«З тисяч звільнених полонених, цивільних близько 170»: представниця ГО «Цивільні у полоні»

Нещодавно, зі слів уповноваженого з прав людини Дмитра Лубінця, стало відомо, що Росія примусово утримує понад 14 тисяч цивільних українців. До цього числа, як стверджує уповноважений, входять громадяни України, затримані ще з 2014 року на території окупованого Криму, Донецької та Луганської областей. В цьому переліку й українці, затримані з початку повномасштабного вторгнення з інших регіонів України, які опинилися під російською окупацією. 

Зауважимо, що у лютому цього року, Дмитро Лубінець називав іншу цифру – близько 28 тисяч заручників. Відповідно, будь-які озвучені цифри залишаються приблизними. Однак, саме цивільні заручники – є вкрай складною категорією для повернення. Усі вони – українці різних професій і сфер діяльності, яких Росія вважає злочинцями, що нібито заслуговують на повноцінне ув’язнення з відповідними вироками.

Важливим рушієм у цій боротьбі є родичі цивільних заручників, які можуть поширювати правдиву інформацію за кордоном, залучаючи реальні історії та спростовуючи російські наративи. Власне, до цієї місії сьогодні причетна Люсьєна – дружина мешканця Мелітополя Костянтина Зіновкіна, якого незаконно затримали російські сили через рік після окупації міста. Це сталося просто на вулиці, і протягом тривалого часу російські структури не надавали жодної інформації про його місцеперебування. Наразі його звинувачують у “тероризмі”, навіть попри відсутність будь-яких зв’язків з правоохоронними органами або військовою діяльністю.

Фото: ГО «Цивільні у полоні»

Наразі справу Костянтина вже передано до суду. Зі слів Костянтина в листі до родини, з жовтня його вже мали етапувати до Ростова, де знаходиться Південний окружний військовий суд. Однак родина поки не має підтвердженої інформації, чи це вже відбулося. Люсьєна розповідає, що Костянтин дуже хвилюється перед початком судового процесу, але вона навпаки сподівається, що боротьба за його повернення стане простішою. Адже з офіційним статусом як “засудженого” також з’явиться можливість найняти адвоката безпосередньо в Ростові.

З 30 вересня по 4 жовтня Люсьєна разом з родичами цивільних заручників, представляючи громадську організацію “Цивільні в полоні”, взяла участь у великому адвокаційному турі. Маршрут охопив декілька країн: Німеччину (Франкфурт), Францію (Страсбург) і Швейцарію, де родичі відвідали штаб-квартиру Червоного Хреста. Більше про сам тур, про те, як за останні півтора року змінився рівень поінформованості іноземного населення, механізм “політичного спонсорства” як інструмент впливу на становище цивільних заручників, значення резолюції, ухваленої у ПАРЄ, та новини, які вдалося дізнатися під час зустрічі з Червоним Хрестом – Люсьєна поділилась для Букв.

Фото: ГО «Цивільні у полоні»

– Насамперед, давайте окреслимо головну мету цього адвокаційного туру: тобто, який основний меседж, хто брав участь, хто допомагав тощо. Також, якщо я не помиляюсь, Ви були присутні на сесії ПАРЄ, що є важливим кроком. Розкажете про це?

– Насправді цей адвокаційний тур ми, рідні цивільних заручників, організували самостійно. Проте, коли у нас вже з’явилась ідея туру, я звернулась до Марії Мезенцевої-Федоренко (голова делегації України в ПАРЄ), яка, власне, нас підтримала і організувала два дні продуктивної роботи в ПАРЄ. Також, наприклад, у ПАРЄ до нас доєднався представник Координаційного штабу Олег Слободяник. Важливо й те, що тур відбувся за підтримки Центру громадянських свобод, завдяки якому, зокрема у Женеві, ми провели три важливі для нас зустрічі. Вони також підготували та роздрукували брошури німецькою та англійською мовами, у яких коротко були описані десять історій наших рідних. Ми роздавали ці брошури всюди, і люди охоче брали їх та читали.

Хоч як це голосно не звучить, але ми займалися своєрідною адвокацією на побутовому рівні. Ми зверталися до європейської спільноти та політиків насамперед із проханням підтримати нас інформаційно, адже питання цивільних заручників тривалий час залишалося дещо поза увагою. Ми також розуміємо та говоримо про те, що необхідно чинити тиск на Росію та її владу через такі інструменти, як санкції або інші механізми. Якщо обмін цивільних наразі неможливий, мають бути альтернативні шляхи. Одним із таких шляхів є, наприклад, політичне спонсорство.

У Німеччині існує практика, коли політики беруть так зване “шефство” над конкретними особами, що знаходяться в полоні. Ці умовно депутати публічно заявляють про свою підтримку, публікують звернення на своїх офіційних сторінках та надсилають листи російській стороні з вимогою негайного звільнення заручників.

До речі, у Страсбурзі ми обговорювали цю ідею з пані Марією Мезенцевою-Федоренко, яка зазначила, що цю стратегію можна було б поширити і на депутатів Європарламенту. Загалом, основний наш меседж був такий: “Ми вже випробували всі можливі шляхи, щоб повернути наших рідних, але, на жаль, цього недостатньо. Ми потребуємо міжнародної підтримки.”.

Фото: ГО «Цивільні у полоні» (Люсьєна з Марією Мезенцевою-Федоренко)

– Люсьєно, з історією Костянтина ми ознайомлені. А чи можемо коротко розповісти й про інших цивільних заручників, чиї історії також були почуті іноземною аудиторією під час Вашого адвокаційного туру?

– Так, звісно. Наприклад, Марк Давидов, 1972 року народження, потрапив до полону вже в окупованому Криму. У 2019 році його засудили до вісімнадцяти років за статтею тероризму. Зараз він відбуває покарання і працює при церкві, зазиваючи людей на молитву.

Іван Дрозд, 1994 року народження, був затриманий 28 лютого 2022 року на Київщині. Проти нього наразі немає жодних обвинувачень, але він вже третій рік перебуває у цивільному полоні. Родичі знають про його місце утримання, і, до речі, він підтверджений Червоним Хрестом.

Олександр Запорожець, 1969 року народження, родом із Сумщини, на момент затримання жив на Харківщині. Інженер, був єдиним, хто обслуговував телевежу телефонного звʼязку під час  окупації. Його забрали з вулиці, обшукали дім, і зник він 14 березня 2022 року. Дотепер про нього нічого не відомо.

Сергій Ситник, 1989 року народження, з міста Тростянець. Його захопили 16 березня 2022 року. Знаходження в полоні підтверджено Червоним Хрестом і наразі проти нього немає звинувачень. Ймовірне місцеперебування відоме лише від звільнених полонених.

Фото: ГО «Цивільні у полоні»

Сергій Цигіпа, 1961 року народження, журналіст і письменник з Нової Каховки. На момент повномасштабного вторгнення півроку перебував на пенсії. Окупаційний апеляційний суд Сімферополя виніс йому вирок у 13 років ув’язнення за нібито “шпигунство”. Сергія вже етапували до місця відбування покарання, його дружина знає, де він перебуває, однак їм не дозволяють підтримувати контакт. Попри те, що вирок Сергію вже винесено, а місце його перебування відоме як рідним, так і представникам МКЧХ, офіційного підтвердження чи листа наразі немає ні від них (МКЧХ), ні від РФ.

Вадим Шевченко, 1996 року народження, з міста Пологи, Запорізька область. Вадим хотів виїхати з окупації 15 березня 2022 року, але його затримали на одному з пропускних пунктів. Знаходження в полоні підтверджено комітетом Червоного Хреста, наразі він не під судом. Ймовірне місцеперебування відоме від звільнених полонених.

Добровольський Владислав, 1998 року народження, з Київщини. 22 березня 2022 року був затриманий і викрадений військовими Російської Федерації. Інформація про знаходження в полоні надходила від звільнених полонених  та від Міжнародного Комітету Червоного Хреста. Наразі місцезнаходження невідоме.

До адвокаційного туру також приєдналась колишня полонянка Олена Ягупова, яка провела у російській неволі понад півроку.

– Маршрут туру охоплював Німеччину, Францію та Швейцарію. Можливо, це дещо абстрактне питання, але, на Вашу думку, чи можна сказати, що саме в Німеччині, де зараз проживає чимало українців, ведуть більш активну роботу? Сама в напрямку російсько-української війни і питання полонених.

– Можу говорити лише з власного досвіду, оскільки я проживаю в Німеччині, і, безумовно, бачу їхні зусилля у цьому напрямку. Можливо, якби я більш детально вивчала ситуацію у Франції чи інших країнах, теж знайшла б якісь дії, але, чесно кажучи, наразі нічого конкретного не спадає на думку. Оскільки я активно займаюся цією темою, спілкуюся з міжнародними організаціями та правозахисними інституціями, а також звертаюся до німецьких депутатів із проханням про підтримку, я бачу, що цей процес хоч і повільний, але просувається. Тож можу точно сказати, що Німеччина працює над допомогою цивільним заручникам.

Фото: ГО «Цивільні у полоні» 

– Уточню ще один момент. Під час Вашого туру, крім підвищення обізнаності про цивільних заручників від Вас, як родичів, чи спілкувалися з Вами представники організацій з прав людини або інші уповноважені особи, щоб зафіксувати Вашу історію і передати її далі?

– Наприклад, у Франкфурті, була залучена правозахисна організація Internationale Gesellschaft für Menschenrechte, яка займається правами людей. Ось вони ведуть справи кожного цивільного полоненого, зокрема у напрямку пошуку політичного спонсора для кожного індивідуально. Також, під час нашого перебування в Женеві, ми відвідали робочу групу ООН з питань насильницьких та недобровільних зникнень. Там теж кожен родич подає кейс свого близького, однак їхній мандат обмежується виключно встановленням місця перебування полоненого. Наприклад, у випадку з Костею, це не підпадає під їхні повноваження, оскільки я знаю, де перебуває мій чоловік. Проте під час туру було озвучено жахливу статистику: з кількох тисяч запитів до російської сторони лише одна людина була підтверджена як така, що перебуває у конкретному місці.

Також у Женеві ми мали зустріч з Маріаною Кацаровою, спецдоповідачкою ООН з порушень прав людини в Росії. Вона уважно вислухала історії кожного з наших близьких і наразі планує написати звернення до російської сторони щодо кожного із заручників з вимогою їхнього звільнення. Це дає мені надію, оскільки я читала її попередній звіт, де був окремий блок, присвячений українським цивільним заручникам, із точною статистикою та інформацією про місця утримання. До слова, Росія, хоч і нечасто, але реагує на її звернення.

У Женеві також була зустріч з постійним представництвом України в ООН. Під час цієї зустрічі пані посол запевнила нас, що вони готові до співпраці. Ще скажу щодо Страсбурга: коли ми говорили з Омбудсменом, він спочатку виділив нам всього півгодини. Проте, коли почав слухати наші історії, він попросив свого працівника хоча б на п’ятнадцять хвилин перенести наступну зустріч, адже хотів більше часу приділити нам.

Фото: ГО «Цивільні у полоні»

– Раніше Ви казали, шо іноземцям важко зрозуміти ситуацію щодо цивільних заручників. Проте мені здається, що уповноважені особи, маючи запит, вже можуть мати базу для дослідження цієї теми. Чи спостерігали Ви цього разу зрушення в тому, що люди не лише висловлюють співчуття, а й надають конкретні факти?

– Я хотіла б прокоментувати нашу роботу в ПАРЄ, де ми провели два дні. У цьому нам допомогла пані Марія Мезенцева-Федоренко, яка також організувала цілеспрямовані зустрічі з президентом ПАРЄ, генеральним секретарем і омбудсменом. Я була в ПАРЄ у квітні, і ось, власне, знову. Тож маю з чим порівняти. І ось коли я згадую про це, у мене мурахи, адже за півроку люди почали усвідомлювати різницю між “цивільним полоненим” і “військовополоненим”. Це великий результат роботи нашої української делегації та постійного представництва України в Страсбурзі. 

Також, на кожній зустрічі з нами був представник Координаційного штабу, який надавав реальні цифри. Я акцентую на цьому, оскільки раніше Координаційний штаб переважно уникав теми цивільних. Але цього разу він використовував так звані “крючки”, спочатку озвучуючи кількість військовополонених, а потім наголошуючи, що цивільних може бути вдвічі більше. Він також вказував, скільки людей було звільнено, зазначаючи, що з тисяч звільнених лише близько 170 – цивільні. Мені здається, нарешті стало зрозуміло, які масштаби має ця проблема.

Також, 2 жовтня в ПАРЄ була ухвалена резолюція, у якій вперше порушено питання звільнення та реабілітації українських військовополонених і цивільних. У цій резолюції є велика підтримка від Європи, зокрема щодо накладання санкцій на тих осіб, хто безпосередньо причетний до ув’язнення наших людей. Як, наприклад, на суддю, який засудить мого чоловіка на 20 років. Тобто це, нарешті, не лише слова про можливі дії, а й конкретні кроки. Ми, до речі, були присутні в залі під час дебатів та голосування, теж хвилювалися, і наче стали частиною історії. Загалом, цього разу більше саме з української сторони звучали факти та цифри, а ось європейська сторона, здавалося, була готова слухати.

Фото: ГО «Цивільні у полоні»

– Поговорімо про Червоний Хрест. Ви розповідали, що коли взаємодіяли з представниками міжнародного Червоного Хреста, вони детально документували історію Костянтина. Цього разу Ви мали можливість відвідати їхню штаб-квартиру. Чи вдалося Вам особисто поспілкуватися з їхніми представниками?

– Я б сказала, що вони були дуже насторожені, навіть трішки боялися зустрічатися з нами, можливо, через побоювання, що ми будемо створювати істерики й кричати, що “ваша миротворча місія не працює”. Але ми вирішили, що така політика нам не допоможе. Ми прагнули побудувати наш діалог максимально конструктивно. Як доказ того, що нам це вдалося, є той факт, що спочатку нам була заявлена година для зустрічі, але врешті вони провели з нами півтори години, адже побачили, що з нами можна говорити.

Ми представляли громадську організацію “Цивільні в полоні”, тому заздалегідь підготували списки наших рідних, інформацію про місця їхнього утримання, а також про те, чи є підтвердження від Червоного Хреста про статус кожного як полоненого. Вони подякували нам за цей список, оскільки, за їхніми словами, тепер буде простіше точково направляти звернення до тих місць утримання, які ми вказали. Крім того, ми написали понад сто листів нашим рідним і також залишили їх. Не знаємо, чи дійдуть ці листи до наших близьких, але це був важливий жест, який ми хотіли реалізувати.

В організації зазначили, що вони наразі знаходяться під великим тиском, й не лише з російської сторони, адже багато хто незадоволений тим, як вони виконують свої обов’язки. Проте запевнили, що постійно намагаються отримати більше доступу до російських колоній, але Росія їх не пускає. Є деякі колонії, зокрема на окупованих територіях, де вони взагалі не були через відсутність доступу. І, на жаль, вони так само не можуть інформувати рідних про те, чи доставлені туди, наприклад, листи та посилки.

Щодо спілкування з представниками, на жаль, у нас було замало часу, і ми поспішали на іншу зустріч. Я лише швидко підійшла до них, запитала, чи відома справа мого чоловіка. Також попросила ще раз надіслати запит на російську сторону, щоб спробувати отримати від них офіційне підтвердження полону.

Фото: ГО «Цивільні у полоні»

– Наостанок, не зосереджуючись лише на турі, хотілося б обговорити зрушення в темі цивільних заручників за останній рік, відколи вона набула видимості. Яка робота вже ведеться? Чи вільно говорять про те, що це цивільні українці, яких Росія незаконно утримує?

– Я можу сказати, що ця тема зрушила з місця, але не хочу бути надто оптимістичною, адже бачу обсяги роботи, які ще попереду. Я борюся за повернення Кості вже півтора роки, і лише зараз відчуваю більше розуміння стосовно цивільних заручників. Можливо, не всі до кінця розуміють причини, чому це відбувається, але принаймні про це вже знають. Це результат важкої праці та постійної присутності в інформаційному просторі. Не можна недооцінювати й той факт, що наша держава також активно включилася в ці процеси. Але, однозначно, потрібно працювати далі.

Стовідсотково це був наш не останній тур. Теоретично на зиму ми плануємо трішки інший маршрут, але зараз маємо допрацювати нашу ідею. Що стосується мене, уже цієї п’ятниці в Лейпцигу відбудеться дводенний форум, організований німцями, але частково присвячений темі України. Тема форуму – “Диктатура & Демократія”, тож питання війни та окупації в Україні логічно вписалося в його контекст. Мені запропонували виступити від імені родин цивільних полонених, тож я планую розкривати цю тему через конкретні кейси наших цивільних заручників. Також важливо пояснити категорії цивільних: є ув’язнені (засуджені), є зниклі безвісти, є ті, хто сидять у колоніях, але незрозуміло з яких причин. Тобто, на таких локальних рівнях я точно продовжуватиму надалі вести інформаційну діяльність. Ми ще дуже хочемо потрапити на прийом до Папи Римського, і я щиро сподіваюсь, що все вдасться.