Репрезентація жінок у мистецтві й на лідерських позиціях – вистава, присвячена захисницям

Звертаючись до історичного досвіду, можна віднайти підтвердження тому, що жінки, незалежно від епохи, культури й пласту населення – перебували на другорядних щодо чоловіків ролях. Їхнє соціальне становище та можливості визначалися насамперед статусом чоловіків, тобто їх батьків, чоловіків чи братів. Так, жінок намагались усунути від важелів влади, інструментів реалізації, доступу до знань й, певною мірою, позбавили впливу на ідеології. Водночас з історії ми знаємо і про те, що ще з часів українського національно-визвольного руху, участь жінок в Організації українських націоналістів та Українській повстанській армії стала феноменом. Сьогодні історія знайшла продовження в російсько-українській війні. Однак перші дослідження українських жінок, які боролись проти системи й усупереч стереотипам, відбулись значно раніше. 

Власне, саме до цих витоків звертається  пластична вистава “Косачка”, яка, в умовах сьогодення, також стала присвятою жінкам, які зараз боронять Україну. Надихаючись прикладом сучасних захисниць, команда незалежних мисткинь занурюється в історію українського жіноцтва та залучає до матеріалів вистави стародавні ритуали, авангардну поезію та контент з сьогочасного інфопростору. Також, вистава підсвічує різні аспекти жіночих досвідів та образів жінки у міфології. З іншого боку – це про ті обмеження, заборони та репресії, які зазнавали покоління українців. І врешті – про вибір протистояння та захисту найріднішого. Адже війна, яку ми проживаємо зараз – приклад, коли жінки обирають безпосередньо фізично боронити й стояти до кінця за свої цінності та свободу. Приховані сенси вистави також несуть соціальний підтекст, що наголошує на нагальних питаннях щодо ролі жінки у суспільстві.

Більше про покоління українок, що об’єднані реаліями боротьби, актуальний контекст, що порушує проблеми українських жінок-військових, а також про переосмислення культурної спадщини й оновлене сприйняття українського суспільства – в матеріалі для Букв розповідає продюсерка вистави Поліна Булат.

Фото: Антон Кулеба

– Насамперед, поговорімо про сенси та символи, що уособлює назва вистави. Чи можемо ми говорити, що “косачка” – це певне відсилання до тих часів, коли відбувались перші дослідження українських жінок?

– Перш за все, це спроба роботи з колективним несвідомим, з міфом, ритуалом. Ідея та назва вистави прийшла до режисерки Юлії Лопати саме через архетипи, і, досліджуючи інформацію про архетип жінки-воїна, Юлія натрапила на історію про плем’я косачок, амазонок, які могли жити на території сучасної України. 

Це не історичний факт, але сама ідея існування такого племені породила паралелі з сучасністю, а також наштовхнула на рефлексії про попередні покоління українок. Ті, які навіть в мирному житті мали проявляти риси воїна, аби захистити, підтримати себе, свою родину, спільноту. Ми можемо назвати це культурним кодом, фатумом, кармою. Але спостереження цієї закономірності породило поштовх для подальшого мистецького дослідження. 

– Поговорімо щодо присвяти вистави  – жінкам, які зараз боронять Україну. Наскільки ця присвята є спорідненою саме із сюжетом? Тобто, чи охоплює сюжет конкретну прив’язку до війни та захисниць?

– Продовжуючи відповідь на попереднє питання, “Косачку” Юлія також присвятила мисткиням, репресованим за часів радянського союзу, а ще своїй мамі та бабусі. В самій виставі ви можете побачити сцену боротьби, відчути цей стан через музику, хореографію, світло, але ми не ілюструємо воєнні битви буквально. “Косачка” – про подорож людського духу у тілі жінки, такою є основна ідея вистави.

Фото: Віра Думке

– Власне, досліджуючи тему жіноцтва, якою Ви бачите і зображуєте сучасну жінку в контексті українського суспільства? Чи можна вважати, що це також і про своєрідну боротьбу з гендерною нерівністю, яка ще до кінця викорінена?

– Той факт, що нам досить часто ставлять подібні питання, а подекуди й пропонують дихотомічний погляд на жінку – ти або ніжна і, значить слабка, або сильна, то ж, войовнича – вже свідчить про те, що над проблемою гендерної рівності в Україні ще треба і варто працювати. Всередині нашої команди ми думаємо про жінку перш за все як про людину, особистість, визнаючи, що одні й ті ж самі риси можуть бути одночасно притаманні всім гендерам. 

Проте, в реальності, для жінки, яка зростала і розвивалася в патріархальному суспільстві, може бути непросто побачити вихід за межі вже запропонованого соціумом сценарію. І коли вона його для себе бачить, усвідомлює, приймає певне рішення – це вже великий крок. Але й тоді суспільство може не надавати можливостей реалізуватися. Тож жінка опиняється в стані подвійної боротьби за базове право бути собою, самостійно себе визначати. 

Яскравий приклад з актуального контексту – проблеми з забезпеченням українських жінок-військових належною формою, взуттям, білизною, засобами гігієни. Це не самоціль, але якщо нашою виставою ми можемо розширити суспільне уявлення про жінку, привернути увагу до наявного гендерного дисбалансу, підсилити репрезентацію жінок у мистецтві, в тому числі на лідерських позиціях, а також зібрати донати на потреби жінок-військових – це вже чудово. 

– Загалом, якщо поглибитися у приховані мотиви вистави, чи є певні соціальні меседжі, які також можна тлумачити в контексті не лише жінок, а й усього суспільства й питань, які його хвилюють?

– Можливо, ми можемо говорити про привілей – не боротися. В українців і українок такого привілею немає і не було. Ми поколіннями перебуваємо в стані надзвичайного стресу, боротьба в якомусь сенсі стала нашою життєвою філософією, джерелом творчості. 

Передусім наша вистава торкається поняття сили духу. Ми багато говорили про те, звідки ця внутрішня сила з’являється, і дійшли спільного бачення в тому, що вона формується під впливом зовнішніх обставин. Людина гартується в протистоянні, формує в собі певні якості, які допомагають адаптуватися і діяти. Питання в тому, чому ми, як суспільство, можемо навчитися з цього, як побудувати ефективні стратегії та опори не лише для подолання криз, а й для власного розвитку. 

Фото: Андрій Юхно

– Зазначено, що у задумі вистави – експерименти з артефактами часу, а також діджиталізація фольклорного співу й звучання бандури. Можете, будь ласка, детальніше розповісти про це з огляду на репрезентацію української культури?

– Музика, створена Оленою Шикіною, є зануренням в українську культуру через інноваційний підхід до музичної композиції та використання традиційних елементів в сучасному контексті. Експерименти з артефактами часу і диджиталізація фольклорного співу, зокрема, відображають бажання показати актуальність української культурної спадщини. 

Музична частина вистави починається з простих, природних звуків і переходить до більш експериментальних та складних композицій. Використання таких інструментів, як бандура, сопілка, трембіта, та інтеграція звуків природи, наприклад співу журавля, створюють глибоке емоційне тло. Це демонструє, як традиційні українські інструменти та елементи можуть бути переосмислені в сучасному мистецькому контексті. Важливу роль у виставі відіграє диджиталізація голосу співачки  Соломії Кирилової, що дозволяє в реальному часі змінювати його характеристики, створюючи унікальний звуковий пейзаж. 

Хореографічна складова вистави тісно переплітається з музикою, демонструючи взаємодію між тілесною експресією та звуком. Використання таких елементів, як ASMR розчісування волосся, втілює бажання використати фізичні відчуття для посилення аудіовізуального досвіду. 

В “Косачці” ми намагаємося підкреслити зв’язок між традицією та інновацією, зберігаючи та переосмислюючи культурну спадщину. Сподіваємося, це дозволить глядачам на новий лад сприйняти українську культуру, її глибину і багатогранність.

Фото: Віра Думке

– Власне, чи є в планах поширювати виставу “Косачка” для іноземного глядача? Адже це не лише про відтворення нашого українського контексту. Це також про вихід нашого мистецтва за межі буденного і для ширшої сцени.

– Загалом такі думки присутні і, звісно, ми б хотіли, аби “Косачка” продовжувала своє сценічне життя. Проте зараз ще рано ділитися планами.

– Дотепер існує багато дискусій щодо художнього відтворення досвіду війни. “Косачка”, певною мірою, також мовить про наше сьогодення. Тож, якою Ви бачите роль сучасного театрального мистецтва у зображенні досвіду війни й тих, хто до нього залучений? 

– Їх може бути декілька, і вони можуть бути направлені як назовні, так і вглиб суспільства. По-перше, це інструмент для культурної дипломатії, ще один інструмент донесення важливих для України меседжів. По-друге, це простір для індивідуальної та колективної рефлексії та зцілення, а також карбування моменту в історії та пам’яті. 

Мистецтво допомагає психіці обробляти й засвоювати досвід, створюючи безпечну дистанцію для цього. Також, на мій погляд, процес роботи над мистецьким твором, є, можливо, неусвідомленим, способом формування візії майбутнього. Ми беремо за основу те, що є, що було, і пропонуємо нові рішення та бачення тієї чи іншої проблеми.