Сьогодні – 100 років з Дня народження українського письменника Павла Загребельного

Павло Загребельний — видатний український письменник, драматург, літературний критик і громадський діяч. Він народився 25 серпня 1924 року в селі Солошине на Полтавщині. За своє життя Загребельний став одним із найвпливовіших письменників радянської та пострадянської України, відомим своїм багатогранним літературним спадком, який охоплює історичну прозу, романи, новели, п’єси та есеїстику.

Букви згадали життя письменника, його творчий внесок, а також поміркували над доволі складною темою взаємин Загребельного з Радянською владою.

Життєвий шлях

Павло Архипович Загребельний, народжений 25 серпня 1924 року в селі Солошине на Полтавщині, є однією з видатних постатей української літератури. Брав участь у Другій світовій війні, зокрема у Битві за Київ, де був тяжко поранений, а після повторного повернення на фронт – потрапив у нацистський полон. У післявоєнні роки здобув освіту на філологічному факультеті Дніпропетровського університету.

Про свій шлях у літературу автор писав так: “Література народжується зі страждання, я рано залишився без матері. Потім була дуже зла мачуха. Потім – голод. Потім – війна. 1942-го я, поранений лейтенант артилерії, потрапив у полон і два з половиною роки провів у німецьких концтаборах. У свої 20 років я вже мав колосальний та страшний життєвий досвід. І коли студентом читав поему Данте, його пекло здалося мені таким… несправжнім! А після війни ще 16 років я був “людиною другого ґатунку”: адже ті, хто перебував у полоні, вважалися “зрадниками Батьківщини”. Це був болісний час. І саме тоді я почав писати. Очевидно, тому й узявся за перо, що у житті було так багато лиха…”

Джерело: архів

Загребельний розпочав свою кар’єру в журналістиці, працюючи в різних виданнях. У 1960-х роках він стає членом КПРС і працює на керівних посадах у Спілці письменників України, зокрема як головний редактор “Літературної газети” та перший секретар правління Спілки. Він активно підтримував молодих авторів-шістдесятників, рятуючи їх від переслідувань радянською владою. Зокрема, Загребельний узяв до себе на роботу Івана Драча після його звільнення з університету. Почав друкувати Миколу Вінграновського, Івана Дзюбу, Євгена Гуцала й інших, бо хотів, щоби “нова хвиля ввійшла в українську літературу”. За словами поета та журналіста Віталія Коротича, для усунення Павла Загребельного з посади керівника Спілки письменників багато зусиль доклав поет Борис Олійник, зокрема шляхом написання доносів.

За свої заслуги у літературі Загребельний отримав численні нагороди, серед яких Державна премія СРСР, Шевченківська премія, а також звання Героя України. Він був депутатом Верховної Ради СРСР та УРСР, а також членом ЦК КПУ.

Вручення Шевченківської премії, джерело – архів

Помер Павло Загребельний 3 лютого 2009 року, похований у Києві. Його творчість залишила вагомий внесок в українську літературу, а його щоденник, який залишився неопублікованим, має бути оприлюднений через 20 років після смерті.

Літературна творчість

Павло Загребельний почав свою літературну кар’єру в 1950-х роках. Він писав у різних жанрах, але найбільш відомий своїми історичними романами.

У творчому доробку письменника 20 романів, кілька повістей, десятки оповідань, публіцистичних і літературно-критичних статей, есе, п’єси. Їх загальний тираж оцінюють у близько 15 мільйонів книжок, що перекладені 23 мовами.

“Диво” (1968) — один із його найвідоміших романів, присвячений історії Київської Русі доби Ярослава Мудрого, де йдеться про будівництво Софійського собору. У цьому творі Загребельний досліджує питання національної ідентичності, духовності та мистецтва.

“Роксолана” (1980) — роман, що розповідає про життя української дівчини Насті Лісовської, яка стала дружиною османського султана Сулеймана Пишного. Цей роман також торкається питань влади, політичної інтриги та впливу жінки на хід історії.

Загребельний за читанням рукопису свого нового роману. Київ, 1980 р. Джерело: архів

“Первоміст” (1972) та “Євпраксія” (1975) — інші значущі твори, в яких Загребельний продовжував досліджувати історичні теми, звертаючись до доби Київської Русі.

Письменник також відзначився такими творами, як “Я, Богдан” (1977) — роман про Богдана Хмельницького, “Левине серце” (1979), “Смерть у Києві” (1966) та іншими.

Взаємини з Радянською владою

Загребельний був активним учасником літературного життя в СРСР. Він очолював Спілку письменників України з 1979 по 1986 роки. Як громадський діяч, він змушений був балансувати між вимогами радянської цензури та бажанням залишатися вірним своєму творчому кредо.

Попри тиск з боку влади, Загребельний знаходив способи передавати у своїх творах глибокі думки про свободу, гідність і національну ідентичність, що робило його творчість особливо важливою для українського народу.

Загребельний також відзначався певною двозначністю у своїх політичних поглядах. З одного боку, він був частиною радянської літературної системи, а з іншого — його твори часто мали підтексти, що відображали його складне ставлення до радянської ідеології та політики.

Спадщина

Павло Загребельний залишив значний літературний спадок, що має велике значення для української літератури. Його твори перекладені багатьма мовами світу, і його ім’я стало символом високої художньої майстерності та національної самосвідомості.

Творчість Загребельного, зокрема його історичні романи, залишається актуальною і сьогодні, оскільки вони дозволяють сучасним читачам переосмислити українську історію та національну ідентичність.

Джерело: архів

Цитати Павла Загребельного

Жартували самі над собою (козаки), переказуючи прізвиська, якими обкладала їх шляхта. Сміх скіфський, варварський, азіатський, диявольський. Сміються над усіма, над собою найперше. Бо вільні душею. Раби не сміються — ті плачуть. (Цитата з твору “Я, Богдан”)

Всі народи завжди боронили й вічно боронитимуть своє існування, свободу та власність на землі, і навіть такі створіння, які плазують по землі, як звірі, худоба та птиця, боронять свої становища, свої гнізда та свої діти до останку сил. Поки в нас відбирали хліб і майно, ми мовчали. Поки нам завдавали болю тілесного, ми терпіли. Поки хилили шиї наші під ярмо панське, ми сподівалися виприснути. Та коли накладено кайдани на волю нашу, коли спробувано уярмити душу нашу, ми запалали гнівом і взялися за меч. Людина просто так не бунтує. Людина противиться насильству, неправді й гніту. Не могли ми волочити тяжкі кайдани неволі в соромі й невольництві, та ще й на власній своїй землі. Єдину тепер журу маємо, щоб не були раби неключими і скотом несмисленим. Не злякають нас ні рани, ні кров, ні смерть. Найбільше-бо з усіх лих не біль, а ганьба. Біль минає, а ганьба довічна. (Цитата з твору “Я, Богдан”)

Джерело: архів

Найдорожче для людини – це думка, а вся солодкість думки – в рідній мові. Ворог може захопити територію. Він може сплюндрувати міста й села. Але доки живе душа народу – народ безсмертний. Вмирає душа – вмирає й народ. Без мови немає народу. Він зникає з лиця землі, як древні ацтеки. Чи не тому ворог зазіхає найперше на мову народу, який він хоче уярмити?

Людина з владою у руках відрізняється від звичайної так само, як збройний від безбройного.

Людина вмирає, а дім, зроблений нею, стоїть, і пісня, складена нею, співається тисячу літ, і казка живе спервовіку, витвори думки й уяви триваліші за саму людину. І правда про людину так само існує довше, ніж сама людина.

Але живі борються! Ні голод, ні нещастя, ні сама смерть не об’єднують людей. Об’єднує їх боротьба. Тільки в ній порятунок для людини. Тільки в ній здобувається найголовніше – воля, свобода.

Стаєш безпорадним, коли не знаєш, з ким боротися, що долати.

Дивно влаштована людина: з неймовірною жадібністю гребе вона до себе все на світі, безмірно страждає, коли їй чогось не дістається, але ще більше мучиться, коли не може в той чи інший спосіб позбутися здобутого. Розтринькати гроші, перепаскудити наїдки й напитки, похвалитися таємницями, змарнувати все своє життя.

Не обставляй себе сірими нікчемами, йдучи на діло велике, бо й сам посірієш!

Дехто вмирає, так і не народившись.

Людина створена з віри і розпачу. Коли відібрано віру, що лишається?