8 січня — річниця дня народження українського поета та шістдесятника Василя Симоненка

Джерело: Букви

8 січня 1935 року народився Василь Симоненко, який прийшов до української поезії з невеликого полтавського селища Біївці. Він встиг попрацювати у різних газетах і бути кореспондентом, аж поки у 1962 році не було видано його збірку “Тиша і грім” – єдину, яку опублікували за його життя.

На думку есеїста Євгена Сверстюка, біографію Василя Симоненка варто вивчати як частину історії України. Український письменник та громадський діяч Олесь Гончар згадував, що дитинство поета “чуло ридання матерів, що божеволіли від горя на фронтових похоронках, воно брело за ним скородити повоєнні поля, тяжко добувати хліб насущний”.

Симоненко здобув золоту медаль у школі, а згодом закінчив факультет журналістики Київського національного університету імені Шевченка. Він працював у редакціях газет “Молодь Черкащини”, “Робітнича газета”, “Черкаська правда”.

Коханням всього його життя була дівчина Людмила, котра працювала кур’єром у редакції “Черкаська правда”. В його 22 роки у подружжя народився син Олесь. Він називав свою кохану ніжно-пестливо – Люся-малюся.

Поет і журналіст Микола Сніжко пригадував, що Симоненко, аби “причарувати” дівчину, приготував вино з троянд, рецепт якого вивчив під час відрядження у Тальне, де почув легенду про садівника, який пригостив вином княжну, і вона в нього закохалася.

“Коли Василь вперше побачив свою майбутню дружину, то купив отакенну корзину троянд, зробив із них вино, пригостив її і причарував. А ще пообіцяв робити щовесни трояндове вино – щоб закріпити успіх”, – пригадував Микола Сніжко.

Надалі поет назвав своє вино на французький манір – “Симоне”, а дружину Людмилу – Люсьєн.

“Треба перем’яти із цукром пелюстки троянд. М’яти потрібно руками. Коли пустять сік, додати води. А потім чекати, поки заграє. Тільки треба брати лише рожеві троянди, вони найкраще для цього підходять”, – йдеться у рецепті.

Хоча Василь Симоненко став писати ще у студентські роки, збірка “Тиша і грім” була єдиною, що видали за його життя. Ще він встиг опублікували казку для дітей “Цар Плаксій та Лоскотон”.

Діяч виступав за цінність та унікальність людського життя. Він закликав усіх людей пам’ятати, що їхнє життя – унікальне, оскільки воно ніколи не повториться:

Ти знаєш, що ти – людина.
Ти знаєш про це чи ні?
Усмішка твоя – єдина,
Мука твоя – єдина,
Очі твої – одні.

Проте за радянських часів вірші, які допускали до друку, коригували. До поета визнання прийшло лише посмертно. У 1964 році у видавництві “Молодь” вийшла друга збірка поета – “Земне тяжіння”. Сам Василь помер у неповні 29 років, 13 грудня 1963 року.

Самвидавні збірки діяча стали початком українському руху опору 1960-70-х pр. Навесні 1960 року одні з найвідоміших українських постатей заснували “Клуб творчої молоді”. Учасниками були Іван Драч, Алла Горська, Ліна Костенко, Василь Стус, Микола Вінграновський, Іван Світличний, Євген Сверстюк та інші.

Разом з тим Симоненко, Горська та Лесь Танюк побували у Биківнянському лісі, де поховано тисячі жертв внаслідок репресій СРСР. До цього інформацію про одне з найбільших місць масових репресій на Київщині радянському режиму вдавалося приховувати. Поета настільки вразило побачене, зокрема, як діти гралися черепом людини, набитим снігом, наче м’ячем, що він написав вірша:

Гранітні обеліски, як медузи,
Повзли, повзли і вибилися з сил –
На цвинтарі розстріляних ілюзій
Уже немає місця для могил.

Утім, через цензуру цей вірш публікували під назвою “Пророцтво 17-го року”. Попри це, важко не зрозуміти антитоталітарний сенс та змальовану апокаліптичну картину знущання з українського народу. Спершу вірш звучав інакше, згадується у щоденнику:

Ми топчемо і ворогів, і друзів…
О бідні йорики, всі на один копил.
На цвинтарі розстріляних ілюзій
Уже немає місця для могил.

Зазначимо, що невдовзі сталося загадкове вбивство Алли Горської. У 1962 році Симоненка арештували за нібито хуліганську поведінку з його подальшим побиттям. На залізничній станції у Черкасах між поетом і буфетницею ресторану сталася суперечка через те, що остання не хотіла продавати цигарки з огляду на те, що скоро почнеться обід.

Правоохоронці попросили Василя показати документи, а коли побачили, що він відомий поет – скрутили руки на очах натовпу. Здебільшого ударів завдавали по хребту і нижній частині спини, а самого Симоненка знайшли лише через два дні.

На сьогодні немає однозначної відповіді, що спровокувало важку онкохворобу нирок, але побиття сталося вже після поїздки до лісу. Невдовзі поет став скаржитися на болі внутрішніх органів. Деякі схиляються до думки, що це був один з методів тиску радянської влади зі спробою “перевиховати”. Подібні тези підтримують через вбивство Алли Горської.

У вересні 1963 року його шпиталізували, коли його стан погіршився. У нього виявили рак нирок, який прискорився через побиття. Проведена операція результатів не дала. У ніч на 14 грудня Василь Симоненко помер у лікарні в Черкасах. Поета не видавали ще 15 років, а через 35 років після його смерті в його робочому кабінеті відкрили кімнату-музей.

У грудні у лікарні він написав свій останній вірш:

Прощай, мій зошите! Спасибі тобі, друже, Що ти думок моїх Не відцуравсь, Що ти свої клітини Тепло мружив, Коли над римами Я потом обливавсь.

Ти їх сприйняв Без жодної огуди, Єдиний мій читач І шанувальник мій. Чи сприймуть їх колись І прочитають люди — Побачимо. Прощай, товариш мій.

Шевченківську премію йому присудили посмертно, вже за часів Незалежної України.