Повномасштабна українсько-українська війна

Через два роки після початку повномасштабного вторгнення Росії частина українських політиків перейшла від боротьби з російськими генералами до боротьби з українськими. Не те щоб це було зовсім неочікувано, враховуючи стабільно високий відсоток виборців проросійських сил, однак цього разу найбільш послідовним противником українського командування є не умовний кум Путіна Віктор Медведчук, а нардепка від політсили Володимира Зеленського Мар’яна Безугла. 

Після успішної медіакампанії проти Валерія Залужного, яка послужила завісою для прагнення позбутись головнокомандувача, який попри цілковиту медійну бездіяльність став значно популярнішим ніж президент, незамінна для влади “слуга” Мар’яна Безугла переключилась на чинного головнокомандувача ЗСУ Олександра Сирського. Однак на шляху до відставки Сирського Безугла зробила паузу для того, щоб приділити увагу повній протилежності образу Залужного – генерал-лейтенанта Юрія Содоля, екскомандувача Об’єднаних Сил ЗСУ.

На відміну від атак на Залужного, які викликали значний суспільний осуд, критика генерал-лейтенанта Содоля з боку Мар’яни Безуглої зрезонувала з суспільною думкою щодо цього генерала – Юрія Содоля часто критикують і воєнні блогери, і волонтери, і навіть військові, які зазвичай утримуються від висвітлення внутрішніх проблем армії. Власне, саме військовий зробив те, що у правовій державі мала б зробити нардепка Безугла – начальник штабу бригади “Азов” Богдан Кротевич звернувся до ДБР з заявою про скоєння Содолем злочину. 

Важливо уточнити ключовий аспект – мова не про командирські здібності Содоля, його особисті якості чи фаховість загалом (він дійсно може бути буквально найгіршим генералом, якого знала сучасна українська армія – при цьому, Володимир Зеленський все ж нагородив його званням Герой України у 2022 році). Оцінку всім цим факторам мають дати фахівці та люди із доступом до об’єктивних даних про діяльність Содоля на посаді, зокрема й військовослужбовці, які перебували під його командуванням. Йдеться про явище, яке вже набуло системного характеру – назрілі кадрові зміни в ЗСУ відбуваються як результат або в супроводі медійної активності, спрямованої проти конкретних осіб, а не як невідворотний наслідок їхніх успіхів чи невдач на посаді. 

Адже, повідомляючи про відставку Юрія Содоля, президент не зазначив, що це рішення було ухвалене як результат незадовільної роботи генерал-лейтенанта, допущених ним прорахунків чи втрат особового складу, яких можна було і слід було уникнути. Володимир Зеленський згадав лише про факт звільнення. У такий саме спосіб було повідомлено й про звільнення попередника Содоля на посаді командувача Об’єднаних Сил, генерал-лейтенанта Наєва.

От тільки робота Сергія Наєва на тій посаді не викликала жодної значної критики – ні з боку політиків, ні з боку військових, ні з боку дотичних до війни людей. Тоді як Юрія Содоля звинувачують у дуже серйозних речах – відданні явно злочинних наказів, недбалому ставленні до життя та здоров’я військовослужбовців, невдалому командуванні, яке призвело до втрати територій… При цьому, на час призначення Содоля, його методи командування, які й стали причиною скандалу та звільнення, не були особливим секретом. Відтак, самого звільнення замало – наступним кроком має стати розслідування його дій та бездіяльності, як службове, так і (з огляду на зареєстровану у ДБР заяву) кримінальне.

Причому вкрай важливо, щоб це розслідування відбулось не формально, а максимально публічно та об’єктивно. Це необхідно передусім для військових – як чинних, так і тих, хто стане до лав ЗСУ в майбутньому. Розуміння того, що покарання за системні провали, недбалість, некомпетентність, віддання явно злочинних чи безглуздих наказів чекає не лише на рядових, сержантів і молодших командирів, а й на старший офіцерський склад аж до генералів, матиме значний позитивний вплив як на мотивацію перших, так і на дисципліну останніх. Найгіршим же результатом буде той, за якого Содоль просто “пересидить” якийсь час, а коли увага до нього спаде – знову отримає якусь посаду. В такому випадку ми отримаємо ще одну причину для розділення суспільства на тих, хто вважатиме звільнення Содоля перемогою (своєю особистою чи громадянського суспільства), і тих, хто вбачатиме у цьому принесення ще однієї ритуальної жертви заради чиїхось інтересів чи рейтингу – без реального наміру поліпшити стан справ у війську. 

Поки що ж, на прикладі згаданих генералів, ми бачимо, що не має особливого значення бекграунд людини, її результати, умови роботи, реалістичність поставлених перед нею завдань і так далі – достатньо лише системної медійної кампанії і наявності  у президента мотивів для звільнення, які далеко не завжди пов’язані з результатами на полі бою. 

У випадку з генерал-лейтенантом Содолем подібна ситуація матиме радше позитивні результати, адже, окрім політичних рупорів Офісу президента, його критикувала значна кількість військових, і цілком об’єктивно. Однак залишається відкритим питання – хто з командування наступним стане жертвою медійної активності Мар’яни Безуглої чи якогось іншого медійного тарана влади? Остання, наприклад, активно закликає до відставки головнокомандувача ЗСУ Олександра Сирського, який змінив на цій посаді Валерія Залужного менше, ніж пів року тому, очоливши армію у вкрай важкий період розгортання російського наступу одразу на кількох напрямках, дефіциту озброєнь, людей та чіткої і головне – реалістичної політичної стратегії, яка б визначала військові пріоритети.

Можна сміливо припустити, що наступник Сирського, якщо такий з’явиться, матиме справу з тими самими проблемами у більшій чи меншій мірі, особливо щодо останнього пункту. Адже популярна політична концепція виходу на кордони 1991 року виглядає малореальною в умовах, коли Росія змогла зберегти наступальний потенціал, наростила виробництво зброї і забезпечила себе підтримкою союзників – від КНДР до Китаю. Так само малореальними є будь-які переговори з Росією на українських умовах, навіть таких беззубих і урізаних, які прозвучали на Саміті миру. Переговори ж на умовах Росії є просто безглуздими, оскільки Росія називає умови не для переговорів, а для капітуляції України. 

В ситуації, що склалася, потрібна саме політична стратегія перемоги над Росією, яка включатиме усвідомлення того, що ця перемога може настати не у 2025 чи навіть 2029 році, і ця перемога може дістатись не Володимиру Зеленському і тим решткам його команди, які ще існуватимуть на той час. І як наслідок, усвідомлення того, що перемогти одну, заточену на ведення тотальної війни, систему, може лише інша система – яка спрямована саме на перемогу у війні, а не на збереження ефемерних політичних рейтингів чи впливу у тих чи інших сферах держави.

Перестановки людей з місця на місце заради медійного ефекту і без чіткого пояснення причин звільнень і призначень, як і логічних та очевидних назагал наслідків успіхів та провалів цих людей, точно не є ознакою формування подібної системи та політичної стратегії перемоги, яку можна втілити на полі бою та за столом переговорів, а не в сюжетах монополізованих державою медіа.