Зображено бабусь, які сидять на мінному полі, а на задньому фоні ніби салют, але насправді фосфорні бомби – інтерв’ю з галеристом та культурним блогером про контекст сучасного мистецтва

Сьогодні сучасне українське мистецтво переживає певний емоційний сплеск, коли градус напруги зростає щохвилини. Багато в чому завдяки його меседжів про Україну продовжують чути не на фоні, а гостро, відчуваючи наші емоції або навпаки – їх заперечуючи. Мова мистецтва – вона зрозуміла, універсальна і гнучка, але інша справа – коли вона про війну, не до кінця переосмисленну, але ту, яка триває і щодня посягає на найцінніше. Ми бачимо як змінилися сюжети митців, а найголовніше – яким став їх почерк.

Історії великої, але несправедливої війни, що переплітаються із життєписами людей, які боролися за право жити у вільній Україні сто років тому. Наші державні символи та національне надбання, на які посягає ворог, але першочергово те, що є доказом нашої тисячолітньої історії. Те, що ми прагнемо відродити та наново переосмислити.  Як і пам’ять про наших митців, що прославили Україну на весь світ і тих, що роблять це в умовах повномасштабної війни. Це про нові сенси “власного”, але водночас і про його історію, популяризацією яких займається галерея “Voitok Gallery”.

Більше про те, як сучасне українське мистецтво існує під час війни, його популяризацію, контекст та історичне надбання, а також допомогу ЗСУ – в матеріалі для “Букв” ділиться Сергій Войток – галерист “Voitok Gallery”, культурний блогер та популяризатор українського сучасного мистецтва.

Фото: особистий архів Сергія

– В травні, символічно до Дня Києва, Ви поділились новиною про відкриття галереї “Voitok Gallery”, окресливши, що головною метою є розвиток українського мистецтва і допомога нашим захисникам. Власне, яким Ви бачите сучасне українське мистецтво, якого потребує українське суспільство в умовах сьогодення?

– Власне, для мене також було несподіванкою відкрити галерею під час широкомасштабної війни, але до цього були передумови. Наприклад, я десять років присвятив себе артсвіту, саме українському, так само працював у Берлінській галереї, декількох Київських, також ми робили виїзні проєкти на ArtVilnius. Це все надихало мене на те, щоб в майбутньому мати власну галерею. Тому, як тільки випала така можливість, я одразу нею скористався і відкрив галерею, в травні.  До відкриття, але вже під час повномасштабної війни, я працював у гуманітарному штабі, ми розподіляли гуманітарну допомогу по деокупованих територіях і саме в нас не було змоги допомогти військовим. Тоді, я, як чоловік, не закривав для себе такий гештальт, тому що не пішов на фронт, але розумів, що маю бути корисним війську. Тому, власне, започаткував проєкт, який зараз  зараз має назву “Voitok ArtStore”. Я розміщую роботи сучасних українських художників і колекціонери з усього світу, і українці в тому числі, можуть придбати собі роботу. Саме це допомогло мені відчути потребу в тому, що українське сучасне мистецтво актуальне і є колекціонери, які готові купувати і збирати роботи. Це було основним фактором для мого усвідомлення, що я хочу мати галерею.

Фото: особистий архів Сергія

Насправді, тут дещо некорректно очікувати від митців те, що хоче суспільство. Адже художники так само продовжують жити в умовах війни, в умовах новин сьогодення, в якому перебуває наше суспільство. Але художники – особливо актуальні митці, вони не підлаштовуються під суспільство. Тобто, вони не намагаються використовувати червоний колір, щоб відобразити кров війни, не намагаються малювати якогось журавля, теж в червоних фарбах, не малюють вишиванку або жовто-блакитні кольори. Це все використовується у більш масовому мистецтві. А я працюю в актуальному мистецтві, ми для себе трішки відділяємось від поняття “сучасне мистецтво”. Адже саме актуальне говорить про актуальні події і наші українські актуальні митці якраз вміють говорити про війну, зовсім не зображуючи танки, воєнні символи тощо. Для них важливе саме переосмислення і, часто, наприклад, зараз відбуваються виставки, присвячені війні, і митці, які вже з досвідом, не хочуть брати в цьому участь, бо ще не прийшов час для переосмислення. І це стосується будь-якого українського художника. Це моє власне спостереження.

Фото: особистий архів Сергія

– Дуже поширеною є думка, що саме мистецтво стає базовою потребою, своєрідними ліками в найбільш переломні періоди життя. Це завжди пошук нових форм, ідей, натхнення. Інше питання – контекст, в якому продовжують працювати українські митці під час війни. Який він?

– Питання контексту одразу наштовхує мене на спогад, який відбувся при підготовці проєкту “Рай для тварин” – це груповий проєкт, який був реалізований галереєю “Voitok Gallery” і в якому було задіяно 21-го художника, і 21-ну мисткиню. Так вийшло, що десь п’ять тижнів тому стався масовий обстріл Львова і одна із художниць, а саме Людмила Давиденко, надіслала своє полотно, свою роботу на наступний день після обстрілу. Саме тоді я усвідомив, в якому контексті працюють наші сучасні художники. Її майстерня знаходиться дуже близько від місця обстрілу і вибуховою хвилею вибило всі вікна в будинку, де знаходиться майстерня. Саме її вікна залишились цілими, адже це нижній поверх і до нього не дістало. Я часто наводив приклад відвідувачам галереї, говорив, що: “пам’ятаєте, як ми відвідували світові музеї, ми бачили колекції періоду Другої світової війни і тоді не враховували, що вони написані саме в такому контексті війни”. Тобто, не дивилися під таким кутом. Зараз це усвідомлення дуже масово і сильно прийшло. Тому під таким кутом варто зараз дивитися і на наше сучасне актуальне мистецтво. Воно в контексті війни. Хоча навіть художники, які можуть відверто не зображати війну і, наприклад, продовжувати писати природу, їхні кольори, їх палітра – кардинально змінилась. Якщо подивитися до повномасштабної війни, то ці кольори були аж наївно яскраві, милі, а зараз вони стали тьмяніше. Так, палітра тепер набагато темніша.

“Стихійне”, Ольга Заремба (виставка, яка відкривається 13 вересня)

– Які основні меседжі та ідеї в загальному охоплюють роботи, представлені у Вашій галереї?  Які настрої вони передають? Якими візуальними маркерами і сенсами вирізняються?

– Я хочу наголосити на тому, що ось нещодавно відбулася виставка “Рай для тварин” і у проєкті було представлено дуже багато різних медіа: це і живопис, і графіка, і фотографія, і скульптура, і дуже багато старовинних технік як левкас – це в середньовіччі створювали ікони за таким принципом, і літографія – відтиски від каменя, і гобелени – живопис у ткацтві. Тобто, дуже багато медіа і я намагаюсь глядачу показати наскільки широке сучасне українське мистецтво, наскільки воно різноманітне, і що можливо говорити і про війну, і про сьогодення, не використовуючи дуже прямолінійні меседжі. Часто зараз сучасні актуальні митці використовують зовсім інший діалог. Звісно, говорять про війну, але  художник може не вкладати контекст війни у свої роботи, але ми це помічаємо навіть по кольору.

“Натюрморт 5”, 2021, Галина Андрусенко
“Приклад автентичних, “старих технік про які не забувають українські сучасні митці. Техніка “левкас” використовувалася в середньовіччі для створення ікон”

– Розуміємо, що це передусім про сучасне українське мистецтво, проте чи є в ньому місце історичному контексту нашого народу? Тобто, чи є окремі роботи, які демонструють паралелі з якимись історичними формами мистецтва?

–  Для художників, не для всіх, але для певної частини сучасних митців, дуже важливий історичний контекст. Наприклад, роботи Романа Сірого – це династійний художник, в якого дідусь, тато, а ще й тітка були художниками. Вони всі прагнули бачити його митцем, він боровся, як тільки міг, але все-таки вони його змусили бути митцем. Врешті він повернувся до себе і почав досліджувати внутрішні сімейні питання. Його дідусь був архітектором, за власним проєктом побудував будинок, в якому працює зараз Рома Сірий. Ще дідусь був козаком, мав такі широченні вуса, які, за радянської влади, люди, які мали інші погляди – палили, а йому відбивали печінку піддавали тортурам. У Роми є серія робіт “Ті, що неможливо осідлати”, вона якраз про нас з вами, про українців, яких неможливо осідлати. Проте Рома зображує там діда, дядька, всю свою рідню і таким чином вкладає цей історичний контекст із боротьбою теж.

Кінетичні скульптури “Ті, що неможливо осідлати”, 2023, Роман Сірий

Кінетичні скульптури “Ті, що неможливо осідлати”, 2023, Роман Сірий

Також є ще робота “Російська культура” – її авторка Крістіна Отчіч, за основу взято твір Казимира Малевича “Людина, що біжить”.  Вона показує присвоєння митця, тому що в світі Казимир відомий як російський художник, хоча по факту він народився в Україні, до 17 років жив на території України, серед нашого українського фольклору, але росіяни доклали дуже багато зусиль і грошей, для того, щоб пропіаритися на ньому, як російському художнику.  Проте зараз вже є багато музеїв, які змінюють підписи та пишуть, що Казимир Малевич – український художник.

– Повернімося до не менш важливого аспекту діяльності галереї – допомога нашим захисникам. Я правильно розумію, що з кожної проданої картини чи скульптури Ви перераховуєте кошти за ЗСУ? Зважаючи на це, наскільки вираженим в українців є бажання “купувати мистецтво”?

– Всі роботи, які продаються на артсторі “Voitok Gallery”, які були розміщені на виставці “Рай для тварин” і ті, що будуть представлені на майбутній виставці “Стихійне” Ольги Заремби, яка відкривається 13 вересня – всі продаються за принципом, що частина коштів іде на ЗСУ, інша – на розвиток сучасного мистецтва. Для мене було пріоритетно обрати саме такий шлях, тому що на початку повномасштабної війни маса художників не мали ніякого заробітку, не могли реалізовувати свої роботи. Салонне мистецтво, яке продається на Андріївському Узвозі або, наприклад, просто пейзажі, такі роботи простіше продавати. Якщо говорити про актуальне мистецтво, то це завжди непросто і тут мають бути колекціонери, які справді збирачі такого мистецтва і які цінують витвір мистецтва. За період з листопада по серпень нам вдалось зібрати для військових 270 тисяч гривень. І тільки за виставку “Рай для тварин”, яка була з 19-го липня до 3-тє вересня ми зібрали 90 тисяч гривень. Тобто, це лише винятково за період виставки. Завдяки продажам мистецтва я зміг замовити і пошити фліски для хлопців і дівчат на передовій, а саме на Запорізькому напрямку, Бахмутському, Куп‘янському. А також купити Старлінк і передати для МедЕваку. Я вважаю, що таким результатом варто пишатися, хоча розумію, що зборами можна більше досягнути. Я, наприклад, коли в червні минулого року, збирав на безпілотник “Валькірію”, то зібрав понад 700 тисяч гривень. Тож розумію, що ця сума може бути невелика, але враховуючи той фактор, що це зібрано саме сучасним актуальним мистецтвом і ще частина коштів пішла саме на його розвиток художникам, то я вважаю, що це дуже хороший результат в умовах широкомасштабної війни. І важливо, що це саме наші митці, які фізично проживають в Україні. Власне, я співпрацюю із художниками, які проживають саме на території України і таким чином допомагаю митцям, які в контексті України і української війни загалом.

Фото: особистий архів Сергія

Фото: особистий архів Сергія

У нас багато колекціонерів іноземців, ця мапа дуже широка: це й Ірландія, і США, Бельгія,  Франція, Іспанія, Великобританія. Дуже багато різних країн, в яких проживають колекціонери, що вже мають українське мистецтво у власній колекції. Завдяки тому, що я побудував свій проєкт так, що частина коштів іде на ЗСУ, то є колекціонери, які не хочуть брати участь в подібній історії, не хочуть передавати кошти на зброю. Але деякі дуже вдячні за те, що вони можуть мати в себе в колекції або просто поповнити стіни своєї домівки роботами сучасних художників і таким чином ще й підтримати ЗСУ. Але це не настільки поширено.

– Чи представлені у Вашій галереї роботи, що зображують реальний досвід російсько-української війни і побудовані на конкретних історіях? Можливо є наочні історії, які демонструють те, як українське мистецтво зараз трансформується у спадок для наступних поколінь?

–  У галереї, в проєкті “Рай для тварин”, була представлена робота, яка має назву “Гра – безпечне місце”, авторки  Яни Гудзан. Вона зображує в таких яскравих тонах роботу, яка ніби не про контекст нашої війни, ніби це все гра. Проте там зображено бабусь, які сидять на мінному полі, а на задньому фоні у них ніби промінчики як салют, але насправді це фосфорні бомби. Також ми бачимо частину ураженого будинку, уражених тварин. Тобто, контекст дуже нам зрозумілий і знайомий, якщо це буде дивитися глядач, який розуміє, що таке війна. А якщо це буде, наприклад, споглядати іноземець, то, звісно, він може подумати, що це гра. Я хочу наголосити на тому, що знову-таки, сучасні художники, які працюють в актуальному мистецтві – вони не прямолінійно говорять про війну, хоча для багатьох це може видатись ніби дуже відверто. Бо часто сучасне актуальне мистецтво змушує глядача трішки додати зусиль, чомусь навчитися. Тобто, просто приходити дивитися сучасне мистецтво без підготовки – непросто. Зазвичай має бути людина, яка супроводжує. Бо часто глядач не докладає зусиль, не читає історію мистецтва, щоб його зрозуміти.

“Гра. Безпечне місце”, 2023, Яна Гудзан

– Останнє запитання стосується перемоги і її увіковічнення в мистецтві. Скажіть, чи є роботи, що приховують сенси, які Ви хотіли б зберегти до дня перемоги, винести їх як окремий зразок мистецтва цього періоду? І врешті, що є важливим кроком у майбутнє нового українського мистецтва?

– Зараз багато ентузіастів і добровольців, які є в сучасному мистецтві і саме вони і рухають розвиток культури. Без них ми не зможемо досягнути результату і якщо таких ентузіастів ставатиме більше, то, звісно, ми наблизимо перемогу і в плані військовому, і в плані культурному, адже війна по-різному триває на багатьох площинах. Щодо роботи, яку я хочу виділити і яку я хочу показати ще під час широкомасштабної війни – це артбук Романа Сірого. Це фантастика і цей артбук має побачити не лише кожен українець, який буде плакати і відчувати цей прожитий біль, але й іноземець. 

Особистий архів Сергія
На фото: Роман Сірий

Особистий архів Сергія

Це настільки мистецьки  все пропрацьовано в щоденнику війни, який  початку повномасштабної війни веде Роман Сірий. І я хочу друкувати його як артбук, щоб якомога більше людей побачило цей шедевр. Там кожен листочок цього щоденника – про наше сьогодення, наш біль кожного дня. Однією з фраз є “Кожен день війни”. Це кожен день війни, який не припиняється. Але ми рухаємося в напрямку перемоги України і найголовніше, що ми маємо не забувати, якою ціною це відбувається. Це все завдяки ЗСУ і свою діяльність я першочергово  поєдную з тим, щоб бути корисним в підтримці захисників і їх потреб. І, звісно, переможемо. Слава Україні!