«Політик, який хоче залишатися в політиці, має бути у війську» – Володимир Омелян про нові виклики під час війни

Критичні помилки української влади і про те, як міжнародна підтримка допомогла уникнути катастрофи: колишній міністр інфраструктури, а нині – військовий, Володимир Омелян в інтерв’ю Буквам розповів про необхідність служби для політиків, гострі питання мобілізації та як українці повинні змінити своє розуміння війти проти РФ. 

– Як військовий досвід змінив ваші погляди на політику?

– Тепер я дивлюся на політику зовсім іншими очима. Якщо раніше в політиці було мінімальне право на помилку, бо кожна помилка могла призвести до економічних або, іноді, людських втрат, то після служби у війську розумієш, що кожен день на фронті – це людські життя. Ми раніше інколи могли дозволити собі час на роздуми, на очікування. Але зараз кожне рішення має бути схвалене швидко та ефективно, бо помилка сьогодні – це злочин, який  може коштувати нам країни.

– Чи зможуть політики, які зараз на фронті, повернувшись, запропонувати більш фахові рішення, ніж ті, хто залишився в тилу?

– Без сумніву, політик, який хоче залишатися у політиці, повинен бути причетним до війська. Це не обов’язково означає, що він має бути піхотинцем або штурмовиком, але його участь у війні – обов’язкова.

Коли я був міністром (З 14 квітня 2016 року по 29 серпня 2019 року – міністр інфраструктури України – ред.), я регулярно, без реклами, бував на передовій. Зараз це питання стало ще актуальнішим. Ми повинні перекреслити хибну думку, що війна – лише для бідних. Еліта, яка хоче вести націю вперед, має бути з армією. Ідеально – відслужити хоча б рік-два. Потім можна комісуватися за здоров’ям, як дехто робить, одначе він і надалі має бути причетним до війська, дбати про нього щоденно.

Війна – це катастрофа, і, на жаль, до цієї катастрофи приводять політики, які не завжди робили достатньо, щоб її уникнути або підготувати країну до неї належним чином.

– Ми недостатньо підготувалися до повномасштабної війни?

– Це був свідомий зрив. Я пам’ятаю свої дискусії на ефірах, зокрема з Мар’яною Безуглою (народна депутатка IX скликання від партії “Слуга народу”, з 2019 до 2024 року була заступницею голови Комітету ВРУ з питань нацбезпеки, оборони та розвідки – ред.), де запитував: де наше оборонне замовлення? Чому з 2019 до 2022 року не було закуплено жодного снаряда чи міни? Весь час звучали дивні відмовки. Ми втратили час, не підготувавшись до оборони належним чином. 

Якби не допомога США, наші запаси боєприпасів закінчилися б вже на другий тиждень повномасштабної війни. Без підтримки союзників Україну б захопили.

Я чув весь час якісь дивні історії, що ось-ось ми ДОЗ погодимо, от там є позиція Тарана (український військовий та державний діяч, генерал-лейтенант, з 4 березня 2020 року до 3 листопада 2021 року – 16-й міністр оборони України, з 4 травня 2022 року — Надзвичайний і повноважний посол України в Республіці Словенія), який, я вважаю, працював проти інтересів України, і замість того, щоб піти під суд, він зараз має синекуру на посаді посла.

І багато інших речей, як ця ганебна тисяча (підхід, запроваджений у 2019 році, коли військовим на Донбасі платили гроші, аби ті не стріляли у відповідь на атаки бойовиків), яку досі пам’ятають військові. Якщо ти стріляв у відповідь ворогу у 2019-2021 роках, то тоді тебе карали, штрафували. Було дуже багато речей, які демотивували військо перед вторгненням, які не дали можливості належним чином підготуватися до оборони, і які банально створили умови, що не було чим обороняться.

Джерело: Volodymyr Omelyan | Facebook

– Як ви оцінюєте міжнародну допомогу? Чи ефективно ми її використовуємо?

– Військову допомогу я не можу коментувати, але без неї ми б не вистояли. У найкращому випадку це зараз був би партизанський рух десь у лісах України на заході. Без фінансової підтримки ми теж не змогли б зберегти макрофінансової стабільності.

На жаль, за три роки ми не провели жодних значних реформ, хоча могли і мали це зробити. Замість цього ми покладаємося на союзників і часто киваємо на них, коли щось не вдається. Але що зробили ми? Де наше виробництво, де наші спроможності?

Чому весь світ знає Залужного, але ніхто не знає жодного економіста в уряді Зеленського, який би прославив Україну кардинальними реформами в будь-якій сфері. Чи фінансовій, чи економічній, чи в охороні здоров’я, чи у соціальній – ні не чути, ні не видно. Чим займається економічний блок? Для мене великий знак питання.

– Питання, хто є економічним блоком? 

– Так. Щось намагається зробити Юлія Свириденко. Вона щонайменше публічно висвітлює свою діяльність. Ми хоч щось знаємо, що відбувається навколо неї. Все решта – це Terra incognita. Тобто, є якісь люди, їх призначають, потім вони перебувають на своїй посаді. Чим займаються? Невідомо. Потім зникають. Деяких корупціонерів ми називаємо реформаторами. Тобто, ллємо за ними сльози, хоча насправді вони мали б бути в в’язниці. 

Багато таких парадоксів, коли насправді ми займаємося хаотичними рішеннями у час війни і будь-які провали ми хочемо списати на своїх союзників. Хоча насправді без союзників ми просто не вистоїмо.

– Те саме про мобілізаційну політику можна сказати? Як Ви можете її оцінити? 

– Мобілізація потрібна, без війська ми не вистоїмо. Якщо згадати всю нашу історію, це, мабуть, вперше Україна змогла виставити мільйон людей, що захищають українську самодержавність, а не б’ються різними шляхами за ту Україну, яка у них в головах, і в кожного – інша.

Але мобілізація – невчасна та не завжди відповідає вимогам ЗСУ. Мотивовані люди, які захищають країну, значно ефективніші за тих, кого насильно “бусифікують” і кидають на фронт без належної підготовки.

Так, бувають випадки, коли абсолютно демотивована людина, яку запакували у бус, криво-косо навчена, стає берсерком, який вміє воювати і вчиться добре воювати. Але це винятки. Переважно вони – пасивні, взагалі не розуміють, чому вони на лінії фронту. І серед них, якраз, найбільше проблем, бо вони розкладають колектив зсередини. 

– Що ми мали зробити та коли, щоб зараз мати вмотивоване забезпечене військо, а не відловлювати демотивованих людей, дехто з яких повірив,  що все закінчиться за 2-3 тижні? 

– Найголовніше – було б проголосувати відповідально на виборах 2019 року, але це вже в минулому. Ми також мали змінити підхід до мобілізації та ідеологічної підготовки суспільства.

Коли у 2022 році всі нарешті усвідомили, що це таки війна, і що на нас таки напали, і росіяни – це люті вороги, перше, що ми мали змінити, це кардинально перевернути  картину, пояснити, що мир – це бонус, і дуже короткий епізод української державності. Ми у стані постійної війни з Російською імперією.

Такий підхід би багато чого розтлумачив людям: і тим, які допомагають зараз війську, і тим, які чіляться по барах, і які воюють. Бо воно дало б їм розуміння, що не можна чекати миру за 2-3 тижні, за 2-3 місяці, у листопаді, грудні або наступному році, кожного поточного року. 

Українці мають усвідомити, що війна – це не тимчасове явище, і ми повинні бути готовими боротися за нашу свободу десятиліттями і століттями, як це робить Ізраїль.

Друге – це формування міцної ідеологічної бази. Хто такі українці? Бо коли Президент України на другий чи третій рік своєї каденції задумується над питанням “хто я?” – він мав добре це знати, коли йшов на посаду президента.

Ми не можемо дати собі такої розкоші, що ми обираємо чи маємо менеджерів, які вчаться під час свого перебування на посаді. Ці люди мають бути готовими до високих державних посад за результатами багатьох років важкої праці на нижчих щаблях: “Так, я готовий стати прем’єр-міністром, я готовий стати президентом, я готовий стати міністром, я не Пилип з конопель”. Тоді нація отримує результат.

З мобілізацією – абсолютно та сама історія. Ми повинні якісно підбирати людей, які будуть служити у війську, щоб у них було розуміння, що держава зробить все, аби вони не загинули, а навпаки, вбили максимальну кількість ворогів; аби вони відслужили 2-3 роки і повернулися спокійно в цивільне життя. Можливо, після певної перерви, бо з мого особистого досвіду, коли музикант стає снайпером, він навряд чи стане назад тим самим музикантом у цивільному житті, якщо він дійсно себе віддав війні.

Це великий процес соціалізації, зворотної адаптації, повернення в нормальне цивільне життя. Але якщо знає, що він служить 2-3 роки і потім повертається, це абсолютно інше ставлення до війська. І саме суспільство стане іншим. Бо тоді війна Збройних сил України і окремих волонтерів стає справою нації вижити і справою нації боротися. Тоді країна виграє, бо війни виграють саме нації, а не лише Збройні сили. 

Джерело: Volodymyr Omelyan | Facebook

– В одному зі своїх дописів ви зауважили, що вигоріти можуть не лише міністри, а також і Верховний головнокомандувач. І чи ви вважаєте, що наш Верховний головнокомандувач вже втратив свою ефективність через таку втому, і що це може відображатися на його стратегічних рішеннях щодо війни? 

– Я переконаний, що з ними краще вже не буде. І з цією командою нам треба завершувати експерименти. Довгий час ми повторювали як мантру: дайте йому ще можливість, дайте йому ще шанс. Минуло більш ніж достатньо часу. Результат на табло. Я вважаю, що все, що можна було зробити, Зеленський зробив. Черговий доказ – заміна урядової команди. Коли замість того, щоб суспільство отримало нових яскравих людей, які вміють і знають, що вони можуть зробити, ми просто отримали якусь перетасовку кумів на друзів і друзів на кумів. Це не відповідь на нинішній суспільний запит. 

Друге – це те, що президент звільняв з таким формулюванням абсолютну більшість своєї команди: вони вигоріли, вони вичерпались, вони не можуть нічого запропонувати нового. Треба відверто запитати себе, дивлячись у дзеркало: “а я не вигорів?”

– Вибори під час війни? 

– Так, ми це вже проходили у 2014-2015 роках. 

– Не летіли тоді ракети по всій Україні. 

– Ракети по всій Україні не летіли, але ми мали виклик з окупованими територіями, ми мали проблему з активними бойовими діями – не такого масштабу, як зараз, проте, сказати, що це були дзеркально протилежні ситуації, не можемо. Ми себе самі загнали у цю мантру, що, по-перше, не можна критикувати владу, по-друге, що вибори під час війни неможливі. І, на жаль, влада цим відверто зловживає.

Я переконаний, що, по-перше, владу критикувати можна і треба, коли є за що. Можливо, не слід влізати у військові операції, але політики тоді теж повинні взяти на себе зобов’язання, що вони не розповідають військовим, що і де робити. Коли комусь політично видається важливою Курська операція, але військово вона не зовсім доцільна, то треба слухатися військових, а не наполягати на своїй версії.

Друге, я переконаний, що у нинішній ситуації в нас немає іншого виходу, як якісно змінити команду. Оптимальний варіант для Зеленського, що він самостійно переформатовує бодай уряд, шукає шляхи порозуміння в парламенті. Бо це ганебно, коли у так званій монокоаліції, яка вже давно перестала бути монокоаліцією, банально не вистачає голосів, об’єднується з ОПЗЖ, фактично зі зрадниками України, для того, щоб проголосувати потрібні, або, можливо, й менш потрібні закони для України.

По-третє, я вважаю, що на абсолютній більшості вільних територій України вибори можна провести у спокійному режимі. Коли йдеться про військових, які на лінії фронту, можливо, треба передбачити якийсь формат довших голосувань, наприклад впродовж тижня, щоб військові під час ротації змогли проголосувати на мобільних дільницях, і їхні голоси були так само обовʼязково враховані. Але заморожувати ситуацію, удавати, що все окей, коли у нас вже котрий міністр оборони не може навести лад у Міністерстві оборони, в одному з ключових відомств нашої держави під час війни – це абсурд.

Коли у нас немає жодної економічної реформи за п’ять останніх років – це катастрофа. Коли бізнес просто втікає від засилля, від несправедливості, від непрозорості, у будь-яку іншу країну, аби не Україну, це вирок. 

– Чи розуміють це на Банковій? 

– Я думаю, що розуміння відсутнє. Якби президент себе оточував розумними компетентними людьми, здатними з ним вести дискусію, то це був би чіткий сигнал, що щось змінюється, і влада усвідомила під час війни, чому ця війна почалася, і що треба робити, аби перемогти. Цього немає. 

– А що є? 

– Ми бачимо, що єдиний шанс потрапити в команду Зеленського – це люди, які не мають власних амбіцій, є непублічними, і жодним чином не критикують чи не обговорюють рішення президента.

– Тобто не створюють йому конкуренцію? 

– Фактично так. І багато в чому проблеми окремих керівників силових відомств пов’язані з їх надмірною публічністю та популярністю. І це стосується так само багатьох членів уряду, зокрема, хрестоматійний приклад міністра цифрової трансформації Федоріва, який просто був змушений на певному етапі відійти в тінь, бо його публічність надміру дратувала Банкову.

На Банковій давно відірвалися від людей, від реальної ситуації у війську, від економічних реалій. Вони все ще сподіваються, що ці кліпові мислення, що сьогодні в нас одна проблема, ми не реагуємо, завтра інша проблема, забуваємо про попереднє, воно спрацює… воно більше не працює! Бо стільки емоцій негативних щодо нинішньої влади, як з боку звичайних людей, які в тому числі і голосували за них, з боку бізнесу, культурних діячів, медіа, я ще не зустрічав ніколи. Я добре пам’ятаю часи Кучми, я добре пам’ятаю часи Януковича, але таку ненависть я бачу вперше. 

– З боку військових також? 

– Військовий, який без БК, який отримує часом не зовсім адекватні команди, який не розуміє ті чи інші дії, в нього, безумовно, накопичується лють.

Це не є поки що вибуховим, бо все-таки пріоритет військових – захистити Україну. Але коли ми бачимо, що відбувається, коли ми чуємо про чергового корупціонера з партії «Слуги народу», в якого декілька мільйонів чи десятків мільйонів знаходять, або взагалі з вкраденим втік закордон. Тоді у військових виникає питання. Окей, ми тут гниємо в шанцях за 30-100 тисяч гривень, які ми витрачаємо знову ж таки для того, щоб краще воювати. А чуваки просто купаються в грошах і забили на все, що можливо, на Україну в тому числі. Так, що відбувається в нашій державі? Кого ми захищаємо, територію чи цих «людей»? 

– Яким ви бачите реалістичний план завершення або зупинення війни?

– Це питання стосується формування ідеології нації та створення реалістичної картини, яка відповідає національним інтересам. На жаль, це  провалено. Люди не розуміють, що вихід на кордон 1991 року чи зупинка бойових дій по нинішній лінії фронту – це одне й те саме в довгостроковій перспективі. Адже це не змінює суті російської імперії, яка прагне розширюватися, окуповувати та контролювати. Незалежно від того, де зупиняться наші війська – на кордонах 1991 року чи на нинішній лінії фронту – Кремль знову розпочне війну через кілька років, коли буде до цього готовий.

Є об’єктивні фактори на користь України. Російська економіка не витримує цієї війни. Вони витратили усі ресурси, які накопичували з часів Другої світової війни. Відновлення цього потенціалу, зокрема у сфері високих технологій, займе десятиліття.

Джерело: Volodymyr Omelyan | Facebook

– Але ж Росія має таких партнерів, як Китай.

– Так, є Китай. Є Іран, який виживає під санкціями вже десятиліттями. Але питання в тому, наскільки ефективними є ці партнери. На прикладі нафти видно, що кожна країна думає передусім про себе. Світ – дуже цинічний. Тож для України диво, що нам вперше за багато сотень років вдалося об’єднати навколо себе Захід, який нам допомагає.

– Захід сприймає нас як самостійну державу, а не як бунтівний уламок Росії?

– Поки що ми для них – озброєні варвари, що захищають східні кордони “Римської імперії”. Нам ще треба вирости до статусу рівноправних партнерів, які не лише добре воюють, але й успішно думають, планують, заробляють і ведуть бізнес разом із Заходом. Це наступний етап, до якого ми маємо дійти.

Щодо вашого питання про перемогу, я до кінця не можу сформулювати чіткий варіант. Як галичанин, мені хочеться сказати, що ми маємо дійти до Уралу, знищити Кремль і захопити Москву. Але сьогодні це лише фантазії. Хоча це єдиний спосіб забезпечити наше виживання – оточити себе на сході квазідержавами, які будуть нейтрально або позитивно налаштовані до України.

Мене розчарувала ситуація з Курщиною. Крім військового й економічного аспектів, утримання цієї території є тягарем для українського бюджету. Ми могли б залучити ліберальних росіян, які зараз живуть у Вашингтоні, Парижі, Лондоні, Нью-Йорку, і сказати: “Ось ваша Росія без Путіна, почніть будувати тут нову справедливу державу”. 

– Але ж ми не можемо насильно їх туди привезти.

– Чому ні? Ілля Пономарьов, наприклад, готовий. Але йому не дозволяє цього зробити українська влада. Для цього потрібно забезпечити підтримку українських військ, які б гарантували створення «іншої Росії», без Путіна, на частині Курщини.

– Тобто Курщина могла б стати новою Росією?

– Так, Україна могла б визнати цю державу або підтримати самовизначення місцевих жителів, які бажають створити демократичну Росію. Це був би асиметричний хід. Це не було б приєднання території до України, але приклад того, що звільнені від тиранії люди можуть побудувати ефективну економіку та державу. Можливо, це надихнуло б і інші російські регіони, і процес зміни влади там розпочався б.

– Ви вважаєте, що війна — це тепер наш спосіб життя?

– Мені б хотілося вірити, що людство стане розумнішим і замість воєн почне освоювати нові планети. Але об’єктивно ми маємо пам’ятати історію. Колись Римська імперія вважалася непорушною, але її зруйнували варвари. У ХХ столітті здавалося, що світ досяг стабільності, але почалися світові війни. Сталість – це ілюзія. Для України, яка не має довгої історії стабільної державності, відсутність постійної готовності до війни – це запрошення до нових воєн. Тому ми повинні завжди бути готові до збройних конфліктів. І це буде найкращою гарантією миру.

– Як Ізраїль, на який ми часто посилаємося як на приклад?

– Саме так. Українці, які покинули нашу державу, їхні діти незабаром стануть відомими бізнесменами, урядовцями, впливатимуть на формування політик своїх нових держав. І вони матимуть можливість захищати інтереси України за кордоном, якщо захочуть, і ми усі будемо працювати над цим, а не бездумно відкидати цю можливість.

– І стати найкращими дипломатами для нашої держави.

– Абсолютно. Так само, як єврейська діаспора стала важливою підтримкою для Ізраїлю, наша діаспора повинна стати ключем до зміцнення міжнародних позицій України.

З Володимиром Омеляном спілкувалася власниця “Букв” Катерина Рошук