«Зникають 17 місяців, а тіла не евакуюють»: координаторка Об’єднання родин зниклих 66 ОМБр

У кожній війні завжди були безвісти зниклі, багато з яких залишились у цьому статусі назавжди. Адже на пошук людей впливають як інтенсивність боїв, так і специфіка регіонів, де вони тривають. Проте теперішня війна, хоч і цинічно перейшла на наші території, але залишає рідним надію, що тіла загиблих воїнів, які полягли на рідній землі, будуть повернуті для гідного поховання. Та активна фаза війни впливає й на те, що евакуація тіл загиблих відбувається вкрай рідко. Через це рідні продовжують вірити в те, що їхній близький перебуває у полоні.

Нерідко тих, кого вважають “безвісти зниклими”, лише через певний час підтверджують як полонених. Проте риторика росіян така, що навіть якщо бійці зникли групою, офіційно у полоні можуть підтвердити не всіх. Долю інших важко встановити, адже їх немає ані серед загиблих, ані серед полонених, і провести пошукову операцію на місці їх зникнення неможливо.

Букви поспілкувались з Русланою Самородовою – координаторкою Об’єднання рідних зниклих військових 66-ї окремої механізованої бригади, яка має власний досвід пошуку близького. За її словами, масові зникнення бійців бригади почалися у 2023 році, поблизу Макіївки, що на Луганщині, й тривають дотепер. Одним із напрямів діяльності Об’єднання – є привернення уваги до необхідності врегулювання механізму евакуації тіл загиблих з поля бою.

Більше про те, чому бригада опинилася у ймовірно невигідному становищі на цьому напрямку, як довго бійців відправляли на одну й ту саму позицію, які розбіжності існують у твердженнях про ситуацію в Макіївці на цей час, що відомо про полон, збіги ДНК й останні повідомлення бійців перед виходом на завдання – Руслана поділилась в інтерв’ю для Букв.

Фото: особистий архів Об’єднання

– Руслано, коли саме 66-та бригада опинилася на позиціях поблизу Макіївки? Це був їх перший бойовий вихід під час повномасштабної війни? Щоб розуміти, якою є боєздатність військової бригади.

– Нам, родичам, довелось “познайомитися” зі 66-ю бригадою у жовтні 2023 року, коли почались масові зникнення людей. Ми шукали одне одного в соціальних мережах: кожен писав про свого рідного, вказуючи місце зникнення. Так і знайшлись родини зниклих у Макіївці. Спершу нас було п’ятеро, а поступово, завдяки спільному пошуку, наша спільнота виросла до 100 сімей, рідні яких зникли лише у жовтні 2023 року.  

До речі, до числа зниклих входили не лише бійці 66-ї бригади, а й прикомандировані військові з інших підрозділів: прикордонники, танкові бригади, десантно-штурмові війська та інші. Серед них – 106-та бригада ТРО, а також 43-тя ОМБр, з якої в жовтні на завдання вирушила група, і понад десятеро бійців не повернулися. Саме тоді в Макіївці почались активні штурмові дії.  

Взагалі, коли ми розпочали власне розслідування щодо 66-ї бригади, з’ясувалось, що вона стояла на передовій, саме на Лиманському напрямку, ще з кінця 2022 року.

Фото: особистий архів Об’єднання

– При цьому, масові зникнення, як Ви кажете, почались лише у жовтні 2023 року. Що, на Вашу думку, могло на це вплинути: нестача озброєння, ризиковані завдання чи продуманість ворога, який краще закріпився у регіоні?

– Те, що російські сили там закріпилися і перебувають дуже близько, вже, напевно, стало загальновідомим фактом. Адже за кілька кілометрів знаходиться територія так званої “ЛНР”, звідки вони й заходили. Те, що у наших військових не було належного озброєння – це справді так. Хлопці йшли на завдання з одним автоматом, одним магазином патронів і по одній гранаті в руках.

Вони писали рідним повідомлення про те, що тільки зранку повернулись з позицій, і вже ось ввечері знову виходять. Вони не встигали виспатися, переодягнутися, не знали, куди підуть цього разу… Це були їхні останні, перед зникненням, повідомлення рідним. 

З особистого архіву рідних (повідомлення бійців перед зникненням)

З особистого архіву рідних (повідомлення бійців перед зникненням)

З особистого архіву рідних (повідомлення бійців перед зникненням)

Хлопці не мали повної бойової підготовки: після мобілізації їх направили у військову частину для оформлення документів, а потім одразу відправили на фронт. Не знаю, чи це був випадковий збіг, що вони потрапили на ці штурмові дії, чи щось інше… Та чи можуть прикомандировані військові ТРО здійснювати штурми? Це повинні бути спеціально підготовлені люди, які пройшли повну бойову підготовку, мають професійне забезпечення, спецодяг, належну техніку, а не лише автомати.

Якщо до підрозділу була прикомандирована 4-та танкова бригада, то для проведення штурму вони мали б йти разом із технікою, щонайменше із САУ (самохідними артилерійськими установками), і не однією, щоб, у разі чого, спробувати врятувати хлопців.

Перша дата зникнення – 3 жовтня. Того дня хлопці пішли на завдання і не повернулися. Відтоді все продовжилось. На нашу думку, як рідних, це були смертельні накази. Адже якщо командири знають, що люди не повертаються, але наступного дня відправляють нову групу – це дорога в один кінець.

Проте жоден військовий не відмовився, не пішов у СЗЧ (самовільно залишив позицію). Усі свідомо йшли на завдання, жертвуючи собою заради нас, заради своєї країни. Вони розуміли, що за їхніми спинами – батько, мати, сестра, дружина, діти, а в когось – й онуки. 

Хочу наголосити, що наші хлопці – це добровольці. Серед них є військові, які за особисту мужність, героїзм, стійкість та рішучість під час виконання військового обов’язку на Донеччині та Луганщині були відзначені нагородами як від президента України, так і від головнокомандувача ЗСУ.

Фото: особистий архів Об’єднання

– З того, що вдалось встановити: за яких обставин найчастіше зникали бійці? Це були завдання на конкретній позиції, так? Можливо, Ви могли б поділитися своєю історією або досвідом інших родин, щоб краще зрозуміти ситуацію.

– Все починалося з населених пунктів Площанка та Макіївка. У сповіщеннях про зникнення наших рідних зазначено, що вони зникли “поблизу”. Тобто, не в самому населеному пункті серед будівель, а на околицях. Але ми знаємо, де це поле бою – неподалік Серебрянських лісів. Голе поле, де хлопці сиділи в траншеях і стріляли з автоматів.

Деякі військові встигли повідомити свої родини, що з розмов побратимів вони зрозуміли: повернення з позицій малоймовірне. “Ви сюди прийшли, але звідси вже не вийдете”, – такі слова лунали. Бувало й таке, що бійцям бригади, прикомандированим до 66-ї, казали, що вони йдуть на другу лінію, щоб піднести боєприпаси іншим військовим, а насправді вони заступали на нуль і одразу починали штурмові дії. Хоча, зрозуміло, що готовими не були.

Знаємо історію бійця, який по рації просив допомоги, бо він важкий “300”. Йому обіцяли, що за ним вийдуть, але він теж перебуває у статусі “безвісти зниклого” від жовтня 2023 року.

– Чи правильно розумію, що опрацювати території, де зникли бійці, одразу було неможливо, бо їх все ж окупували? Відповідно, евакуація тіл не проводилася. А чи були побратими, яким вдалося вийти з тих бойових завдань?

– Питання окупації Макіївки, Луганської області – завжди доволі цікаве. Адже, часто, коли ми згадуємо Макіївку, багато хто одразу думає про Донеччину і каже: “Так це ж ще з 2014 року окуповано!”. І ти на повні груди доводиш, що це Луганщина, і це трагедія 2023 року. 

Фото: особистий архів Об’єднання

Повертаючись до питання, нам із самого початку, з жовтня 2023 року, говорили, що евакуація тіл загиблих військових з Макіївки неможлива, бо ця територія вже під контролем російських військ. Ці слова повторюють і зараз. Проте, станом на січень 2025 року, є зникнення бійців 66-ї бригади в населеному пункті Макіївка.

Почалося все з жовтня 2023 року, потім до нас приєднувалися родичі в грудні 2023, у січні 2024, влітку 2024 року, коли додалося селище Невське, а тепер і в грудні 2024 року історія повторилася – майже ідентично до подій осені 2023. Це при тому, що нам рік казали, що ці території окуповані. І я постійно ставлю собі питання: “Як люди можуть продовжувати виконувати завдання на територіях, де, за нашими даними, вже стільки тіл загиблих? Як це можливо?”.

Я спілкувалась із побратимами стосовно дати зникнення тієї людини, пошуком якої я особисто займаюсь. Вони йшли разом на бойове завдання, але перебували на різних позиціях. Тобто, описати події, які сталися з певною категорією людей на тій позиції, де були зниклі – вони не могли, бо нічого не бачили. Але їм зі своєї позиції вийти вдалось. Та, звісно, військові не можуть розповісти все, що знають, бо це питання їхньої безпеки.

– Як розумію, є і факти, і свідчення військових, які вказують на те, що завдання були не лише ризикованими, але й за нерівних сил. Чи звучало якесь пояснення від вищого командування на рівні бригади? Хотілося б розуміти, якою є їхня риторика.

– Взагалі, про 66-ту бригаду, кількість зниклих безвісти військових й місце їхнього зникнення – медійно інформація відсутня. Лише завдяки спільним зусиллям родичів ми намагаємося висвітлювати цю ситуацію. 

Фото: особистий архів Об’єднання

Коли ми запитували командирів: “Де речі наших рідних?”, відповідь була – “Загубилися” Але так хотілося хоча б доторкнутися до чогось, що зберегло їхній запах… На питання про затримку виплат чули: “Яких коштів ви хочете, якщо він живий?”. А ще багатьох командирів перевели в інші місця служби. Чому так відбувається? Нам цього не пояснюють.

Станом на сьогодні, у нас є налагоджена співпраця з представником ЦВС (Цивільно-військове співробітництво) 66-ї бригади. У деяких питаннях вони йдуть назустріч родинам і намагаються допомогти, адже розуміють, що є надто великий проміжок часу, протягом якого люди зникають. Це триває 17 місяців. Назад відступати не мають права.

Фото: особистий архів Об’єднання

На початку нам казали, що всіх вважають зниклими безвісти, і на цьому розслідування зупинялося. Про загиблих взагалі намагалися не говорити. Є випадки, коли в актах службового розслідування зазначали, що військовий загинув, але через артилерійські обстріли ворога тіло забрати не вдалося. Деякі родичі усвідомлюють, що їхній близький, ймовірно, загинув, але евакуації не проводяться. Якщо наші хлопці полягли, то вони й досі залишаються там, на полі бою.

– Чи можете назвати хоча б приблизну кількість зниклих бійців бригади протягом осені 2023 року? Чи є серед них ті, кого згодом все ж вдалося ідентифікувати як загиблих, наприклад, через репатріацію?

– У нашому Об’єднанні наразі є 100 родин, чиї близькі зникли у жовтні 2023 року. Також доєдналися родини зниклих пізніше, і тепер це майже 200 сімей. Але це лише ті, які знайшлись. Є багато людей, які не знають про наше Об’єднання, не можуть користуватися соціальними мережами чи не мають доступу до них. Наприклад, це можуть бути батьки літнього віку, люди, які живуть у небезпечних або віддалених регіонах, чи ті, хто виїхав за кордон. 

Щодо загиблих, то з жовтня 2023 року ми отримали лише 5 збігів ДНК по Об’єднанню. Всі тіла були повернуті по репатріації.

Фото: особистий архів Об’єднання

– Як Ви зазначали, позиції, на яких масово зникли бійці восени 2023 року, наразі залишаються окупованими. Однак, якщо я правильно розумію, бригада досі перебуває на найскладніших напрямках. Чи змінилася наразі ситуація зі зникненнями військових?

– Вони продовжують стояти там, лише до них надалі прикомандировують бійців інших підозділів. Зараз дуже великі втрати поніс 402-й батальйон, який перебуває у складі 66-ї бригади. Там масово зникли хлопці за грудень-січень.

Шукати зниклих військових, прикомандированих з інших підрозділів, значно складніше. Деяким хлопцям вдалося до моменту зникнення повідомити рідним, що до них привели нових бійців, яких вони не знали ані на прізвище, ані за позивним. Підкріплення з іншої бригади було надано вночі, і вони не мали інформації про цих людей. Всі такі переміщення відбувались вночі, і потім ніхто не знав, яких бійців на які позиції відправляють. 

Однак усі акти службового розслідування, навіть щодо прикомандированих бійців, починаються з речення: “На виконання бойового розпорядження командира 66-ї бригади”. Тобто, командир ніс відповідальність за життя тих військових, які брали участь у завданні. Водночас встановити прямий зв’язок із ним, на жаль, неможливо.

Фото: особистий архів Об’єднання

– За понад рік з моменту тих подій, чи були офіційні, або хоча б неофіційні підтвердження бійців бригади у полоні? Можливо, російська сторона публікувала якісь відео з госпіталів, або підвальних приміщень…

– Наразі нам відомо про десятьох полонених із нашої бригади. Трьох із них рідні впізнали на відео з російських каналів, а інших офіційно підтвердили через Міжнародний комітет Червоного Хреста та Національне інформаційне бюро. Крім того, 30 грудня один із полонених повернувся – це прикордонник. Наразі він проходить реабілітацію, дуже слабкий, тому ми поки що з ним не спілкувалися.

Полонених, безумовно, більше, оскільки родичі через власні пошуки й свідчення обміняних, мають інформацію про те, що їхні близькі перебувають у полоні. Проте це не підтверджено офіційно, і Росія продовжує заперечувати їхнє перебування у полоні.

Фото: особистий архів Об’єднання

–  Чи звертались Ви від імені об’єднання родин до державних інституцій, аби привернути увагу до дій командування, які, ймовірно, могли вплинути на таку цифру зниклих? І, загалом, в яких напрямках Ви сьогодні працюєте?

– За всю історію існування нашого Об’єднання ми втратили надто багато часу, адже майже рік були наляканими тим, що розголос може нашкодити нашим рідним. Ми перебували у шоковому стані й боялися. Однак, коли почалися мирні акції інших бригад, ми зрозуміли, що мовчання – це не вихід. Настав момент заявляти про себе і виходити на державний рівень.  

На сьогодні ми стабільно відвідуємо зустрічі в Координаційному штабі, проводимо акції на підтримку полонених і безвісти зниклих у різних містах, беремо участь в автопробігах, активно ведемо соціальні мережі, створюємо відеозвернення та інші матеріали для привернення уваги до нашої проблеми. 

Фото: особистий архів Об’єднання

Ми також пишемо як індивідуальні, так і колективні звернення до державних структур із закликом звернути увагу на нашу проблему. У нас є свої гасла, прапори та банери – як і в більшості родин, які сьогодні борються за своїх близьких.

Також, від імені нашого Об’єднання, хочу додати, що ми не виступаємо проти влади. Ми не йдемо на неї зі звинуваченнями чи критикою, а діємо виключно в межах закону. Наші звернення є офіційними, як громадян України, і відповідають Конституції та правам людини. Ми розуміємо, що для результату необхідно вести грамотний і конструктивний діалог. Адже емоції можуть бути використані проти нас, зокрема й стороною агресора.

– Якщо можливо, хотілося б запитати щодо родин зниклих. Знаю, що у деяких бійців на момент зникнення були вагітні дружини, і наразі вже народились діти. Як вони? На яку підтримку від держави родини можуть розраховувати, і чи отримують її?

– Так, у нас є декілька сімей, де дружини були вагітними на момент зникнення їхніх чоловіків. Я завжди хвилювалась за те, щоб нічого не сталось ані з мамою, ані з немовлям. Бо не кожен може витримати таку звістку. Слава Богу, всі дітки народилися, зростають і чекають своїх татусів додому. Дружини, заради своїх чоловіків і дітей, тримаються, борються й активно долучаються до зустрічей і акцій.

На щастя, наприклад, в Координаційному штабі, у нас завжди відбуваються плідні зустрічі, бо ми отримуємо якісь підказки. З нами також діляться досвідом Об’єднання рідних інших бригад. Тут не так, що кожен сам за себе – одна велика біда об’єднала багато родин, і ми підтримуємо одне одного.

Фото: особистий архів Об’єднання

Родини, які мають офіційне підтвердження перебування їхніх рідних у полоні, отримують допомогу від Мінреінтеграції. Це щорічна одноразова виплата від держави у розмірі 100 тисяч гривень, яку можна отримати, подавши необхідний пакет документів. Крім того, всі військові частини виплачують рідним грошове забезпечення військових, які вважаються безвісти зниклими.

Наразі ми також самостійно ведемо активну боротьбу щодо отримання для наших зниклих безвісти посвідчень учасників бойових дій та внесення їх до реєстру ветеранів війни. Ми мусимо стояти тут за хлопців так, як вони стояли за нас.

– У суспільстві нерідко статус “безвісти зниклого” сприймається як синонім загибелі, а повернення тіла здається неможливим. І боротьба за “безвісти зниклих” залишається не такою масовою… Чи бажаєте Ви підсумувати щодо цього?

– Ми свідомо розуміємо, що шукаємо своїх рідних не лише серед живих, а й серед загиблих. Постійно докладаємо максимум зусиль для контролю процесів репатріації тіл і проведення ДНК-експертиз. Ми усвідомлюємо, що є воєнний стан і що втрати неминучі, але для нас важливо знайти своїх близьких. І якщо хтось загинув – гідно його поховати. 

На жаль, ми розуміємо, що з такої кількості зниклих всі не можуть перебувати у полоні. Однак зараз майже всі вони немов “між небом і землею”. Їх немає в жодному морзі… Бо тіла просто не забирають.  

Фото: особистий архів Об’єднання

Я не можу назвати прізвище військового, але він казав прямо: “Ми іноді маскуємось серед цих тіл, коли починається атака дронів”. І, як ми розуміємо, навіть не ведеться жодних перемовин, аби провести евакуацію полеглих з обох сторін.

Однак, аби кількість безвісти зниклих зменшилась, потрібно належно працювати над механізмом евакуації загиблих. Не можна чекати, поки російська сторона колись збере рештки. Адже весь цей час рідні житимуть ілюзіями, що їхній близький у полоні.

Так, зі зменшенням кількості безвісти зниклих – цифра загиблих збільшиться, але рідним буде легше хоча б від того, що є місце поховання. Судячи з досвіду родин, які вже отримали збіги ДНК, вони кажуть, що їм стало легше. Бо зникла невідомість, у якій вони жили.

Нехай люди не думають, що родичі зниклих не є військово компетентними чи нічого не розуміють. На сьогодні, найбільшими пошуками займаються саме звичайні люди, рідні яких вмить зникли. Ніхто так ретельно не вивчає тактики, закони й методи пошуку, як ми, адже саме ми найбільше зацікавлені у поверненні наших близьких. І ось коли вони повернуться, ми разом з ними об’єднаємося, щоб кожен ніс відповідальність за свої накази та вчинки.