Жити після війни: ветеран про реабілітацію, мотивацію і виклики спорту

Ветеран Євгеній Омельчук (позивний “Папай”), воював у складі 1-ї окремої танкової Сіверської бригади, брав участь в обороні Чернігівщини, Донецької за Запорізької області. Після повернення до цивільного життя став співзасновником громадської організації “Сила Захисників” і присвятив себе спорту. Він — член міжнародних ветеранських збірних “United State Air Force and Marine Corps Trials”, “Strong Spirit’s Games” та капітан  першої в Україні кіберспортивної команди “UA Forces Team”. Співзасновник першого фестивалю ветеранської культури “Коло ветеранів” та “Ігор ветеранів”.

У розмові Євгеній (“Папай”)  ділиться власним досвідом, як спорт допомагає адаптуватися після поранення, підтримувати фізичне та психологічне здоров’я, а також про зміни у ветеранському та адаптивному спорті в Україні.

– Чи пам’ятаєте момент, коли зрозуміли, що спорт може стати шляхом реабілітації? 

– Так, це сталося після того, як я потрапив на змагання до збірної ветеранів, яка представляла Україну на міжнародній арені в США. Тоді я усвідомив, що спорт – це також форма реабілітації.

– Як ви знайшли мотивацію після поранення? Що допомогло повернутися до активного життя в спорті? 

– Найбільше вплинули дисципліна та мотивація. У мене була чітка мета – потрапити на інші змагання, стати частиною іншої ветеранської збірної, яка знову могла б виступати за кордоном. Після першого разу я загорівся цією ідеєю. Але головною мотивацією для мене залишається моє здоров’я та те, як спорт змінює мій фізичний і психологічний стан.

– Чи був конкретний вид спорту, який став найбільшою підтримкою в цій реабілітації? 

– Перш за все – це кросфіт. Я займався ним ще до війни, і саме він допоміг мені вижити. Якби не кросфіт, я не знаю, що було б зі мною та моїм життям. Після повернення з війни він залишався для мене найважливішим і найпріоритетнішим видом спорту.

Кросфіт – це базова фізична підготовка, яка використовується в будь-якому виді спорту та в будь-якій дисципліні.

Джерело: особистий архів

– З вашого досвіду, як спорт впливає на психологічний стан ветеранів?

– Варто почати з того, що ветеранський та адаптивний спорт поступово змінюється, і для мене ці зміни не завжди зрозумілі.

Пам’ятаю літо 2023 року, коли я вперше потрапив на змагання в Полтаві. Там я виклався на максимум – настільки, що мені викликали швидку. Але тоді я зрозумів головне: для більшості учасників це був не просто спорт, а спосіб подолати власні бар’єри та отримати нагороду.

У 2023 році бійці займалися спортом передусім для підтримки фізичної форми та психологічного розвантаження. Це був дієвий шлях реабілітації, де ключову роль відігравали дисципліна та спілкування у ветеранському ком’юніті.

Проте з часом мотивація займатися спортом почала змінюватися. 2024 рік став переломним. Я побачив речі, які мене здивували. Багато колишніх військових почали сприймати спорт не лише як реабілітацію, а й як можливість отримати фінансову підтримку. Якщо у 2023 році було 1–2 змагання на квартал, максимум три, то зараз їх проводять по 10–15. Це дуже багато.

Мене шокують питання, які чую від знайомих: “Женя, а де на змаганнях годують краще? А де менша конкуренція і кращі призи?” Тоді я розумію – це вже не спорт.

З’явилася й інша тенденція. Колишні військові, які привозять медалі з міжнародних змагань, після повернення отримують фінансові виплати від громад. Це можуть бути 50 тисяч, 100 тисяч гривень – усе залежить від кількості нагород. Колись ветеранський спорт був про підтримку, а зараз – це вже про гроші.

Я сам зіткнувся з цим після повернення зі Strong Spirits Games. Виявилося, що я був єдиним представником Київської області в складі збірної. Я народився і виріс у Київській області, вже 10 років мешкаю в Києві без офіційної реєстрації в місті. Через це я не мав права претендувати на фінансову винагороду від Києва.

Водночас знайшлося п’ятеро людей із різних регіонів – зокрема, з Хмельницького – які зареєструвалися в Києві перед виплатами. Одна людина навіть придбала фіктивну реєстрацію за 300 доларів, щоб потім отримати 5 000 доларів від міста. Так виходить, що люди, які не мають жодного відношення до Києва, після повернення зі змагань у Мадриді реєструються в столиці, щоб отримати виплати.

Мені також пропонували “вирішити питання” з реєстрацією, щоб отримати 230 тисяч гривень призових. Спочатку я навіть задумався, але сумніви тривали лише кілька годин. Для мене це неприйнятно – як для ветерана, який захищав країну не заради грошей.

Це лише один приклад. Інший випадок – хлопець, який три місяці тому мав київську реєстрацію, але після змагань його вже вітали з нагородою у Хмельницькому. Тобто він змінив реєстрацію, щоб отримати виплату там.

Ще один приклад: спортсмен заявив, що представляє Київ, але його нагороджують у Полтаві, бо тепер він нібито представляє це місто. Через тиждень він знову “представляє Київ” і отримує винагороду вже тут. Чи виплатили йому гроші за обидві реєстрації – невідомо, але схема очевидна.

Ця ситуація викликала обурення серед інших учасників. Вони почали звертатися до місцевої влади з питанням: якщо інші отримують премії в різних містах, то чому вони не можуть отримати свою частку? Це призвело до скандалу, в який навіть втрутився міський голова Львова. 

Я не проти вручення премій – це нормально, якщо громада хоче підтримати спортсмена чи ветерана. Але грошова винагорода має йти тим, хто дійсно представляє своє місто, а не тим, хто просто змінює реєстрацію після змагань.

Грошові премії – це гарна мотивація, але вони не повинні ставати основною причиною для занять спортом. Коли ветерани, які захищали країну, займаються подібними махінаціями – це ганьба. Я не за це воював. І коли бачу, у що це перетворюється, – мене це обурює. Адже все починалося не заради грошей, а заради відновлення, реабілітації та повернення до життя.

Чи обговорюють бійці фінансові питання під час змагань? Так, і це відбувається у всіх збірних. Кожен хоче отримати винагороду за свою участь. З’явилися змагання, на які люди реєструються не заради розвитку чи відновлення, а як спосіб додаткового заробітку. Я не кажу, що фінансова нагорода — це погано. Навпаки, вона може бути додатковою мотивацією, але не основною метою. Чому ці кошти важливі для ветерана чи ветеранки? Бо це можливість придбати спортивне спорядження, оплачувати харчування або абонемент у зал, де можна тренуватися з тренером. Також це ресурс, який можна використати для покращення психологічного стану, наприклад, на відпочинок.

Для тих, хто не стикався з цим, спорт залишається важливим. Учаснику бойових дій, який повертається до цивільного життя, дуже важко знайти своє місце. Він шукає роботу, але продовжує спілкуватися з побратимами, які залишилися на позиціях, бо більше ніхто не розуміє його так, як вони. І коли такий ветеран знаходить спортивний клуб, він потрапляє у своєрідну спільноту військових. Це позитивно впливає на його психоемоційний стан і значно полегшує соціалізацію.

– А наскільки легко чи важко ветеранам зараз знаходити спортивні можливості в Україні? 

– Зараз такої проблеми майже немає, адже у нас працюють два міністерства, які цілеспрямовано займаються розвитком спорту ветеранів війни та адаптивного спорту. Це Міністерство молоді та спорту і Міністерство у справах ветеранів.

Міністерство молоді та спорту розвиває адаптивний спорт, і я є їхнім амбасадором. У нас діє проєкт Президента України “Активні парки”, в межах якого створено програму “Нестримні” – мережу адаптивних клубів. Що це означає? Ветеран може прийти в будь-який клуб із нашого списку, і таких клубів в Україні вже 120. Заняття безкоштовні, проводяться двічі на тиждень. Достатньо зайти на сайт, ввести свою адресу – і можна дізнатися, які види спорту доступні у вашому регіоні.

Крім того, постійно організовуються різні заходи, змагання, активності. Лише за останні три місяці до них долучилося близько 500 ветеранів.

Міністерство у справах ветеранів також підтримує ветеранський спорт. Вони фінансують змагання, які організовують громадські організації. Цього року вони ініціювали щоквартальну фінансову допомогу для колишніх бійців у розмірі 1500 гривень. Чи цього достатньо? Ні.

У 2023 році я став ініціатором створення масштабних всеукраїнських змагань для ветеранів. Це важливо, бо на Іграх Нескорених брали участь лише 35 українців, а загальна кількість ветеранів в Україні – понад мільйон. Нам потрібно популяризувати ветеранський спорт у самій Україні. Адже якщо немає змагань, то і тренування втрачають сенс. Не для всіх, але для багатьох це справді працює.

Так ми започаткували перші “Ігри ветеранів”, де були дві дисципліни: кіберспорт та кросфіт. Чому кіберспорт? Бо багато хлопців, з якими я воював, ще до війни грали у відеоігри. І в цій дисципліні ми показали найкращу злагодженість команди.

– А чи відчувається підтримка міжнародної спортивної спільноти щодо українських ветеранів? 

– Іноземці, з якими ми спілкувалися, підтримують нас, але інколи відчувається певний бар’єр. Вони ніби сприймають нас як людей із травмами – не лише фізичними, а й психологічними. Через це в їхньому ставленні може бути певна дистанція.

Втім, є й інший бік. Доволі часто знаходяться іноземці, які відкрито висловлюють підтримку, називають українців героями, підходять, дякують за захист і навіть питають, чи можуть обійняти.

Проте є й ті, хто спілкується з обережністю, ніби вагаючись, як правильно взаємодіяти. Вони можуть стояти, спостерігати, але не підходити.

Джерело: особистий архів

– А як би ви порівняв ставлення до ветеранського спорту в Україні і за кордоном? 

– Порівнювати важко, бо за кордоном ветеранський спорт справді є способом відновлення, а в нас він більше схожий на бізнес.

В інших країнах ветеранів поважають, адже вони воювали за свою країну та народ. Тому й ставлення до них там значно краще: організація на вищому рівні, умови набагато лояльніші.

В Україні ситуація складніша. Найголовніше – знайти вид спорту, який тобі подобається. Зараз їх дуже багато. Якщо у 2023 році їх було 2-5, то сьогодні я можу назвати вже близько 20.

Щодо мотивації бійцям – головне просто пробувати. Наприклад, я ніколи не стріляв із лука і не грав у волейбол сидячи. Але одного разу спробував стрільбу – і мені дуже сподобалося. Потім поїхав за кордон, взяв медаль. Так само було і з волейболом сидячи – спробував, виграв, захопився. Тепер ми навіть відкрили власний волейбольний клуб на базі нашої громадської організації. Тому шлях один – пробувати, шукати те, що приносить задоволення.

Є люди, які кажуть: “Я не спортсмен, це не для мене”. Але, як правило, так говорять ті, хто не хоче нічого робити і шукає причини, а не можливості. Якщо людина вважає, що традиційний спорт їй не підходить, можна спробувати кіберспорт – його вже офіційно визнано спортивною дисципліною. Головне – бажання.

Загалом є два напрямки: командні та індивідуальні види спорту. В індивідуальних усе залежить від тебе, а в командних – від спільної роботи. Але командний спорт більше сприяє соціальній адаптації, бо якщо людина не захоче прийти на тренування, вона, можливо, все одно прийде заради спілкування з однодумцями.