«Азову» 10 років: як дотепер формується образ бригади попри наслідки російської пропаганди

Валерія Цуба
Журналістка Букв

5-го травня бригада “Азов” відзначає вагому та знакову дату – 10-ту річницю від дня заснування підрозділу. Для кожного азовця – це шлях особистісного зростання, що відбувалось під супровід доленосних етапів державотворення в Україні. “Азов” вже увійшов в історію, а оборона Азовсталі вивчається та буде вивчатись серед офіцерів провідних армій. Однак опір азовців бере початок з перших днів заснування підрозділу: ще у 2014 році, на той момент батальйон, розпочав витіснення окупантів з Маріуполя. Далі – подальша оборона міста, участь в боях під Іловайськом, наступ на Широкине й Павлопіль-Широкинська операція, завдяки якій було звільнено низку населених пунктів на схід від Маріуполя. Знаковими в контексті російсько-української війни також є бойові завдання на Світлодарській дузі, до яких були залучені бійці підрозділу. Певний час військовослужбовці “Азову” тренувалися на власній базі поблизу Маріуполя. Згодом, саме в цьому місті голос азовців залунає на весь світ. Символічно й те, що Маріуполь та “Азов” назавжди стануть історично спорідненими.

Шлях, що розпочався в Маріуполі, об’єднав не лише долі багатьох, а й став предметом міфів. З моменту заснування підрозділу, ідеологія “Азову” була вкорінена в патріотизм та боротьбу за незалежність України. Однак, цей шлях намагались “очорнити” атаки й обвинувачення російської пропаганди, яка спробувала накласти на нього марку расизму, неонацизму та антисемітизму. Ці звинувачення розповсюджували не лише в російських ЗМІ, але й у деяких західних медіа, які, на жаль, погодилися з вищепереліченими наративами. Вони повторювали тези про “неонацистський батальйон”, “ультраправих радикалів” та інші, що спричинило неоднозначну реакцію спільноти на існування підрозділу. До десятої річниці “Азову”, Букви поспілкувалися з представницями Спільноти Оленівки (Марія Алєксєєвич, Олександра Мазур, Анна Лобова, Ксенія Прокопенко, Анастасія Гондюл), організацією родин військовослужбовців бригади, що постраждали внаслідок масової страти в Оленівці. У матеріалі – хронологія від викликів становлення “Азову” – до умов, за яких формується його образ сьогодення.

Далі – пряма мова.

Фото: azov.media

Про упередження, що супроводжували шлях

становлення “Азову”

Найпоширеніше, що дотепер популярне на Заході – це нацизм. Тобто, “Азов” звинувачують у нацизмі протягом усього шляху, але це можна розвінчати, наприклад, тим, що в “Азові” також є люди єврейського походження. В “Азові” загалом багато різних національностей, тому не можемо мовити й про расизм. Можна також стверджувати, що серед бійців полку є дуже багато людей, які розмовляють саме російською мовою і це також великий показник. Вони добровільно вчать українську, але ніхто їх ні до чого не примушує, як запевняє російська пропаганда. Це лише декілька простих прикладів. Насправді ж, усі міфи давно розвінчані й вони не надто складні, аби їх дослідити, однак продовжують існувати закордоном. Ймовірно через те, що немає достатньої проінформованості й комунікації, зокрема від представників нашої держави. Світ має збагнути: наші військові не перетинали кордони іншої держави, в тому числі Російської Федерації. То ж про який нацизм йдеться?

“Азов” показав свою позицію ще в Маріуполі, у 2014 році. У 2015 – запам’ятався активними діями на Широкинському напрямку. Всі ці роки вони демонстрували, наскільки важливим в Україні є саме добровольчий рух. Росія, попри свої сили та масштаби, цьому поступалась. Однак, якщо говорити про пропаганду, вона перемагає. І саме пропаганду Росія задіяла для того, аби “підірвати” репутацію нашого добровольчого руху. 

Фото з відкритих джерел

“Я можу сказати про свого брата. Він доєднався до “Азову” в січні 2022-го року. Тобто, за півтора місяця до повномасштабного вторгнення. Він дуже хотів сюди потрапити, тому що в нього було багато знайомих з НГУ. Йому дуже подобалась ідеологія “Азову”, їх ідейність, те, що вони будуть стояти на захисті держави до кінця. Однак, не минулося без упереджень. Наприклад, коли наші сусіди дізналися, що брат служитиме в “Азові”, вони типово сказали: “це ж там нацисти – чому саме туди служити?”, – ділиться Ксенія Прокопенко.

Є випадки, коли люди, що виїздили з Маріуполя під час активних бойових дій, говорили, що їх обстрілював “Азов”. Хоча давно відомо, що вони навіть не мали стільки зброї, щоб знищити місто. І ось ми бачимо, що російська пропаганда настільки потужна, що мала успіх навіть під час боїв у місті. Вони зробили все, щоб мешканці повірили, що їх хотіла вбити Україна, а саме “Азов”, яким страшили з 2014 року. 

“У 2019-му році, коли мій чоловік перевівся в “Азов”, я деякий час мешкала на Кіпрі й відчула глобальний вплив російської пропаганди. На той час в мене там були друзі й коли вони дізнавались, що мій чоловік пішов в “Азов”, дивувались, бо: “як така хороша людина може долучитися до нацистів?”. Мені доводилось пояснювати, що це найбільш вмотивований в Україні підрозділ людей добровольців, які не за гроші пішли воювати, а саме патріоти, які хочуть жити у вільній країні і зроблять задля цього все можливе і неможливе”, – розповідає Анастасія Гондюл.

Однак ставлення за кордоном також може бути різне. Є багато випадків, коли люди дізнаються, що наші родичі з “Азову”, й висловлюють повагу. Наприклад, у Швеції українська діаспора дуже обізнана. Однак якщо казати саме шведам, наприклад, або іншим людям, які проживають за кордоном, то в них може бути неоднозначне ставлення. Вважаємо, що це проблеми роботи нашого Міністерства закордонних справ, адже немає висвітлення того, що “Азов” – це реальні захисники нашої країни.

Фото з відкритих джерел

Про політику української держави стосовно “Азову” перед повномасштабною війною

Перед повномасштабною війною ми не знайдемо жодних державних проєктів, які розвінчували б вищеперелічені міфи. Якщо пошукати серед інституцій, фінансованих державою, там немає нічого, що протидіяло б цим міфам. Тобто кожен може перевірити й впевнитись у тому, що в це не було інвестовано ресурсу. Якщо ж говорити про сьогодення, розвінчуванням міфів опікуються ті ж азовці, які можуть їздити за кордон, коли є можливість, на тематичні зустрічі. Це також місія родин військових і деяких громадських активістів та волонтерів. На державному рівні дотепер не відбулось тематичних зустрічей, де порушували б питання міфів щодо “Азову”, чому для них потрібно давати більше зброї, чому їх треба повертати з полону тощо.

Бійці “Азову” зробили все, задля того, аби самостійно підготуватися до повномасштабного вторгнення. Попри те, що всі ці роки вони не мали зброї. Звільнені з полону захисники неодноразово повторюють, що якби “Азов” мав хоча б частину західної зброї, яка була надана ще до широкомасштабної війни, вони протрималися б значно довше. І змогли б захистити більшу частину цивільного населення Маріуполя. “Азов” – це найбоєздатніший підрозділ України. Однак йому потрібна зброя й ресурси для підготовки нових бійців.

Про перші візити закордон та міжнародне

ставлення до “Азову”

Не було проінформованості за кордоном. Часто люди взагалі не знають про те, що є “Азов”, не говорячи вже про упереджене ставлення.

“Ми мали візит до Женеви, де зустрічались на сесії в ООН з секретаріатом. Особисто мене спершу не пустили в приміщення штаб-квартири ООН, тому що на мені була футболка з написом “Азов”. У мене забрали рюкзак, перевіряли повністю його наповнення, а потім сказали одягнути тренч і застібнутись, щоб не було видно напису. Аби мене пропустили, я застібнулась, однак пізніше порушила це питання. Я сказала, що образили не особисто мене й підрозділ “Азов”, а всю Україну. Тому що наші рідні герої й захисники нашої країни, де зараз триває війна, тримали дуже героїчну оборону Маріуполя і завдяки їм уся країна протрималась. Лише після моєї промови мені дозволили зняти тренч”, – ділиться Анастасія Гондюл.

Ми також мали поїздку до ОБСЄ разом зі звільненим з полону захисником Маріуполя. Однак питань стосовно “Азову” там абсолютно не порушили. Також, мало хто, наприклад, знає про Оленівку. Про теракт часто доводиться розповідати з нуля, зокрема про те, що наші родичі вийшли в полон за наказом, який отримали, перебуваючи на Азовсталі. Про те, що вони обороняли Маріуполь 86 днів і потім їх стратили в полоні. Про це можуть не знати навіть люди, які працюють в міжнародних організаціях.

Наприкінці літа 2023 року ми зверталися до Координаційного штабу з питань поводження з військовополоненими, щоб поїхати до Туреччини й зустрітися з послом України. Спершу ми отримали дозвіл, однак через місяць нам повідомили, що це неможливо, адже Туреччина і всі арабські країни зосереджені на Ізраїлі. Дотепер ми намагаємося потрапити до Туреччини, але отримуємо відмови саме від державних органів України. Наприклад, представник Координаційного штабу відповідає, що посол України в Туреччині має зараз інші пріоритетні цілі. 

Ситуація щодо теракту в Оленівці.

Якими є головні виклики?

Дотепер немає міжнародного розслідування. Відповідно в Україні також, адже втрачено дуже багато часу. Від початку не було належного поширення інформації про теракт, збору свідчень тих військових, які тоді там перебували й вже звільнені з полону. Коли тільки сталась трагедія, почали казати різні версії ГУР, які взагалі не відповідають дійсності. Йдеться саме про офіційні коментарі від наших правових правоохоронних органів щодо розслідування. Воно затягнулось на рік тиші. Можна сказати, що лише з першою річницею почався якийсь поштовх у розслідуванні, коли презентували свою реконструкцію теракту. Після цього заворушилися СБУ і нарешті погодились, що треба об’єднувати справи і загиблих, і поранених, тому що дотепер немає ясності, хто саме був в тому бараці. Тобто 193 прізвища досі ніхто не знає. 

Фото: Ірина Данилюк

Зараз ми не можемо, наприклад, зрозуміти, за якою логікою росіяни відбирали людей в окремий барак. Окреме недопрацювання нашої держави – те, що люди, які вижили, дотепер в полоні. Натомість в Україні є ті, хто не знають про те, що в ту ніч хтось вижив. За майже два роки ми не знаємо, за якою логікою росіяни скоїли цей злочин. Однак ми знаємо, що вони повторюють вбивства військовополонених і вони продовжать це робити, якщо ми будемо бездіяти.

Ще одне нагальне питання – День вшанування пам’яті загиблих. Дотепер держава самостійно не встановила День жалоби 29 липня, коли стало відомо про теракт. Зараз нам кажуть, що День пам’яті не потрібен, адже є інші дні й не варто перевантажувати календар. Хоча ми майже дійшли до компромісу – погодились на загальний день, тобто всіх закатованих в полоні. Однак дотепер постанову блокує Микита Потураєв.

Також ми маємо певні нерозуміння щодо діяльності Дмитра Лубінця. Ми не розуміємо, чому омбудсмен, який відповідає за права людини, жодного разу публічно не сказав, що під час теракту вижили люди, що вони тяжкопоранені й перебувають в полоні. Він постійно поширює дуже багато зустрічей з нашими закордонними партнерами, але нагальні теми й важливі питання не підіймаються належним чином.

Про нагальні питання

Наприкінці 2023 року Координаційний штаб вперше зібрав громадські організації стосовно закордонних поїздок. Там порушили питання, аби впорядкувати роботу з МЗС. Було створено попередній список і саме щодо Оленівки запропонували поїздку в ОБСЄ до Відня. В результаті ми поїхали не від держави, а нас з собою взяла Медійна ініціатива за права людини, яка продовжує тему теракту дотепер. Поїздки, на які ми записувались через Координаційний штаб, тобто разом з МЗС, станом на сьогодні “зависли в повітрі”, тож, скоріше за все, скасовуються.

Прохання, яке ми озвучили й до керівника Офісу президента Андрія Єрмака – надайте нам можливість поїхати до держав, які впливають на обміни. Ми хочемо не лише розповісти, а й показати те, що сталося в Оленівці. Нам сказали, що зв’яжуться, ймовірно, якнайшвидше. Однак після цієї зустрічі жодної поїздки від держави немає. Зараз ми чекаємо відповіді на запит щодо поїздки в штаб-квартиру ООН в Нью-Йорку. Ми хочемо поїхати, щоб просити ООН знову створити місію розслідування теракту, адже вона була розформована 5 січня 2023 року. Жодного розслідування вони не провели ні на основі тих матеріалів, які вже є, ні на основі свідчень тих, хто був свідками теракту. Однак, у нас немає визначеності й допомоги від держави.

В січні ми звернулися до посольства України за кордоном з проханням, щоб вони порушували питання теракту в Оленівці й обміну військовополоненими з урядами тих країн, в яких перебувають з дипломатичною місією. Однак від більшості ми отримали відповіді на кшталт: “звертайтеся до Координаційного штабу і Міністерства закордонних справ, в нас немає на це розпорядження”. Розпорядження, за словами Координаційного штабу, було видано в лютому 2024 року, але більшість посольств відмовляються від дій або ігнорують. Єдиний вихід – самостійно збирати кошти, планувати візити до Нью-Йорку або Туреччини й приходити до посольства просити, щоб нас прийняли. 

Фото: Спільнота Родин Оленівки

Як російська пропаганда впливає на сучасне

становище “Азову”

Російська пропаганда дотепер має наслідки й продовжує мати вплив. Наприклад, якщо стається трагедія, що стосується військовополонених – Російська Федерація випереджає нашу країну інформативно. Тобто першу інформацію, саме пропагандистську, отримують від російської сторони.  Вони інвестують набагато більше ресурсів і фінансів у свою пропаганду, за кордоном в тому числі. В нас такого немає. Суспільство самостійно робить мітинги за кордоном і ми маємо розуміти масштаби. У нас, наприклад, були акції в 11 країнах, але це не такі численні акції, на які  приходять тисячі. Співвідношення того, скільки українців проживають за кордоном й скільки приходять на такі акції – дуже сумне. 

Також, пропаганда, яку роками роками будувала Росія, надає їм важелі впливу на загальне становище  “Азову”, яким воно є зараз. Ми бачимо, що 6 травня буде рівно рік, як жодного бійця бригади “Азов” не повернули з полону. Причина – нам не відома. Відповідь Координаційного штабу: “Це позиція Російської Федерації”. Зараз щотижня в різних містах відбуваються акції, що спрямовані саме на українське суспільство, аби не забувало. Щоб українське суспільство знало, що в полоні перебуває переважна більшість захисників Маріуполя, тому що неодноразово наші державні органи й представники медіа, після обмінів писали про те, що повернули захисників Маріуполя. Однак ніхто не знає, що в полоні досі залишається близько 1900 людей.

Люди дотепер можуть плутати Азовсталь і “Азов”. Були випадки, коли писали, що повернулися з Азовсталі й люди автоматично думали, що це йдеться про бійців “Азову”. Минає вже два роки полону й нам потрібно виходити на міжнародний рівень й звертатися до країн, які активно брали участь в обмінах військовополоненими раніше. Це Саудівська Аравія, Туреччина, Об’єднані Арабські Емірати тощо. Однак потрібно, щоб ці пропозиції лунали саме від держави України, а не лише від родин бійців.

Фото з відкритих джерел

Яким є образ “Азову” сьогодення?

Першочергово – це професіонали у військовій справі. І, власне, бої за Маріуполь найкраще це показали. Те, що сталося в Маріуполі – це велика трагедія. Ми побачили знищене місто, тисячі вбитих цивільних і пожертву військових, які добровільно пішли захищати нашу країну. Власними силами, кров’ю, потом, здоров’ям, життям. Вони зробили все, щоб російські сили не змогли просунутись далі. “Азов” – це реальні патріоти своєї держави, які все зроблять для того, щоб Україна залишилась єдиною. Хочеться сказати, що це кіборги… Але водночас це ті самі люди, які зараз продовжують перебувати в жахливих умовах полону. Цих кіборгів вдома чекають їхні родини. Зараз ми спостерігаємо нову історію створення “Азову” з новим складом людей. Це нове покоління відданих бійців. Однак “Азову” не може бути без тих людей, які зараз в полоні. Як і без пам’яті про тих, хто вже не з нами.

Далі – Букви.

Сьогодні “Азов” – це продовження в нових обличчях, але пам’ять і боротьба за тих, хто його створив. Дотепер бійці бригади перебувають у ворожому полоні. Вони ведуть власну боротьбу там, допоки тут – продовжують боротися їх близькі, зокрема з наслідками російської пропаганди, що роками намагалась дискредитувати “Азов”. Голос полонених звучить завдяки їх рідним, що проживають свій досвід очікування. Далі – історії від жінок з Асоціації родин захисників Азовсталі, які чекають своїх близьких з полону.

Фото з відкритих джеред

Віалетта.

Мій чоловік в “Азові” з 2016 року. Приєднався, коли йому тільки виповнилося 18. 

Під час оборони Маріуполя чоловік отримав декілька контузій та поранення в ногу від гранати. Попри це, а також пухлину в голові, яка погіршувала його самопочуття, він завжди казав, що все добре і лише раз промовив, що такого він навіть у фільмах не бачив. А фільмів про війну він передивився багато… 7 травня ми втратили зв‘язок і 17 травня я дізналася, що він вийшов в полон. Звичайно, це було жахливо, але всі розраховували на виконання обіцянок, що це на 3-4 місяці й вони будуть вдома. Та, на жаль…

Зараз мій чоловік є не просто полоненим, а засудженим на довічно, що значно ускладнює процес обміну, адже Росія визнає їх такими, що не підлягають обміну. За цей час я безліч разів ходила до Координаційного штабу, зверталась до представників держави таких як ОП, Омбудсмена, СБУ та інших, писала офіційні листи, намагалась досягти зустрічі з ними, зверталась до нунція… Відвідувала майже кожну акцію з травня 2022 року, активно поширюю інформацію в соцмережах про чоловіка та “Азов” в цілому. Потрібно постійно нагадувати про полонених азовців, які вийшли за наказом, навіть представникам держави, тому що процес обміну азовців дуже важкий, а засуджених тим більше. На жаль, налагодженого процесу обміну засуджених не існує, тому просто намагаєшся робити все, що попадається під руки і дає хоч якийсь шанс, а там невідомо що саме допоможе. Головне – боротися.

Очікування – безперечно жах, тому що не знаєш де він і що з ним, доводиться звикати до самотності і все робити абсолютно самій, ти маєш перебрати на себе безліч обов’язків, але це дрібниця, ми все ж на волі, а вони в полоні. Тому це пекло перш за все для них. Без гарантій на повернення, без гарантій на нормальне життя та і взагалі на життя. Час там іде по-іншому, день за рік. Ти маєш боротися не тільки заради себе, а заради них. Щоб нарешті почули їх крик ти стаєш їх голосом, адже в полоні вони його не мають.

Мені часто під постами пишуть проросійські гасла і фрази по типу “нацисту место в клетке” і тому подібне, звичайно це жахливо таке читати, але до цього із часом звикаєш і просто смієшся. Звичайно є люди, які досі вважають “Азов” нацистами і тп, але це вже давно спростовано всіма країнами, тому мене таке розуміння, якщо досі до деяких людей не дійшло, то і пояснювати не варто. Часто на акціях підходять люди і говорять “чому ви тут стоїте, ідіть під ОП, шо ви від людей хочете”, звичайно це чути образливо, але виходити варто. Першочергова ціль цих акцій, як на мене, це вкотре нагадати людям, які живуть у “мильній бульбашці”, що, повторюсь, полон – пекло. 

Багато людей досі не розуміє різницю між “Азовом” і Азовсталлю, це є проблемою, значить, що вони навіть не захотіли розібратися в цій темі. Від цього теж боляче, адже такого котла ще не було ніде і хоча б мінімальну історію того, що там відбувалося, мають знати всі! Як на мене, “Азов” є два в одному, це і символ страждань, і сильна бригада, яка стримала вороже військо. Вони показали свою боєздатність та сміливість всьому світові, вони не здавалися в полон до останнього, тримали оборону попри все.

“Азов” став прикладом для всіх, як потрібно боротися. Після перегрупування сил було прийняте рішення перебратися всім підрозділам на завод Азовсталь, та навіть там вони зазнавали обстрілів із різного виду зброї, але не здавалися до кінця задля держави, вони були готові там померти, щоб відтягнути на себе побільше ворожих сил і дати час іншим містам України. Тому в цьому випадку потрібно тримати на слуху і те, і інше. 

Фото з відкритих джерел

Ірина.

Під час оборони Маріуполя мені син майже нічого не розповідав, бо не хотів засмучувати. Єдине, про що постійно просив, коли була можливість надіслати повідомлення – виїхати з міста Харків. Коли ще був зв‘язок, підтримував постійно, шуткував. Казав, щоб не плакали й трималися. Коли я запитувала за воду та їжу, відповідав, що нічого мені не скаже. 

Коли мій син потрапив до полону, головною зброєю став розголос. Насамперед розголос. Акції, інтерв’ю, наполегливість стукати у всі двері. Постійно про це нагадувати.

Я б нікому не побажала цих відчуттів. З початку оборони Маріуполя був страх, потім розгубленість, потім усвідомлення своєї внутрішньої сили. Для мене, мій синок – цілий світ. Дуже важливо розуміти свої потреби, слідкую за здоров‘ям, як ніколи, бо розумію, що потім треба відновлювати сина.

Раніше постійно чула про “Азов” недобрі, образливі висновки. Зараз такого не чую. Тебе розуміє той, хто в такому ж становищі. Коли я бачу нерозуміння й відсутність емпатії від людей, мене це не ображає, бо нам продовжувати робити своє – чекати близьких. Мені комфортно наодинці, на жаль.

Весь світ побачив геройство “Азову”. Вони це не сприймали, як страждання (вони – воїни). На державному рівні треба виділяти бригаду. “Азов” – найкращі.

Тетяна.

Шлях мого сина почався ще з 2013 року, коли все почалось в Україні. Він, бувши підлітком, слідкував за подіями, які відбувались в країні й на Майдані, зокрема. Досягнувши 15 років, вступив в коледж, що розташовувався ближче до Майдану і брав участь в боротьбі. Знав історію України, право. Робив все згідно з законом. Там і почув про “Азов” і доєднався до їхнього руху. Вже в 19 пройшов КМБ і став бійцем полку. Обрав саме “Азов”, адже так, як вони люблять країну, я не зустрічала людей, щоб любили її більше ніж вони. Віддано, не потребуючи нічого на заміну. Вони чесні, справедливі. Вони готові захищати країну і свій народ до кінця…

Далі – події Маріуполя. Звʼязок був рідко, часто це “+”. Значить, живий, все добре. На будь-які запитання, чи у них там погано з їжею, водою, в нього все було добре. Ніколи не скаржився ні на що. Крайній раз я бачила сина 6 грудня 2021 року, чула його голос 10.05.22, крайнє смс 17.05.22 року.

Моя боротьба за них почалась з березня 2022 року. Це відеозвернення і пости в Інстаграмі, потім ми вийшли на Софійську площу просити деблокаду Маріуполя. Потім наші акції почались 27, 28, 30 квітня, потім 1,3 і мала бути 5 – якраз день народження “Азову”, 8 років. Але нас почала розганяти поліція. Однак ми не здавались і продовжували свої акції. Їздила і в Польщу, і в Німеччину. Їздила і містами України. Проводили фотовиставки, перформанси. Дотепер беру участь у всіх спортивних заходах. Ходжу на всі зустрічі. Робили й продовжуємо робити все, що можемо, щоб тему полону тримати на слуху.

Мій власний досвід очікування можна описати двома словами: постійна боротьба.

За час боротьби за “Азов” неодноразово чула, що ми проплачені. Також те, що потрібно йти під Офіс Президента, а не стояти над дорогою. Найгірше запитання: “як ти його туди відпустила?”. І спробуй опиши відчуття з якими ти живеш в очікуванні…

Можливо мені пощастило, але я не чула, що “Азовсталь” – це символ страждань. Символ незламності – так! “Азов” також був і є найбоєздатніша бригада. Так буде завжди.

Авторка фото: Боднар Мар’яна. Ліворуч на фото: Тетяна

Лілія.

Шлях мого захисника в бригаді “Азов” почався в далекому 2015 році. Після початку війни на Сході України він вирішив стати на захист Батьківщини, бо не міг спостерігати, як наш дім нищать та безчесно відбирають. Як справжній чоловік та свідомий громадянин він пішов захищати нашу землю.

Період боротьби у Маріуполі був суцільним очікуванням. Хлопці дуже рідко були на зв’язку, а майже всю інформацію про оборону міста ми дізнавались з новин. Ми спостерігали “онлайн”, як нищать місто, в якому наші рідні. Кільце блокади розширювалось і шансів на порятунок ставало менше. Це вганяло в жах. І ці відчуття продовжуються дотепер.

Зараз постійно проводяться акції – нагадування про військовополонених в різних місцях столиці та інших міст. Проводяться різноманітні спортивні та культурні заходи, де головним меседжем є пам’ятати про військовополонених азовців та їхній подвиг, який врятував країну. Звісно й про те, що вони продовжують перебувати в полоні вже 2 роки. 

Власний досвід очікування: Біль, відчай, безпорадність, злість, любов, зневіра, надія. Ці почуття постійно змінюють одне одного. І ти ніби “варишся” в цьому безкінечно…

Боляче бачити байдужість знайомих, які особисто знають мене та його, але ніяк не беруть участь в розповсюдженні цієї теми. Часом недоречні, нетактовні питання, стосовно полону, які можуть лише роз’ятрити душу. 

Поки хлопці в полоні – “Азов” має бути на слуху. Мають бути на слуху їхні здобутки при обороні Маріуполя. Має бути на слуху “Оленівка” – як страшний злочин проти військовополонених, скоєний росіянами. Мають бути на слуху інші досягнення бригади. Люди-сталь мають бути на слуху.

Окремо Асоціація родин захисників Азовсталі створила сайт, на якому розвінчують міфи щодо “Азову”.

Ввечері 23 грудня невідомі дрони атакували військовий аеродром Міллерово у Ростовській області, РФ.

Завдяки лазівкам у санкціях ЄС російські мільярдери, наближені до президента РФ Володимира Путіна, продовжують заробляти на торгівлі з Європою. До таких висновків дійшли автори розслідування онлайн-видання The Insider.

У Генеральному штабі поінформували про ситуацію на фронті станом на 22:00 23 грудня. З початку доби відбулося 235 бойових зіткнень, противник завдав 12 авіаційних ударів із застосуванням 37 КАБ, понад 490 ударів дронами-камікадзе та здійснив більш як три тисячі обстрілів позицій наших військ і населених пунктів із використанням різних типів озброєння.

Результат дослідження уламків балістичної ракети середньої дальності “Орешник”, якою РФ вдарила по Дніпру 21 листопада, засвідчив, що російський президент Володимир Путін вкотре заявив неправдиву інформацію щодо “найновішого озброєння”.

Німеччина надала Україні новий великий пакет озброєнь, значно посиливши українську ППО.