146 років від Дня народження Симона Петлюри: життєвий шлях головного отамана війська УНР

Джерело: Букви

22 травня 1879 року на Полтавщині народився Симон Петлюра — голова Директорії, Головний Отаман військ і флоту УНР, нащадок давнього козацького роду та визнаний борець за незалежність України у ХХ сторіччі.

Термін петлюрівці похідний від його прізвища та використовувся у радянській та російській пропаганді характеризуючи членів армії Української Народної Республіки.

Петлюра народився у родині бідного візника. Йому судилося пройти шлях від учня духовної семінарії до очільника держави, котра вперше за тривалий час спробувала вийти з тіні ненависної імперії.

На початку ХХ століття Петлюра долучився до українського національного руху. У 1900-х роках він став членом Революційної української партії (РУП), а згодом — Української соціал-демократичної робітничої партії (УСДРП). Саме в ці роки він долучився до ідеї: Україна має бути незалежною і соціально справедливою державою.

Після Лютневої революції 1917 року Петлюра став одним з організаторів українських збройних формувань. Уже восени його призначили Генеральним секретарем військових справ у Центральній Раді. У часи, коли російська імперія нарешті почала розвалюватися, а доля України висіла на волосині, Петлюра почав формувати боєздатні українські війська.

25 жовтня 1917 року відбувся більшовицький переворот, внаслідок чого до влади в Росії прийшов Ленін.

13 листопада Петлюра віддав наказ українським військам зайняти всі найважливіші урядові об’єкти Києва. 15 листопада розіслано його відозву до війська:

“Я, яко генеральний секретар по військових справах в Українській Народній Республіці, закликаю всіх вас, мої товариші й друзі, в теперішній час до загальної дружньої роботи. Будьте організовані та з’єдинені — всі за одного і один за всіх. Наше військо молоде, воно тільки становиться на ноги, і ви своєю дисциплінованістю доведете, що являєтесь славними потомками великих предків”.

Петлюрі вдалося зорганізувати сердюцькі дивізії, він очолив роззброєння українськими військами прихильних до більшовиків підрозділів та червоної гвардії в столиці. Під час революційних подій Петлюра, декілька разів безжально подавивши спроби більшовицьких переворотів у Києві в листопаді, грудні 1917 та січні 1918 року, довів, що з усього керівництва республіки один лише він був здатен на рішучі дії. Натомість Володимир Винниченко назвав Симона Петлюру головним винуватцем конфлікту з Радою Народних Комісарів у Росії й приклався до його відставки за “перевищення повноважень”. На знак протесту проти пробільшовицької орієнтації голови секретаріату 18 грудня 1917 року Петлюра подав у відставку.

Полишивши УГВК, на початку січня, очолив Гайдамацький кіш Слобідської України (ГКСУ). У Києві гайдамаки стали широковідомі ще після вбивства “головного більшовика міста” Леоніда Пятакова. На чолі гайдамак Петлюра брав участь у боях проти червоних. Бойове хрещення гайдамак відбулося на Полтавщині в боях за Гребінку. Згодом ГКСУ взяв активну участь у придушенні січневого повстання проти Центральної Ради. Петлюра особисто керував штурмом “Арсеналу” та боями за Київ. Гайдамаки на чолі з ним першими ввійшли до міста, після звільнення столиці від більшовиків, улаштувавши 1 березня дефіляду на честь перемоги. Соціалісти, які домінували в уряді, зважили на вплив і популярність отамана в армії та знову приписали Симонові Петлюрі “військову змову з метою встановлення правої диктатури”. Вже 12 березня 1918 року його усунули від командування Гайдамацьким кошем.

Кіш став однією з найбоєздатніших українських частин, а вояки та організатори частини, з котрими Симон пліч-о-пліч у баталіях відстоював Україну — Олександр Удовиченко, Микола Чеботарів, Сергій Дельвіг та Омелян Волох надалі залишались сподвижниками та довіреними особами Петлюри, хоч, як засвідчив приклад останнього, не всі вони виправдали його довіру.

Не позбавлений особистих амбіцій Петлюра після квітневого перевороту в період Гетьманату (29 квітня — 14 грудня 1918 року) посідав скромну, на перший погляд, посаду голови Всеукраїнського союзу земств, ставши не лише політичним суперником Павла Скоропадського, а і його ідеологічним та соціальним антагоністом. Відразу по зміні режиму почав працю задля повалення гетьманства, встиг створити й налагодити чітку діяльність широкої мережі радикального підпілля, виявив самовідданість та організаторський хист.

Остаточним ідеологічним приводом до повстання стало підписання 14 листопада Скоропадським “Грамоти про федерацію з Росією”. 15 листопада Петлюра, Винниченко, Осецький та командири Січових Стрільців в Білій Церкві обговорили план повстання. Було прийнято рішення про те, що очолити повстання має штаб Петлюри. Тоді ж, за своїм підписом як Головного Отамана Військ УНР та підписом начальника штабу республіканських військ Олександра Осецького, видав лист-Універсал до українського народу, у якому закликав до боротьби за волю України. 16 листопада були роззброєні німецькі військові в Білій Церкві. 17 листопада солдати Петлюри взяли Фастів, а вже наступного дня Петлюра приймав звіт Андрія Мельника про результати Мотовилівського бою.

13 грудня почався штурм столиці. Гетьманські війська, які кількісно поступалися повстанцям, не могли чинити належного спротиву. Наступного дня, 14 грудня, Київ було взято. 19 грудня Директорія тріумфально прибула до столиці. Наступного дня бої повністю припинилися. Вся територія УНР перейшла під контроль Директорії.

У січні 1919 року він став Головним Отаманом Армії УНР, а згодом — Головою Директорії. Його керівництво припало на один із найскладніших періодів: боротьбу на кілька фронтів — проти більшовиків, білогвардійців, денікінців, анархістів. УНР перебувала в постійній військово-політичній облозі, без зовнішньої підтримки та із загрозою розпаду зсередини.

Саме за його керівництва у 1920 році УНР уклала Варшавську угоду з Польщею, за якою визнавалась незалежність України, тоді як Армія УНР спільно з польськими військами провела Київську операцію. Хоча невдовзі УНР знову втратила території, саме ця спроба стала останнім значним військово-політичним кроком задля відновлення української державності на міжнародному рівні.

Втім, після поразки Петлюра змушений був емігрувати. У 1923 році оселився в Парижі, де видавав журнал “Тризуб” і залишався активним політичним діячем у колах української еміграції. Він постійно застерігав Європу від радянської загрози й закликав зберігати українську національну ідею.

25 травня 1926 року в Парижі Симона Петлюру застрелив Самуїл Шварцбард. Суд у Парижі визнав убивцю невинним, що стало шоком для української громади.

Цікаві факти:

• За легенди, справжнє ім’я Петлюри — Семен. Подейкують, в юності він захопився революціонером Сімоном Боліваром, тож змінив ім’я на Симон. Одначе, все ж більшість досліджень доводять, що Симоном його назвали при народженні.
• Зокрема завдяки зусиллям Петлюри український “Щедрик” став всесвітньо відомим. У 1919 році він доручив диригентові Олександру Кошицю створити хор і відправити його світовим турне. Прем’єра “Щедрика” у Брюсселі у січні 1920 року здобула захоплені відгуки.
• Батьки Петлюри з козацького роду. Батько Василь був нащадком давнього козацького роду, тоді як мати Ольга Олексіївна походила з роду Марченків.
• Ще до Першої світової війни український професор Федір Корш пророкував Петлюрі роль вождя українського народу.

Симону Петлюрі присвячено ряд музичних та кінематографічних творів, зокрема дума “На смерть Симона Петлюри” обробки Григора Китастого, пісня “Розмова” Ігоря Жука, однойменний військовий марш Сергія Войтюка, також згадується у пісні “Гарматним димом просмерділись галуни” (пісня про Тютюника) авторства Івана Багряного та Григора Китастого тощо.

…Найбільшою перешкодою для визнання суверенності України є гіпноз самого імені Росія. Цей гіпноз треба розвіяти особливо в Америці та Франції. Справу поділу Росії треба поставити як справу спокою цілого світу, як справу європейської рівноваги та реальної матеріальної вигоди держав, — наголошував Петлюра.