Звинувачують у тероризмі та «зраді батьківщини», тобто Росії – історія цивільного заручника

Валерія Цуба
Журналістка Букв

Нещодавно, зі слів уповноваженого з прав людини Дмитра Лубінця, стало відомо, що Росія примусово утримує понад 14 тисяч цивільних українців. До цього числа, за його словами, входять громадяни України, затримані ще з 2014 року, а також мешканці окупованих територій, які потрапили в полон з початку повномасштабного вторгнення.

Зауважимо, що в лютому цього року, Дмитро Лубінець називав іншу цифру – близько 28 тисяч заручників. Відповідно, будь-які озвучені цифри залишаються приблизними. Однак, саме цивільні заручники – є вкрай складною категорією для повернення. Усі вони – українці різних професій і сфер діяльності, яких Росія вважає злочинцями, що нібито заслуговують на повноцінне ув’язнення з відповідними вироками. Натомість в обмінах цивільних або немає взагалі, або це лише кілька осіб.

Букви розпочинають серію матеріалів про історії звичайних українців, які, на жаль, опинилися в окупації й через різні обставини вмить стали бранцями Росії. Їх постійно переміщують, їм виносять вироки, вони перебувають в умовах, які не є належними для життя, і не завжди інформацію про них офіційно реєструють. Власне, першою в цій серії є історія Владислава Відлацького, якого окупаційні сили затримали у Мелітополі більше ніж через рік після окупації міста. Владислав – звичайний студент, на момент затримання йому було лише 18 років. Однак вже зараз, за обвинуваченнями російської сторони, він вважається злочинцем, якому попередньо мають винести вирок – 20 років ув’язнення. За словами родичів, незабаром його справу буде передано до суду для винесення вироку та набуття офіційного статусу “засудженого”.

Більше про те, в якому становищі опинилась родина Відлацьких з окупацією Мелітопольського району, відмову співпрацювати з окупантами, про ймовірне переслідування Владислава до затримання, його пошуки та першу звістку із СІЗО, обвинувачення у “зраді Росії”, попри наявність російського паспорта, інші підозри та родину, яка залишається в окупації, щоб підтримувати зв’язок із сином – Букви поспілкувались із сестрою цивільного заручника – Валерією.

Фото: особистий архів Валерії

– Давайте розпочнемо з хронології до подій затримання Владислава. Можемо поговорити про те, чим він займався, де проживав, як змінилося його життя від початку повномасштабного вторгнення, і в якому становищі опинився він і загалом Ваша родина.

– На момент початку повномасштабної війни Владу було 17 років. Він був студентом першого курсу Таврійського державного агротехнологічного університету в Мелітополі. Саме моя родина мешкає в селищі Нове, що за 5 кілометрів від Мелітополя. Я, на момент повномасштабної війни, навчалась в Запоріжжі, тому вже проживала не з батьками і на момент окупації ми були окремо. Наш будинок ще знаходиться при дорозі, звідки постійно було видно пересування російської техніки з Криму. 

Влад весь цей час (протягом окупації) навчався, але вже онлайн. Також він сам займався спортом, всілякі гантелі, штанги любить. А ще комп’ютерні ігри. Щодо батьків, мама – вчителька, а тато працює на приватному підприємстві. Тож тата окупація не дуже зачепила в плані роботи, а мама, звісно, перестала працювати. Вони разом з бабусею, яка теж, до речі, вчителька, відмовились співпрацювати з росіянами. Зрозуміло, що відтоді вони стали ненависними на окупованих територіях. 

До затримання Влада якихось серйозних сутичок із росіянами не було. Одного разу, ще на початку окупації, солдати прийшли до нас додому і просили воду та солярку, а тато почав їх проганяти. Мама дуже сильно злякалась, бо ніхто не знав, що від них чекати. Але тоді вони теж були перелякані і тато просто їх прогнав. Це були буряти. Зараз, до речі, в Мелітополі більше саме корінних росіян, якихось кращих підрозділів, бо тепер у місті базується переважно командування.

Фото: особистий архів Валерії

– Чи вдалось встановити деталі прожитої Владиславом процедури, яка передбачала взяття у цивільний полон? Я правильно розумію, що його було затримано за конкретною так би мовити “підозрою”? І як події розгорталися далі, до першої звістки про нього?

– Влада затримали 10 травня 2023 року. Він взагалі не багато розповідав про те, як до нього ставляться в Мелітополі, щоб не травмувати батьків. Росіяни, з того, як вже відомо зараз, підозрюють його в тому, що він нібито готував терористичні акти. 

Затримали Влада, до речі, разом з його дівчиною, але її випустили через декілька днів, у дуже важкому психологічному стані. Затримали їх на орендованій квартирі, ймовірно переслідуючи до цього. Адже він там не прописаний, це треба чітко знати, де шукати людину. Є відео затримання, яке показово показали російські спецслужби, і там видно, що це цілком постанова. З 10 по 13 травня він ще відповідав мені в Телеграмі, але було помітно, що це не його відповіді – короткі та беземоційні “так” і “ні”. Я запропонувала йому пограти в “Доту”, але він відповів: “Ні, сьогодні не буду грати”. Коли його дівчину відпустили, ми зрозуміли, що ситуація дуже погана. 

Через два тижні з нами зв’язалася адвокат, яку йому призначили росіяни, і повідомила, що Влад затриманий та, ймовірно, знаходиться в Мелітополі. Але на той момент його вже не було в місті. Перші листи, які ми від нього отримали, прийшли з СІЗО в Чонгарі. Після його затримання до нас додому приходили співробітники ФСБ, дорікали мамі, що вона досі не отримала російський паспорт, забрали телефони й пішли.

– До речі, знаю, що часто при затриманні цивільних на окупованих територіях, відбувається якась умовна процедура опитування свідків, якими, до речі, можуть виступати звичайні місцеві мешканці і тому подібне. Чи було у випадку з Вашим братом щось подібне? 

– Ні, свідків у нас не було. На відео “затримання” видно, як спецслужби просто заходять до квартири та кладуть його обличчям на підлогу. Пізніше ще з’явилося відео допиту. Влад мешкав в орендованій квартирі, де його фактично ніхто не знав, тому я не впевнена, що його могли здати місцеві мешканці. Якби він проживав вдома, тоді таке ще можна було б припустити, адже всі знають, що наша родина завжди виступала за найкраще майбутнє саме України.

 

– Коли Вам вперше вдалось отримати якусь конкретну інформацію щодо стану, місцеперебування, і подальших дій щодо Вашого брата? І як здійснювалась перевірка інформації, враховуючи, що це була комунікація з окупаційними інстанціями?

– Перші дні ми намагалися самостійно знайти будь-яку інформацію, запитували знайомих, які мали досвід затримання росіянами. В окупації існує два види затримання: офіційне, як у випадку Влада, коли відкривають кримінальну справу, і неофіційне, коли людей утримують у “підвалах”. Батьки зверталися до комендатури та всіх можливих інстанцій, але всюди лише розводили руками, кажучи, що ця справа ведеться окремо ФСБ і не стосується інших органів.

Поки з нами не зв’язалася адвокат Влада, ми не знали, де він знаходиться. Через неї та родичів інших затриманих дізналися, що є ймовірність, що його утримують у Чонгарі. Тоді батько поїхав туди й прийшов до КПП, де йому сказали, що Влада там немає. Під час другої поїздки він потрапив на іншу людину, яка підтвердила, що Влад дійсно там. Пізніше ми отримали листа від брата, з точним підтвердженням. Щодо адвоката, вона не відповідає на наші дзвінки та повідомлення, і, як мені здається, контактує з нами лише тоді, коли слідчий дозволяє їй передати якусь інформацію.

– Щодо звісток від Владислава. Ви проговорили щодо того, що можете підтримувати зв’язок з ним через фізичні листи. Чи помітили Ви якісь зміни в манері спілкування брата? Враховуючи, що ці листи все ж проходять перевірку.

– Влад взагалі не пише про цю ситуацію із затриманням. Він запитує лише про наші справи, як наші собаки, як проходить моє навчання, і загалом про родину. Єдине, що можу сказати – коли його затримали, йому було 18, а зараз він вже “відсвяткував” два дні народження в ув’язненні. І я помічаю, що він став набагато дорослішим. Він також розуміє, що всі листи проходять перевірку. Наприклад, одного разу я написала йому свій номер телефону з надією, що, можливо, йому дозволять зателефонувати. Але номер телефону просто вирізають з листа. 

Фото: особистий архів Валерії

– Ви вже згадували про те, що Владислава підозрюють в тому, що він нібито готував терористичні акти. Можемо проговорити, як точно звучить обвинувачення, які статті приписують? І це ще не винесений вирок, так?

– Проти Влада відкрили справу за 205 статтею Кримінального кодексу Росії, що стосується тероризму. А також за статтею 275, за “зраду батьківщини”. Адже на момент затримання він вже отримав російський паспорт, оскільки без нього навіть пересуватися містом було майже неможливо. Спершу він перебував у СІЗО в Чонгарі, і його час від часу привозили до Мелітополя на суди для продовження утримання під вартою, що відбувається кожні два місяці. На початку травня цього року його перевезли до Маріуполя. Наразі йдеться про те, що справу буде передано до Ростова для винесення вироку, оскільки, за словами слідчого та адвоката, досудове розслідування нібито вже завершено, і це наступний етап.

– Ми обговорили питання комунікації з окупаційними інстанціями. А чи підтримуєте Ви діалог з нашими структурами, що відповідають за полонених? Чи офіційно Владислав є підтвердженим як цивільний заручник, і чи здійснюється якийсь збір свідчень щодо нього? 

– Я подала інформацію у всі можливі інстанції: Координаційний штаб, Об’єднаний центр при СБУ з пошуку полонених та інші. На жаль, комунікація між нами практично відсутня. Перше, що мені порадили зробити у нашому випадку – написати заяву до Нацполіції про порушення прав людини. Я звернулася до центрального відділення поліції в Києві, де слідчий зібрав усю необхідну інформацію та отримав документи Влада, але не зміг зробити витяг з ЄРДР через технічні проблеми. Цей витяг необхідний як підтвердження того, що справу відкрито. Але мені пообіцяли зробити це наступного дня.

Того ж дня мені написав мелітопольський слідчий, повідомивши, що справу в Києві так і не відкривали, а передали її до Мелітопольського відділення. Проте вже наступного дня я отримала повідомлення про те, що районний Оболонський відділ поліції все ж відкрив справу. Виходить, що справу відкрили і в Києві, і в Мелітополі. Довелося потім їх об’єднувати, щоб отримати один витяг. Через певний час у Координаційному штабі створили “кабінет полоненого”, де я постійно оновлюю інформацію про Влада, зокрема про його переміщення. Наразі це все.

Фото: особистий архів Валерії

– Якщо я не помиляюсь, в період, коли було затримано Владислава, це був масовий сплеск затримань в регіоні. Скажіть, чи є інші заручники, яким вдалось вийти і вони можуть свідчити про умови перебування в СІЗО?

– У Чонгарі Влад утримувався серед людей з не дуже хорошою соціальною репутацією. Проте він передав телефон мами іншим ув’язненим, щоб ті, коли вийдуть, змогли зв’язатися з нею. З того, що ми знаємо про умови утримання, у Чонгарі в одній камері було до дванадцяти людей, і їх навіть не випускали на вулицю. Влад міг потрапити в карцер на три дні, наприклад, за те, що не помив чашку. У карцері вони прокидаються і мають стояти до “відбою” цілий день. Присісти – не можна. Казав, що прийняли його жорстко.

В Маріуполі, як він пише, умови стали кращими: їм принаймні дозволяють виходити на вулицю. Ми навіть думали передати йому вітаміни, оскільки в дитинстві та підлітковому віці він був дуже хворобливим, і ми через це переживали. Але, на жаль, не вдалося. У нас ще двічі були “побачення” з братом через телефон. Батьки бачили його і кажуть, що виглядає він відносно добре. Коли він перебував у Чонгарі, навіть набрав вагу, бо їх годують кашею та хлібом, а руху ніякого немає. У Маріуполі вже пише, що почав трохи займатися спортом.

Скриншот з відеозвернення Владислава до родини

– Ваша родина зараз продовжує перебувати в окупованому селищі. Скажіть, як родині, родича якого засуджують за “зраду батьківщини”, тобто Росії, чи не зазнають вони переслідування? І якою взагалі є комунікація з іншими мешканцями?

– Пощастило, що візит до моєї родини, коли вони висунули претензії мамі, що в неї немає російського паспорта – був єдиним. Батько, намагаючись продовжувати працювати, мусив отримати паспорт, адже їздить по області, де всюди блокпости. І щоразу, коли ти їздиш без паспорта, ризикуєш не доїхати додому. Моя родина, окрім батька, просто не виходить за межі двору, бо боїться. Вони не готові ходити містом зі словами “Росія клас”, а їхня проукраїнська позиція так чи інакше може бути помітною… Зараз це вже дуже небезпечно. 

Нещодавно у мого дідуся забрали машину, коли він поїхав за продуктами. На блокпості йому сказали, чому він не змінив номери автомобіля на російські. Потім вони “пробили” авто по якійсь базі і повідомили, що в Москві є машина-двійник, і забрали її для з’ясування обставин.

Щодо місцевих мешканців, які притримуються проросійських поглядів, знаю, що коли були вибори, до нас приходили додому наші ж люди, які збирали голоси. Це в основному були люди, які працювали в сільраді і продовжили працювати вже під час російської окупації. Але позаду цих людей стояли чоловіки з автоматами, тому я точно не можу оцінити рівень комунікації з ними.

– Наразі ситуація з обізнаністю щодо становища цивільних заручників покращується: ми вже чітко визнаємо, що це люди, які затримані незаконно і всупереч міжнародним правам. Як сестрі цивільного заручника, якої державної політики або конкретних дій у роботі з питанням заручників Вам наразі не вистачає?

– Зараз є відчуття, що наші цивільні заручники потрібні лише своїм рідним. Якщо у таких цивільних немає родичів, які можуть дізнаватися і подавати інформацію до справи, про них просто ніхто ніколи не дізнається. Мені хотілося, щоб, наприклад, раз на три місяці нам, як родичам, надсилали листи про те, яку роботу було пророблено, з якими організаціями вдалося провести зустрічі для можливого обміну. Цього дуже не вистачає.

Я можу сказати, що люди, які не були в окупації, ніколи не зрозуміють тих, хто там перебуває. Тому в нашому суспільстві все ще є упереджене ставлення до цивільних заручників. На жаль, на той момент (коли регіон було окуповано) мої батьки вважали, що, якщо вони залишать місто, їм ніхто не допоможе. На дві тисячі гривень, які пропонувала країна для внутрішньо переміщених осіб, на маму, тата, брата, дідуся, бабусю та тварин – цього критично не вистачило б. 

Для дорослих людей взагалі дуже складно залишити свій дім, а потім стаються такі обставини, як у нас, і ніхто вже не розглядає варіант виїзду. Адже зараз, перебуваючи в окупації, батьки можуть хоч якось підтримувати спілкування з Владом, отримувати листи, відправляти передачки… Окупація – це справді дуже складний та небезпечний досвід, який не зрозуміє той, хто його не проживав.

У своєму зверненні очільник Кремля Володимир Путін заявив, що під час ранкової атаки на Дніпро 21 листопада росіяни застосували ракету середньої дальності “Орєшнік”.

Міністерство фінансів США оголосило про запровадження санкцій проти російського “Газпромбанку”. Це один із найбільших російських банків, який виділявся, зокрема, тим, що приймав платежі європейських країн за російські постачання газу та зберігав доступ до системи SWIFT, від якої відключені багато інших російських фінансових інституцій.

21 листопада Велика Британія спільно з Європейським Союзом попередили про ескалацію та вихід війни РФ проти України на інший рівень, коментуючи ймовірне використання Росією міжконтинентальної балістичної ракети “Рубіж”.

Розвідувальні служби Великої Британії вивчають інформацію, що Росія могла застосувати міжконтинентальні балістичні ракети (МБР) під час атаки на Дніпро. Цю інформацію надали українські військові, проте її ще не підтверджено.

21 листопада Україна відзначає як День Гідности та Свободи, згадуючи дві доленосні події. Цього дня розбіжністю у 9 років розпочалися Помаранчева революція та Революція Гідности.