«Якби не майданівці, ми були б країною, подібною до Білорусі»: активіст Революції Гідності

21 листопада – одинадцята річниця початку Революції Гідності – спротиву, який відтоді триває щоденно і тепер є видимим у всьому світі. Це був не просто протест за євроінтеграцію чи шлях до Євросоюзу. Це був спротив проти перетворення України на підпорядковану Росії країну. Спершу, ще на мирну акцію, вийшла молодь України, яка згодом змогла об’єднати всіх українців, які прагнули саме українського майбутнього. Масовість і єдність людей стали вирішальними, адже тоді влада зрозуміла, що їхнє становище є досить хитким. І, власне, тоді хід пішла сила, що перетворила мирний протест на збройне протистояння.

Кількість загиблих внаслідок подій зими 2013-2014 року на Майдані варіюється, адже насправді це більше, ніж “Небесна сотня”. При цьому, всі ці люди були беззбройними перед тією кількістю спецзасобів, які застосував Беркут. Дотепер ймовірних вбивць багатьох активістів слідство не встановило й не покарало. Про долю “беркутівців” відомо замало, в той час як більшість з тих українців, які вистояли Майдан до останнього, продовжують боротьбу за вільну Україну й до сьогодні.

Букви поспілкувались з Іваном – активістом та волонтером, який пройшов Революцію Гідності від перших заворушень – до тих змін, які майданівці здійснювали вже навесні 2014 року. На Майдані він опинився з багатьма своїми земляками з рідного Калуша, а з – кимось “поріднився” вже тут, у Києві, й проніс цю дружбу крізь роки. Як і пам’ять про тих, хто загинув тієї особливо холодної зими.

Більше про те, як “Майдан” прагнув насамперед зупинити плани Кремля, мирні наміри активістів, які наприкінці листопада нівелювали силовики, про дати найбільших “розгонів”, знайомство з Сергієм Нігояном й вечір перед його загибеллю, період, коли Майдан почав розходитися, дні прощання, й пам’ять про товаришів, які були поруч – Іван розповів для Букв.

Фото: особистий архів Івана

– Знаю, що для Вас Майдан розпочався 1-го грудня 2013 року. Це, власне, було вже після цих кричущих подій розгону студентів у ніч на 30-е листопада. Тоді вперше масово постраждало багато людей. Це і було для Вас ключовим у рішенні приєднатися до спротиву?

– Я сам з Калуша, але тоді ми з друзями саме працювали в Києві, і десь 27-28 листопада прийшли на Майдан, просто подивитися, що там відбувається. Тоді не скажу, що це мене сильно зачепило. Ми побачили студентів, якісь зібрання, танці, тоді ще, до речі, виступала Руслана. Подивились, і так і розійшлися по домівках. 

Але вже коли побачили, що сталося в ніч на 30 листопада, разом з друзями 1-го грудня пішли на акцію, яку було анонсовано (проти силового розгону та побиття студентів). Було таке “круте” відчуття, думаю, кожен, хто там був, відчув ту енергетику, яка панувала. Це важко забути. Ти виходиш з вагона метро і розумієш, що вся ця юрба прямує на Майдан. А коли ти піднімаєшся і бачиш таку кількість людей, розумієш, як круто бути серед тих, хто об’єднаний однією метою. Ще пам’ятаю свою першу ніч на Майдані, і для людини, яка вперше бере участь у подібному, це було досить страшно. З 12 грудня до 27 лютого я перебував на Майдані щодня. 

– Вже сьогодні ми розуміємо, що люди, які вийшли на Майдан – були не загально проти влади України, а й проти перспективи опинитися “під Росією”. Особисто для Вас, це була боротьба проти чого?

– Думок саме про війну тоді точно не було, але про те, що ми можемо стати країною, подібною умовно до Білорусі, – так. Всі розуміли, що є реальна перспектива потрапити до того ж “митного союзу” (політичне й економічне зближення з Росією та іншими пострадянськими країнами), який нам обіцяла Росія. І це, безперечно, був би крок назад. 

Люди, які тоді цікавились розвитком напрямку, заданого Віктором Ющенком, коли ми почали усвідомлювати свою національну ідентичність, згадувати про своїх реальних героїв, прирівнювати вояків УПА до ветеранів війни, гучно заявляли на весь світ про Голодомор, – розуміли, що прихід Московії був би для нас прірвою. Ось проти цього теж була наша боротьба.

Фото: особистий архів Івана

– Якщо я не помиляюсь, Ви безпосередньо брали участь у сутичках на Банковій. Тоді також багато активістів та журналістів постраждало від беркутівців. Поділитесь, якою хронологія того дня була особисто для Вас? 

– Так, 1-го грудня ми були на Банковій, і це також були саме перші “гази” (сльозогінний газ), перші сутички. Для людини, яка до цього не була на таких мітингах чи акціях, це було водночас дивно і дуже заряджало. Я пам’ятаю, як до нас тоді вийшов Віталій Кличко, підійшов і почав розводити людей, кажучи, що ось є Майдан, і у нас зараз інша ціль саме там. Тоді ми і рушили на Майдан.

Щодо Банкової, то особисто мені тоді пощастило. Я був з товаришем, ми зранку нічого не їли, і ось трохи відійшли до машини з чаєм та їжею. Стоїмо, п’ємо чай і бачимо, як всі люди просто біжать. Багато хто тримався за очі після газової атаки. Пам’ятаю чоловіка, у якого з чола текла кров, і ось тоді вже з’явилось розуміння, що все це може загрожувати твоєму здоров’ю. Тоді “Беркут” почав штурм. Постраждало дуже багато людей, і нам “підфартило” в тому сенсі, що ми не були в епіцентрі цих сутичок.

Пам’ятаю ще ніч “розгону” на 10-е грудня. Беркутівці насувались з усіх сторін, ми думали, що вони нас затиснуть в кільце. Саме тієї ночі лунали перші дзвони (тоді, вперше за 800 років у Михайлівському соборі били у набат, сповіщаючи про наступ силовиків). Це були ті моменти, коли ти вже починаєш відчувати, що всі люди більш об’єднані. Ви всі на одній умовно “ділянці фронту”. А ще ти дивишся на дівчат, які разом з нами, і думаєш, що точно не маєш права піти або втекти.

Фото: особистий архів Івана

– Грудень, на відміну від січня, коли мирний протест переріс у збройне протистояння, був відносно спокійним. Чи можете розповісти про атмосферу єдності, яка тоді панувала між людьми? Як люди допомагали одне одному? Адже більшість буквально жили на вулиці.

– Для єдності завжди має бути чітке розуміння однієї спільної мети. У нас і зараз є єдність, але чомусь є багато факторів, які впливають на настрої у суспільстві. Наш ворог – Росія, але людей, як військових, так і цивільних демотивує, наприклад, корупція та інші проблеми. На Майдані було інакше. Дружба з людьми, з якими ти знайомишся, живеш в одному наметі, ділиш побут – все це формує твоє бачення і зміцнює цю єдність. 

Перебуваючи там, ти, хоч і не особисто, але знаєш багато людей. Бо, крім барикад, на Майдані був ще й побут. Наприклад, я, Олег Івахнюк і Петро Урсулович любили грати в настільний теніс. Ми йшли туди, де стояли столи, і там багато хлопців теж грали. У вільний час від чергувань і сутичок ти чимось займаєшся. Наприклад, йдеш в Український дім, береш книжки і читаєш. Ти просто мусив себе чимось зайняти.

Фото: особистий архів Івана (Іван з Петром Урсуловичем)

– Повернімося до січня 2014 року, коли ситуація загострилася і проти активістів почали застосовувати вогнепальну зброю та інші спецзасоби. Якими Ви запам’ятали беркутівців? Як вони діяли, і чи всі з них були радикально налаштовані?

– Звісно, зараз ти розумієш, що є таке поняття, як “накази”. Але є і людський фактор: ти можеш або виконати ці накази, або ж ні. Знаю, що зараз багато колишніх беркутівців воюють на боці української сторони, але виправдати цим їхні дії в часи Майдану – неможливо. Водночас, багато беркутівців з Донецьку, Луганську чи Криму – зараз свідомо обрали сторону Росії.

Беркутівці – це люди, для певної частини яких питання Євроінтеграції були чужими. Вони частково жили за уставами Росії, їхнім поняттям честі офіцера і таке інше. Виправдовувати людей, які б’ють дівчат, студентів чи стріляють у беззбройних, неможливо. Вони мають з цим жити. 

– Якщо я не помиляюсь, Ви були знайомі з такими постатями, як: Сергій Нігоян, Роман Гурик, Ігор Дмитрів, Петро Урсулович. Чи можете, будь ласка, трішки більше розповісти про кожного з них? Якщо говорити про те, якими їх запам’ятали Ви.

– Якщо говорити про наше знайомство з Сергієм Нігояном, то він прийшов до нас у намет в останні числа грудня. Він був на сусідній барикаді, і наш товариш Володимир Безрукий (художник, військовий) запросив його до нас, щоб намалювати. Сергій побачив, що у нас все було дуже дисципліновано: розписано, хто коли чергує на барикадах, хто коли прибирає, хто коли спить. У нас ніхто в наметі навіть не курив. І ось він захотів приєднатися до нас. Так і жив вже з нами, калушанами. 

Сергій був такий “специфічний”, любив почергувати за когось, бо йому подобалося спілкуватися з людьми, які проходили повз. Таке собі хобі – шукати побільше знайомств. Він був дуже колоритний і неординарний. Не скажу, що це була проста людина. Ні. Він завжди “кидався” в очі і запам’ятовувався. А ось ця поема “Кавзаз”, яку він записував… Мені здається, що він настільки “проніс” душею цей уривок, що подарував йому більше видимості, ніж Шевченко.

Фото: особистий архів Івана

Романа Гурика я особисто не знав. Це та ситуація, коли чуєш новину про його загибель і раптом впізнаєш людину, яку якось бачив. А ось з Петром Урсуловичем ми з одного міста, з Калуша. Це дуже дисциплінована людина. Він старався побільше проводити часу у Києві, на Майдані, але у нього була родина, маленька донечка, робота – тому і додому їздив, і до нас завжди рвався. Якщо говорити про чергування, то він приїжджав, брав список, відправляв усіх спати, а сам сидів і планував, ходив на акції. Бо, крім Майдану, було багато інших акцій, наприклад, під судами, коли затримували активістів, чи по автомайдану, чи ще щось. Петро завжди брав участь у всьому цьому.

Згадаю ще ті часи, коли був розгін у Маріїнському парку (18 лютого). Ми йшли туди, як на мирну акцію, і не мали з собою нічого, навіть тих самих коктейлів Молотова. Лише кілька щитів були у хлопців, які йшли попереду, і на цьому все. Пам’ятаю, як після сутичок настало перше перемир’я. Нам сказали, що про щось домовляються, і поки ми маємо відійти. Я в той час дзвонив до наших друзів, які залишилися на Майдані, просив їх принести нам щось. А хлопці, які почали йти, говорили, що до нас вже не пройти, бо всі вулиці були перекриті Беркутом. 

Потім мені зателефонував Петро, казав, що Беркут піднімається і нас зараз просто затиснуть. Він тоді був у Калуші і все спостерігав з екрану телевізора. Саме тоді він збирався їхати до нас. Він і був одним з перших, хто приїхав в ніч на 19 лютого. І це було дуже важливо, бо нас тоді залишалося дуже мало. З Маріїнського парку повернулося вже не так багато наших людей. Тоді покійний товариш Олег Івахнюк не розумів, чому всі йдуть з Майдану. Але ми залишалися з думкою, що маємо триматися.

Фото: особистий архів Івана

– Чи можете виділити конкретний день або події, які стали переломними для Вас особисто? Можливо, це пов’язано з втратами, які ви бачили на власні очі, або з моментами зневіри, коли здавалося, що беркутівці сильніші і радикальніші.

– Найбільш переломний був день, коли загинули Сергій Нігоян та Михайло Жизневський (22 січня). Ми перед цим ходили на сутички на вулицю Грушевського. Так повернулись, поговорили з Сергієм та іншими хлопцями, зробили фото, і полягали спати. А, перед тим нам ще принесли одяг, і ось ми з хлопцями сидимо п’ємо чай, а Сергій щось порпається у цьому одязі і знаходить коричневий берет. А він же вірменин, і ось одягає цей берет, а то так колоритно та автентично виглядає. Ми так всі посміялись, а тоді лягли спати. 

Далі, інші хлопці, які прокинулись о четвертій ранку, пішли на Грушевського, і Сергій разом з ними. Він, до речі, ніколи не був прихильником силового методу. І ось перед виходом він взяв якесь колесо, хотів кинути його, щоб воно створило більше диму, і їх не було видно – прочитав про таке десь. А вже вранці сказали, що є тіло чоловіка з бородою, а Нігояна якраз ніде немає. Так ми і дізнались, що він загинув. Це був шок. В той день, коли ти спершу розумієш, що вбили Нігояна, а потім дізнаєшся, що загинув Жизневський, ти розумієш, що вже саме стріляють по людях. Відчуття було таке, ніби це полювання, а ти – мішень.

Фото: особистий архів Івана (за декілька годин після цього Сергій Нігоян загинув)

Щодо зневіри, найбільше її відчував тоді, коли нічого не відбувалося, крім просто зібрань людей і звичного побуту. Наприклад, пам’ятаю, як на Різдво ми зварили кутю, сиділи собі, говорили щось між собою. І в той момент було відчуття, ніби немає жодного результату того, що ми тут перебуваємо. А ось коли відбувався якийсь рух, з’являлося розуміння, що є розвиток і зміни в напрямку нашого бачення, з яким ми й почали Майдан.

– Як для людей, що перебували в епіцентрі Майдану, він завершився? Адже 20 лютого сталися одні з найбільших розстрілів активістів, а вже незабаром після цього тодішній президент втік, і вся увага перемістилася на зміни у владі. Але як завершився сам Майдан?

– Перші розстріли почались в ніч на 18-е лютого. Це була ніч, коли постало питання: чи є Україна, чи її немає. По-перше, у нас тоді дійсно було вже мало людей. По-друге, був величезний фактор зневіри. Я пам’ятаю, як ми співали гімн, коли все навкруги горіло, і в той момент шкірою пробігали мурахи. Думки були різні. Ми навіть думали, що нам взагалі загрожує в’язниця, гадали, по скільки років нам дадуть. На душі було дуже важко. 

Я вже навіть почав писати смс батькам. А ще, ми тоді з товаришем Олегом Івахнюком допомагали нести чоловіка, який загинув. І десь тоді ти розумієш, що ніхто точно не жартує. Ти вже носиш трупи… Але з 19 лютого, вранці, почали приїжджати нові підкріплення, калушани наші, кияни почали підходити. Це вже якось додавало сил. Бо до цього Майдан лише зменшувався. Вже після 20 лютого, коли почалась панахида за загиблими, ми усвідомили, якою ціною це все досягається, скільки смертей наших людей… І це були наші перші сльози. Ми просто весь шлях йшли і ревіли, як діти…

А потім люди вже дійсно змістили фокус на побудову нової влади. Майдан поступово перетворився на силу, яка займалась охороною різних об’єктів. Наприклад, наша третя сотня, спільно з поліцією, здійснювала чергування біля адміністрації президента. Також займалися охороною Міністерства культури, організовували поїздки з поліцією для забезпечення порядку та охорони міста Києва. Ми долучалися до цього, бо ситуація залишалася напруженою, і самі правоохоронні структури хотіли, щоб у їхніх рядах були представники самооборони Майдану. І ось весь цей процес тривав десь до травня 2014 року.

Фото: особистий архів Івана

Багато майданівців, які боролися за свободу і гідність під час Революції, стали на захист України з початком російської агресії у 2014 році. Серед них був і мій товариш Олег Івахнюк, з яким ми пліч-о-пліч пройшли Майдан. Пам’ятаю, як ми стояли й виливали літри пива, щоб у тих пляшках зробити коктейлі Молотова. Смішна історія була… Та й взагалі багато разом пройшли.

Потім він долучився до батальйону “Донбас”. І ось під час одного з боїв три кулі влучили йому в ліве стегно. Вже з нерухомою ногою він опинився у лікарні, де йому провели десять операцій. Проте після десятої лікування дало збій. Тривалий час Олег проходив реабілітацію, спочатку в Україні, а потім за кордоном. На момент початку повномасштабного вторгнення він перебував у Чикаго на лікуванні.

Але 1 березня 2022 року Олег повернувся в Україну. Він не міг залишитися там у такий складний час для своєї країни. Та, на жаль, у 2024 році хвороба повернулася з більшою силою. Після десяти років боротьби, Олег пішов із життя. Можливо, якби він залишився в США, то вижив би, але він не міг залишити свою країну.

– Як людина, яка фактично до останнього перебувала на Майдані, чи можете Ви говорити про те, що активісти врешті-решт здобули те, за що боролися? Чи, на Вашу думку, це був досвід, який ми тоді все ж не засвоїли?

– Якщо говорити з погляду майданівців і мети, яка була спочатку, в результаті ми все ж визначили зовсім інший вектор розвитку нашої держави. Бо з Януковичем ми не просто йшли у “митний союз”, а поступово ставали частиною “Російської імперії”. Плани переходу певних українських областей під контроль Росії тоді вже були. Але все мало бути “мирно”. Тому, я вважаю, що тоді ми нашу державу частково врятували. 

Я пам’ятаю перші дні Майдану, коли люди з Заходу України приїжджали до Києва і, гуляючи містом, дивились на пам’ятник Леніну і не могли зрозуміти, як це можливо. Це була справжня дикість, враховуючи, що після проголошення незалежності у 1991 році, і всіх президентів, які вже були, в центрі столиці стояв пам’ятник кату українського народу. Тому в найкращому випадку ми поступово стали б Білорусією. Але завдяки зусиллям майданівців ми дивом уникнули планів Кремля.

– Ми знаємо, що, на жаль, судові процеси над беркутівцями досі не дійшли до справедливого завершення. Проте відомо, що багато учасників Революції Гідності довгий час відвідували суди, давали свідчення тощо. Чи долучалися ви до цього процесу?

– Так, на декількох засіданнях я був особисто. Так сталось, що мій товариш, майданівець Олег Івахнюк був поранений, і я увесь час перебував поруч з ним, фактично в лікарні військового шпиталю в Києві. Тому у мене був час іноді піти на ці суди. Але після декількох засідань, я туди більше не ходив, бо мені, якщо чесно, було огидно. Я розумів, що це подібне до якогось фарсу. 

Все настільки затягувалось та переносилось, що ти не розумієш, “як таке можливо?”. Коли активістів затримували і судили, їм виносили вирок за годину. А тут люди, причетні до вбивств та каліцтв, – і їм нічого. Але ж коли владі потрібно, вони можуть ув’язнити порядну людину ні за що. А коли йдеться про реального покидька – їхнє покарання не було вигідне тодішньому керівництву МВС. Бо треба розуміти, що якщо їх покарають, то більше ніхто ніколи не піде на таке заради влади. 

– Як Ви вважаєте, на одинадцятий рік російсько-української війни, чи стали ми тією державою, за яку наші активні громадяни боролися тоді, ще на Майдані? 

– Я вважаю, що ми взагалі з країни, яку тривалий час вважали лише частиною пострадянського простору, змогли через всі ці “Майдани” побудувати наше міцне громадянське суспільство. У нас дуже часто подібні акції чи мітинги впливають на владу. Це завжди має якусь рушійну силу. І я справді вважаю, що у нас зараз дуже сильне громадянське суспільство, так само як і той самий волонтерський рух. Звісно, це все побудовано вже під час війни, але якби навіть не російська агресія у 2014 році, Україна зовсім по-іншому продовжувала б своє існування. 

Бо війна теж дала поштовх. Мені здається, що люди, які тоді брали участь у недобросовісних схемах, самі повірили, що такого більше не допустять ніколи. І не допустять саме звичайні громадяни. Я думаю, що зараз владі та суспільству варто провести паралелі між тим, що сталося б 11 років тому, якби не Революція Гідності. Де ми зараз були б? І це буде відповіддю на питання.