12 запитань американцю, що боронить Україну: складнощі та переваги ЗСУ, вади мобілізації

“Ваші донати і теплі слова – це невіддільна підтримка. Але прийшов час взяти зброю в руки”, – американський доброволець

Американський доброволець українського походження – Міро Попович – від першого дня великої війни бореться за свободу рідної України. У відповідях на 12 запитань він розповідає про свій шлях від солдата в армії США до бійця на українському фронті; про те, як військовий досвід на іншому кінці світу допомагає йому тепер, та що спонукає стояти пліч-о-пліч з українськими воїнами у найважчі моменти.

Джерело: Особистий архів Міро

– Як потрапив до США?

– Все майже як у всіх. У 19 років я виграв Ґрін-карту і переїхав у Сполучені Штати.

– Чому вирішив піти в американську армію?

– Я був молодим емігрантом, що сам намагається якось себе прогодувати у Каліфорнії – працював на двох роботах, мало спав, був на іншому кінці світу від своєї сім’ї у 21 рік. В якийсь день побачив листівку “Goarmy.com. Change your life”. Тоді зрозумів – ось, настав час. Я взяв цей папірець, подзвонив і вже через тиждень був у рекрутера, через два місяці був у лавах армії Сполучених Штатів, а ще через кілька місяців – на війні в Афганістані.

Джерело: Особистий архів Міро

Джерело: Особистий архів Міро

Джерело: Особистий архів Міро

– Розкажи детальніше про досвід служби в Афганістані.

– Це було у 2013 році – Operation Enduring Freedom (від. ред – Операція «Нескорена свобода» – офіційна назва, використана урядом США щодо військового конфлікту в Афганістані). Мою бригаду скерували до Кандагару, де ми провели 8 місяців. Цікавий досвід. Саме такий, який зараз мені дуже допомагає у боротьбі з Росією – навіть попри те, що дві пережиті війни суттєво відрізняються одна від одної.

Джерело: Особистий архів Міро

Джерело: Особистий архів Міро

– Чому вирішив піти з армії США і чи повернувся б знову, якби була можливість?

– У мене закінчився контракт, за яким я відслужив 3.5 року. Цього більш ніж достатньо. У мене немає і не було амбіцій йти військовими кар’єрними сходинками. В Україні ж я воюю виключно за покликом сумління і відчуттям боргу перед Батьківщиною.

– Як почалась війна в Україні для тебе, і що стало приводом вступити у лави добровольців?

– Під час пандемії коронавірусу у 2019-му я повернувся до Києва, до батьків, і планував знову вилітати в США взимку 2022. Усі мої друзі з АТО та українських спецслужб досить переконливо говорили про потенційну повномасштабну війну. Я думав: окей, я почекаю до березня. Якщо не буде нічого, то я поїду назад у Штати. Зранку 24-го пролунали вибухи, того ж дня я з друзями долучилися до лав добровольців. Було непросто, емоційно, але я жодного дня не пошкодував про прийняте тоді рішення.

Джерело: Особистий архів Міро

– Розкажи про свою команду та напрямок роботи на фронті.

– Я – частина команди “212 TEAM” у складі зведеного загону патрульної поліції. На початку війни, у нас було 55 людей, а згодом поменшало: хтось пішов у ССО, хтось – у ЗСУ, хтось – у ГУР. Нині нас шестеро, і ми спеціалізуємось на ударних безпілотниках. Спершу працювали на Punisher, який летить на 30 км, ще з FPV, Mini Shark, розвідними дронами, а нині – на “Сичі” українського виробництва. Андрій Хливнюк – наш безпосередній командир, який, окрім планування й виконання бойових завдань, опікується ще й питаннями забезпечення дронами. 100% від продажу квитків на концертні тури йде на закупки БпЛА для багатьох підрозділів. Загалом, ми уразили та знищили понад 200 цілей за весь час війни.

Джерело: Особистий архів Міро

Джерело: Особистий архів Міро

– Поговоримо про мобілізацію в Україні – твої думки з цього приводу.

– Держава проґавила момент і можливість правильно агітувати й популяризувати мобілізацію. Інформаційний простір в занепаді в цьому питанні. Наше суспільство у більшості не розуміє до кінця, що якщо ми програємо цю війну, нам всім кінець. Ворог знищить все, якщо ми не чинитимемо опір. Люди на фронті зараз закінчуються, і не тільки тому, що вони гинуть чи отримують поранення, а ще через вигорання. Багато військових на війні з 2014 року. Ви також повинні вивозити, і ви також повинні долучатися до війни. Ваших донатів і теплих слів недостатньо. Ви повинні брати у руки зброю, підтримувати наше військо, стаючи військом. Нам потрібні військові, інженери, медики, водії, кухарі. Якщо не хочете штурмувати посадки, то моя порада – вивчайте інженерну частину БпЛА.

– Що з практик армії США ти би впровадив в українській армії?

– Дисципліна. Такою, якою вона була в США – жорстка, але справедлива. Також відсутність корупції та “кумівства”, де всі рівні, а твої права мають значення. Загалом, важко порівняти, адже в Україні триває повномасштабне вторгнення, і досвід мирної Америки тут не коректно порівнювати. Зараз наш ворог у декілька разів переважає нас в усьому, але ніколи не досягне бажаних успіхів. Чому? Бо наша армія відважно та професійно захищає свої землі та людей.

– Чи є щось, що варто перейняти американцям?

– Звичайно! Зараз нам доводиться протистояти КАБам, великій кількості артилерії, дронів, авіації, такого досвіду в американців станом на зараз немає. Авжеж, тому ЗСУ можуть навчати зараз не тільки американську армію, а й передавати всі знання всім європейським. Ми – найдосвіченіші військові світу станом на зараз.

Джерело: Особистий архів Міро

Джерело: Особистий архів Міро

– Чи контактуєш із побратимами з армії США, і яке їхнє ставлення до війни Росії проти України?

– Дуже часто комунікуємо. У мене є декілька близьких товаришів, з якими ми пройшли Афганістан, які від першого дня великої війни в Україні піклуються про мене, завжди цікавляться, чи немає потреби в екіпіруванні, зброї тощо.

Зараз у Штатах розділені думки щодо російської агресії. Проте всі ті, кого я знаю з американських військовослужбовців, давно сформували своє ставлення до нашого спільного ворога та диктатора Путіна. Російське там ніколи не любили, всім відомо, що це тупе комуністичне бидло, яке не несе миру і радості світові.

– Як суспільство у США ставиться до військових та ветеранів, і чи можуть вони розраховувати на суттєву підтримку держави?

– Культура ветерана чи активного військового там дуже розвинута. Якщо ти йдеш у формі магазином чи в аеропорту, до тебе завжди підходять люди й дякують за службу. А культура ставлення до ветеранів підкріплюється ще й психологічною, фінансовою допомогою, абсолютним медичним страхуванням, підтримкою з адаптацією в цивільному світі, працевлаштуванням тощо. Україні необхідно це брати за основу.

– Що хотів би змінити в українській армії?

– Ставлення до особового складу з боку командування. Не завжди, але дуже часто я чую про ганебне ставлення вищих керівних осіб у війську різних рівнів до наших солдатів. І так бути не має. Жива сила – рушійна сила, яка перемагає у війні. Нам необхідні ротації, адекватні виплати, врахування фізичних і моральних можливостей на полі бою. Солдат в окопі має відчувати, що він і його родина захищені державою. Вірю, що Україна прийде до цього.