«Вручили торбу з вибухівкою й затримали»: про 61-річну Ольгу, яку викрали й судять росіяни

В Україні наразі немає точної статистики, скільки цивільних заручників перебуває у російському полоні. Остання приблизна цифра – понад 14 тисяч. Часто навіть немає можливості встановити обставини потрапляння в полон, які повинні бути зазначені в офіційній заяві про зникнення людини.

Однак, навіть у випадку, якщо родичі знають деталі обставин, за яких їх близька людина потрапила у полон, це не завжди гарантує, що доля цивільного заручника буде під контролем. Особливо, якщо російська сторона висуває заручнику обвинувачення у важкому злочині. З того моменту вони визначають людину злочинцем, і не завжди підтверджують факт її полону. Вкрай важкою є ситуація й тоді, коли полонять людину, яка встигла вимушено отримати російський паспорт.

Букви продовжують серію матеріалів про історії звичайних українців, які, на жаль, опинилися в окупації й через різні обставини вмить стали бранцями Росії. Їх постійно переміщують, їм виносять вироки, вони перебувають в умовах, які не є належними для життя, і не завжди інформацію про них офіційно реєструють. У цьому матеріалі розповідаємо історію Ольги Бараневської – 61-річної мешканки Мелітополя, яку російські сили затримали на третій рік окупації міста. Риторика росіян є подібною: спершу викрадають людину, а потім, лише через деякий час, проводять показове затримання, нібито з доказами причетності особи до важкого злочину. У випадку Ольги їй інкримінують статтю, яку іноді використовують, аби створити привід для затримання – про незаконне перевезення та носіння вибухових речовин.

Більше про те, яким було життя Ольги до окупації і причини, чому вона не змогла залишити місто згодом, про передумови затримання жінки, її статус як “безвісти зниклої”, імітаційне затримання вдруге, офіційне звинувачення, а також про комунікацію з адвокатом від Росії щодо подальшої долі матері та її стан сьогодні – в інтерв’ю для Букв розповіла Аксінья – донька цивільної заручниці.

Фото: особистий архів Аксіньї (на фото Ольга)

– Давайте розпочнемо зі спогадів про те, чим “жила” Ваша мама до повномасштабного вторгнення. Чим вона займалась, ким працювала, якою була в родині? І як це все змінилось з приходом до Мелітополя окупаційної влади? 

– У довоєнному житті мама була звичайною вихователькою. Хоча ні, дуже хорошою вихователькою, яка надзвичайно любила свою роботу та дітей. Вона ставилася до кожної дитини як до особистості, дійсно дбала про їхнє виховання, розробляла власні методичні програми. Виховувала маленьких українців та україночок. Дітки, які випускалися з її групи, завжди продовжували з нею вітатися та обійматися. 

Поза роботою вона займалась нашим домом та батьками, які вже поважного віку, 1936 та 1939 років народження. Саме через потребу доглядати за ними мама й залишилася в окупації. На жаль, дідусь помер у січні 2023 року, а бабусю вона продовжувала доглядати до свого зникнення.

У вільний час мама любила займалась садівництвом. У неї з’явилося багато друзів з усієї України через захоплення садівництвом. Вони обмінювалися саджанцями, насінням, цікавими рослинами. Мама знімала відео про свій сад, за чим спостерігала буквально вся Україна. Тобто, робота, догляд за батьками та садівництво – це те, чому мама присвячувала весь свій час.

Фото: особистий архів Аксіньї

Перед початком повномасштабного вторгнення ми всією родиною уважно стежили за новинами. Коли, за два тижні до вторгнення, припинили літати літаки, це стало для нас очевидним. Тривожні валізки ми також практикували збирати. и 22-23 лютого відбулось офіційне оголошення Путіна про свої наміри, а зранку 24-го лютого ми прокинулись від вибуху з розумінням, що почалася війна. Ми почекали до восьмої ранку і пішли до бабусі з дідусем – повідомити про початок війни. 

Ми мобілізували всі свої сили, і почали планувати, як будемо діяти далі. Раз на день обов’язково ходили до бабусі з дідусем, щоб перевірити, чи все у них є. Певний час залишався радіозв’язок і новини в Телеграмі. За тиждень відкрили відділення ПриватБанку для зняття готівки. Але чергу треба було займати з шостої ранку. Писали порядкові номери зеленим маркером. Відчуття, як в гетто. Черги були по 5-8 годин… За три тижні в окупації, коли я зрозуміла, що зробила максимум для своєї сімʼї на зараз, прийняла рішення евакуюватись разом із сином. Мама залишилась зі своїми батьками.

Фото: особистий архів Аксіньї (з окупованого Мелітополя)

У перший день війни в робочому чаті мамі і всім співробітникам дитсадка повідомили, що на роботу ніхто не виходить. Далі поінформували, що їм частково збережено заробітну плату та робочі місця. Це вселяло надію та віру у краще. Тож до осені 2023 року мама офіційно значилась вихователькою. Потім вона пішла на пенсію за віком і до неї більше не виникало питань та пропозицій щодо повернення на роботу у дитячий садок під керівництвом колаборантів. Мама та частина її колег категорично відмовлялись від співпраці. Хоча іншу частину врешті повернули до роботи і “спокушали” високими заробітними платами.

 – Якщо я не помиляюсь, Ольгу затримали росіяни лише цьогоріч. Тобто, політика затримань на окупованих територіях все ще є актуальною, так? На яких підставах це сталось з Вашою мамою?

– Так, мою маму затримали увечері 15 травня 2024 року. І зникнення продовжуються дотепер. Я лише вчора зробила першу публікацію у Фейсбуці, де офіційно оприлюднила факт зникнення мами, і до мене в особисті почали звертатися люди, які теж розповіли про зникнення знайомих чи родичів. 

16 травня ми розуміли, що щось не так, бо мами не було в мережі з вечора. Залишились непрочитаними повідомлення в месенджері… Ми повідомили про це чоловіка мами, який мешкає в сусідньому селі, і попросили його навідатися до неї додому. Вдома нікого не було. Лише велосипед мами із вчорашніми покупками, які вона так і не встигла занести додому.

Про мамине зникнення мені написала також її подруга. Вона непокоїлась, що не може додзвонитись до мами. На жаль, вдень 17 травня подруга теж зникла з мережі. На сьогоднішній день про неї нічого невідомо. Вона теж була співробітницею дитячого садка. Ввечері 17 травня чоловік мами знову поїхав перевірити наш будинок. На нього там вже чекали. Він теж зник.

Фото: особистий архів Аксіньї

– Враховуючи, що на момент зникнення Ольга вже проживала в окупації два роки, чи доводилось їй напряму стикатися з росіянами? Можливо, були якісь обшуки будинку, наприклад? Адже на співпрацю вона все ж не пішла.

– Ні, нічого подібного не було. Мама ніколи не висловлювалася радикально і не привертала до себе зайвої уваги. Єдине, до отримання офіційної пенсії, вона не отримувала від Росії жодних виплат. Тож у декого виникали питання, ніби за який рахунок вона живе ці два роки. 

Мама оформила батькам російську пенсію, а пізніше й собі, оскільки це було необхідно для виживання в тих умовах. Отримання російських паспортів теж було умовою безпечного перебування та отримання медичної допомоги. Мама має цукровий діабет, інсулінозалежна. Готувалась до операції з видаленню жовчного міхура за гострими показаннями.

Якихось попередніх обшуків у мами ніколи не було. Ніхто не приходив додому з перевірками. Звичайні вуличні патрулі ходили, зазирали у двори. Їх вулицями Мелітополя безліч. Особливістю нашого будинку можна вважати його дуже близьке розташування до залізничного вокзалу, воєнного аеропорту та гуртожитку з окупантами. Тобто наш район тим паче був під постійним пильним наглядом. Ми навіть розмовляли, коли вона була вдома, за зачиненими дверима й вікнами, щоб сусіди нічого не чули.

Фото: особистий архів Аксіньї

– Раніше я чула чимало історій цивільних заручників, але саме молодих чоловіків, яких росіянам умовно простіше звинуватити в тероризмі чи інших злочинах. Однак, за якою підозрою затримали Ольгу, жінку на пенсії?

– Причини затримання мами мені не відомі. Фактично її затримали двічі. Першого разу – 15 травня, й відтоді 44 дні вона вважалась зниклою безвісті. Другого разу – 27 червня, коли вона дивом опинилась вдома, але її знову забрали.

Після того, як її вдруге забрали, нам зателефонувала сусідка і розповіла історію про дивовижне повернення, яку мама розказала за вечерею. Напередодні вночі маму та її чоловіка вивезли з мішками на головах посеред поля. Вручили торби з вибухівкою та викликали поліцію. Поліція їх затримала наче за порушення комендантської години й нібито за те, що вони мали при собі вибухівку. Після офіційного оформлення протоколів і  виписування штрафів, вони вийшли з поліцейської дільниці і повернулися додому. Як з’ясувалось згодом, поліція взагалі не мала їх відпускати. Їм вдалося потрапити додому й повідомити про ситуацію лише через випадковість. З того моменту почалися їхні “офіційні” перебування у СІЗО.

12 серпня мамі висунули офіційне звинувачення, про що я дізналася від наданого державою адвоката. 3 вересня чоловіка мами відпустили додому за станом здоровʼя, а її перевезли до СІЗО в Донецьку. Вже мало відбутися кілька судових засідань, але їх постійно переносять. За статтею, яка їй інкримінована, мамі загрожує до 8 років колонії, а також додаткові штрафи. За 5 місяців полону вона схудла десь на 20 кілограмів…

Фото: особистий архів Аксіньї

– Ви сказали, що чоловіка Ольги відпустили. Скажіть, чи розповідав він якісь деталі щодо затримання і умов перебування там? Чи все ж ні? Враховуючи, що це, знову-таки, питання безпеки та, ймовірно, одна з умов, за якої його випустили.

– Ні, він нічого не розповідає. Це, насправді, дуже болюча тема, тому що він зазнав значних фізичних та психологічних травм. Його піддавали тортурам. Розумієте, йому 71 рік. Тортури пошкодили функціональність рук, що він намагається зараз відновити. Проте навіть ложка для нього заважка. Про те, що з ним було – він не може розповідати, це небезпечно для нього та його сина. Моральний стан у нього дуже пригнічений. Люди, які проживають в окупації, перебувають під постійним контролем та суворим наглядом.

Розумієте, для багатьох людей, які живуть у вільній Україні, ті, хто залишився в окупації, сприймаються як “ждуни” або колаборанти. Але якщо молодим людям значно простіше виїхати з міста й умовно почати нове життя в Європі, для літніх людей такі зміни даються дуже складно. У них немає тієї життєвої енергії. Вони були готові жити й доживати своє життя вдома. Однак, для тих, хто вимушений був там залишитися – це справжній концтабір, де ти не можеш не просто відкрити рота, а й підняти очі. На кожному кроці ці “наглядачі”. Моя мама тридцять років виховувала українців. Чи вважається це достатнім боргом, який вона віддала державі? Тоді чому для деяких людей, вона має виправдовуватись, що не виїхала з окупації?

Фото: особистий архів Аксіньї (з окупованого Мелітополя)

Або ж, чи винна я у тому, що мені доводить вести діалог з росіянами, щоб отримувати інформацію про маму? Я вимушена шукати контакти з росіянами на тій стороні, щоб сплатити листування з мамою. Мені не доводиться обирати: я поступаюся власним принципам і знаходжу я спільну мову зі своїми ворогами або просто встаю в контрпозицію і не маю жодної звістки від мами. Те саме стосується їжі та речей, які я можу передати їй через російських волонтерів. То як я маю чинити?

Мій двоюрідний брат був у полоні майже рік. 8 місяців нічого про нього не знали. Теж був зниклим безвісті. На щастя, одного дня він просто повернувся додому. Він теж нічого не розповідає про свій досвід перебування у полоні, бо небезпечно. Так, він зазнавав тортур і неодноразово прощався з життям. Але сьогодні він живий, почав працювати… І цінувати життя. Чи може він виїхати? Можливо. Але навіть ризикувати вже не наважиться. Люди на окупованих територіях можуть просто зникати назавжди. 

–  Повернімося до адвоката, якого для Вашої мами призначила Росія. Можемо припустити, що його роль – лише формальність, але чи отримуєте Ви від нього якусь інформацію про умови перебування Ольги, про те, як далі може рухатися справа?

– У листі мама виказала сумніви щодо правильності лінії захисту, наданої їй адвокаткою. Що й не дивно. У розмові зі мною адвокатка повідомила про мамині перспективи ув’язнення від 8 до 11 років. Вона також сказала, що за цією статтею немає умовного терміну. На моє питання про ймовірний обмін вона відповіла: “Ну який обмін, якщо вона є громадянкою Росії?”. 

Я також консультувалася з приватним адвокатом, який поділився досвідом, що на окупованих територіях за цією статтею дають в середньому 6 років колонії загального режиму або можна вийти  навіть на 4 роки умовно. За його словами, саме адвокат має довести справу до обміну. Проте все це категорично заперечує державний адвокат. 

Насправді, адвокатів, готових братися за такі справи на окупованих територіях, одиниці. Вони бояться можливих наслідків для себе та для самих заручників. Коли адвокат на місці, ставлення до людини може бути одне, а коли адвокат покидає територію вʼязниці, ніхто не знає, чим це може обернутись для полонених.

Фото: особистий архів Аксіньї

– А чи підтримуєте Ви діалог з нашими або міжнародними структурами, що відповідають за полонених? Чи збирають вони інформацію, і чи взагалі зареєстровано справу щодо Ольги?

– У травні ми з сестрою звернулися до поліції, до СБУ та інших установ, що відповідають за пошук людей. Ми пройшли онлайн-допит з поліцією, тож наразі заведено офіційнц справц. Також я зареєструвала заяви в Національному Інформаційному Бюро та Координаційному штабі. На цих порталах у приватному кабінеті я додаю інформацію, яку отримую. Також нещодавно до мене звернувся Секретаріат Уповноваженого з прав людини для реєстрації відповідної заяви.

Самостійно я ще звернулась до Червоного Хреста в Німеччині, де наразі й перебуваю. Разом із співробітницею ми ретельно заповнили анкету про маму та внесли інформацію в базу даних, щоб російський відділ Червоного Хреста міг синхронізувати цю інформацію та підтвердити, що моя мама знаходиться саме в полоні на російській стороні окупованого Донецька. Вони також надали мені можливість написати листа, який, ймовірно, колись передадуть мамі через співробітників ЧХ на російській стороні.

Я дуже вдячна нашій громадській організації та ініціативній групі “Цивільні у полоні”.  Родичі заручників взяли на себе зобовʼязання медійно та інформаційно просувати цю тему. Ми завжди говоримо від імені усіх цивільних заручників. Їх, як мінімум, понад 14.000 людей!

Фото: особистий архів Аксіньї

– Ви згадували, що Ольга мала можливість написати Вам листа. Чи це було вперше, і чи правильно я розумію, що Ви також можете передати їй свою відповідь? Поділіться, будь ласка, як емоційно себе почуває Ваша мама?

– Це був вже другий лист від мами, в якому вона надала мені дозвіл на оприлюднення її історії. Сказала, що про цивільних заручників потрібно кричати. 

Ці листи я сплачую. Мені допомагають їх сплачувати, точніше. Мій крайній лист коштував тисячу двісті сімдесят рублів. Кожна сторінка листа вартує 45 рублів. Я одразу сплачую за сторінки для відповідей мами. Мої листи пишуться на номерних бланках, їх роздруковують і передають мамі. Звісно, кожен лист підлягає цензурі. Відповідь мама пише власноруч, щоб я була певна, що це саме вона. Я також надіслала їй фотографії – це дуже підтримує морально.

Фрагмент з листа Ольги

У другому листі мама написала, що читають листи з подругами по камері всі разом. Це – немов ковток свіжого повітря для кожної. Це та надія, яка їх тримає. 9 вересня у мами був день народження. Першого листа від мене вона з привітаннями з 61-річчям отримала 3 жовтня. Мама пише, це найкрутіше привітання з днем народження за все життя. Бо це лист з волі від дітей… 

– А чи немає такого, як було у випадку з чоловіком Ольги, що до неї та інших жінок теж застосовують фізичну силу? Або будь-які інші види тортур, навіть якщо це емоційний та психологічний тиск.

– Звичайно, це було ще від самого початку її затримання. Просто не так інтенсивно, порівняно з чоловіком. Коли мама опинилась вдома, вже було помітно сліди побиття по всьому тілу. Що відбувалось з нею в деталях – я не знаю, але сказала, що все, що було – вже загоїлось. Зі слів її чоловіка, в СІЗО до всіх ставляться терпимо. Коли працювала ФСБ – катували різними способами.

Фото: особистий архів Аксіньї

– Проговоривши, що проживає Ваша мама у цивільному полоні, прошу вас сформулювали звернення до державних структур. Вам, як доньці цивільної заручниці, якої державної політики або конкретних дій у роботі з цим питанням наразі не вистачає?

– Напевно, я б хотіла більше людяності від державних органів. Пам’ятаю, навіть якось від СБУ прозвучала фраза, що моя мама сама зробила все, аби її заарештували. Це мене приголомшило. Ми всі зараз працюємо на нашу державу, і хочемо, щоб держава боролася за нас. Я б хотіла, щоб люди, які зараз в полоні, мали якісь соціальні гарантії від держави та щоб їм надали житло. Ми, наприклад, його втратили.

Я би хотіла отримувати хоча б раз на місяць листа чи повідомлення про дії, виконані для звільнення мами. За 5 місяців від них жодної інформації. Також, звісно, ніхто не надає правової підтримки та адвокатів. Я маю займатися цим самостійно, шукати гроші, можливості, інформацію. І, знаєте, я це зроблю, бо мама у мене одна. Дуже боляче мені читати новини про чергові викриття корупційних схем. Адже завдяки цим коштам можна було б легко забезпечити адвокатів кожному цивільному полоненому. 

Я вважаю, що це антиполітика нашої держави, спрямована проти цивільного населення. Це – не демократія. З таким ставленням до своїх громадян, наша країна стає дуже схожою на країну-ворога, де люди є лише статистичними одиницями, немов відпрацьованим матеріалом. Наостанок хочу зазначити свою особисту думку. У цивільному полоні перебувають більшість людей, що є інтелектуальною елітою. Саме за їх ідеологічні, культурні погляди та українські цінності вони опинились у полоні. Цивільні у полоні – є захисниками Українського коду нації.