цінувати багато чого починаєш. Бо розумієте, ти був в критичних умовах, обмежений в їжі та доступі до усього іншого. От до полону я хотів собі дещо купити, планшет, наприклад, то я тоді подумав би, чи потрібно, чи ні, а зараз думаю, чого себе жаліти. Плюс зрозуміло, що ти більше вже не те щоб добріше, але трішки по-іншому до людей ставишся. Бо коли був у таких місцях… Наприклад, ми просиналися з думкою “слава богу, що поспали цю ніч”, бо у будь-який момент могло  щось прилетіти. Ми були в місцях, де кожен ранок міг бути останній. Буває, наприклад, коли хлопці йдуть на задачу і ти розумієш, що хтось може не повернутись. Це було і в полоні… Ну і починаєш цінувати час, бо його у нас у всіх обмаль.

Фото: особистий архів Арсена

– Арсене, як Ви відчуваєте себе, опиняючись у цивільному житті? Зокрема, серед людей, які знають Ваш і минулий, і теперішній досвід. Чи існує тут межа між двома відносно відмінними категоріями громадян?

– З приводу цивільних, хочу сказати, що якби це був 2016 рік і звучали питання “коли закінчиться війна?”, то реакція була б більш помітною. Зараз я це сприймаю нормально, розумію, що також є люди, яким цікаво. Для себе я вирішив так: служба службою, а особисте є особистим. Не можна це пов’язувати. Є окремо родина, а є служба. Дві чітко відокремлені зони. Якщо починаєш поєднувати службу з чимось іншим, це деколи плачевно закінчується. А так я відверто ні з ким не “гризусь”, навпаки деколи навіть намагаюсь пояснити. 

–  Скажіть, чи є питання або розмови, які сьогодні є дискусійними в суспільстві, але Ви вважаєте їх недоречними й, власне, намагаєтесь це пояснити?

– От, наприклад, зараз є це гостре питання “йти чи не йти служити”. Якщо є можливість, я пояснюю, чому треба служити, бо це ж насправді питання часу. Але є бійці, яким психологічно важко сприймати те, що зараз робиться в тилу. Вони якраз на тій першій стадії, яку ми пережили ще у 2015-2016 роках. Але тоді вона не була такою глобально критичною як зараз. Зараз молоді бійці особливо переживають за це.

–  Арсене, як Ви ставитесь до явища, коли всіх захисників найменують як “героїв”? Адже розуміємо, що кожен може вкладати в це особистий сенс, залежно від пережитого досвіду.

– Щодо “героїзації” у кожного своя суб’єктивна думка. Я скажу так: коли Редіс на “Азовсталі” отримав звання “Героя України” я прийшов до нього, привітав сам і від імені всього мого підрозділу. Він тоді відповів: “передай хлопцям, що вони всі герої й ця нагорода і для них також”. Я вважаю, що зараз кожен, хто докладає максимум зусиль, щоб закінчити війну – той також герой. Навіть бувши суддею, який не наражаючись на якісь впливи, просто “садить” всіх корупціонерів тощо. Я так само можу спокійно казати, що наші дівчата чи патронатна служба, яка займається  пораненими хлопцями, похованням загиблих – вони всі героїні.

Фото: особистий архів Арсена

– Наступне питання стосується маркетингу воєнного часу. На Вашу думку, яким зараз має бути підхід до маркетингу, щоб він не оминав питання війни, але і не порушував етичні межі?

– Маркетинг потрібен, але з розумом. Пса Патрона, чи Богдана Хмельницького, чи Сагайдачного – наносити на пляшку від горілки – це дійсно перебір. Наприклад, в “Азові” у нас заборонено випускати продукцію з шевроном. А чому? Бо це символ, за який наші хлопці загинули. І просто брати його зображувати, наприклад, на якихось пакетах, а потім викидати сміття – це ж наш шеврон, наша символіка. Маркетинг потрібен саме з розумом. У нас є громадська організація “Azov One” і, наприклад, випуск горішків, де з кожної пачки йде декілька гривень на “Azov One”  – це нормально. А “ловити хайп” на війні та особистостях – я противник того. Нам потрібно зробити маркетинг як в Америці. Щоб не наші хлопці носили футболки та кепки з прапором Америки, а щоб замість нього був прапор України.

–  Арсене, на Вашу думку, яким має бути “надійний тил” сьогодення? Адже зараз вкрай важливим є не лише активна залученість до зборів на потреби війська, але й формування безпечної комунікації. 

– Жодна війна не була виграна без тилу. Будь-який боєць, який повертається додому, він хоче бачити порядок, спокій та усмішки своїх близьких. Це обов’язково. Якщо є змога підтримати родичів військових – потрібно допомагати. Бачите військового – подякуйте. Наприклад, бачите, що стоїть військовий, п’є каву, то принесіть йому цукерочку, скажіть “дякую Вам за службу, дякую, що захищаєте”. Він буде світитися від того. А коли військовий приїжджає додому і бачить, що тут відбувається й замість того, щоб з родиною посидіти та поспілкуватися, як все добре, він вислуховує, що робиться вдома, кого “запаковують”, кого “не запаковують”, хто переховується, хто краде… То якою буде його відпустка?  Якщо люди будуть це розуміти, вони і донатитимуть, і належно підтримуватимуть військових.

Фото: особистий архів Арсена

–  Насамкінець, особисто для Вас, як військового, які аспекти цивільного життя мають залишатися першочерговими? Передусім задля того, аби це було безпечне середовище відновлення військових.

– Знаєте, я на новорічні свята був у відпустці й скажу відверто, що трохи розчарувався, чому немає ялинок з гірляндами у містах… Мені приємно було б, якби я приїхав додому, гірлянди світять, ялинка є. Я не кажу, що потрібно якусь вечірку влаштовувати. Ні. Але хочеться просто повернутися й “перемкнутися”. Бо коли ти їдеш додому, ти ніби перемикаєш запобіжник з війни – на дім, а потім навпаки. Власне, першочергово, нам потрібно робити такі запобіжники. 

У Центрі національного спротиву повідомили, що у тимчасово окупованому Криму росіяни розпочали нові зачистки у місцевих бібліотеках. Ворог наказав вилучити усі книги про Голодомор, УПА та на яких зображено тризуб.

24 квітня міністр оборони Польщі Владислав Косіняк-Камиш заявив, що країна готова допомогти Україні повернути чоловіків призовного віку на допомогу Силам оборони у боротьбі проти росіян.

24 квітня Україна та Португалія розпочали роботу над проєктом угоди щодо гарантій безпеки, узгодивши графік подальших переговорів.

Уповноважений з прав людини Дмитро Лубінець наголосив, що жодних прямих перемовин з російською делегацією 24 квітня не відбувалося. Раніше так звана дитяча омбудсменка РФ Львова-Бєлова заявила, що Росія та Україна “вперше провели очні переговори” стосовно повернення викрадених росіянами дітей.

Франція закликає Європейський Союз запровадити новий режим санкцій проти російської дезінформації та операцій втручання у вибори по всьому світу.