«Його здав Росії місцевий колаборант, названий сільським головою»: сестра цивільного бранця

Більшість українців, чиї міста були окуповані російськими силами на початку повномасштабного вторгнення, не виїжджали з окупації, очікуючи на швидке визволення. У більшості випадків, це не про свідомий вибір адаптуватися до панування Росії, а передусім про відданість рідній державі, своєму місту та родині. Однак цей вибір, на жаль, має свої небезпечні наслідки для самих громадян. 

Якщо, приміром, окупація Херсона та області розпочалась відносно “мирно”, коли українці мали можливість чинити певний спротив, то з часом ситуація в регіоні перетворилась на тихий терор. Окупанти почали залякувати місцевих жителів, викрадати людей і визначати, хто є “ворогом”. Часто для того, щоб врятувати себе, деякі мешканці наводили на інших, допомагаючи ворогу виявити тих, хто не підтримує окупацію. Це реалії тихого терору, який продовжується на окупованих територіях щоденно.

Букви продовжують серію матеріалів про історії звичайних українців, які, на жаль, опинилися в окупації й через різні обставини вмить стали бранцями Росії. Їх постійно переміщують, їм виносять вироки, вони перебувають в умовах, які не є належними для життя, і не завжди інформацію про них офіційно реєструють.

Кирило Розумєй – житель Херсонщини, якому на момент повномасштабного вторгнення було 17 років. Попри умови окупації, він, наскільки це було можливо, продовжував навчання, допомагав родині та жив звичайним життям студента, очікуючи на деокупацію. Проте, на жаль, в умовах окупації українці, які відкрито не погоджуються з російським режимом, і ті, хто свідомо переходить на бік окупантів, рано чи пізно вступають у протиястояння. Саме так сталося і в історії Кирила.

За попереднього, ймовірно, переслідування, його викрав місцевий мешканець та сільський голова селища Малокаховки, призначений вже окупаційною владою. Потім він відвіз Кирила до російського блокпосту, і від того часу його слід зник майже на рік. Весь цей час його утримували у “підвалах” та інших місцях, де неофіційно збирали “докази” проти нього, змушували давати хибні показання, застосовуючи фізичну силу та психологічний тиск. Згодом із родиною зв’язався адвокат, призначений Росією для формального захисту.

Більше про осіб, ймовірно, причетних до викрадення Кирила, про листування, знайдене в його телефоні, яке використали як доказ його причетності до шпигунства, про пошуки брата, перший етап яких припав на момент підриву Каховської ГЕС, залякування, що підвали, де він міг перебувати, затопило, а також про численні тортури, які росіяни чинили для отримання “зізнань” – в інтерв’ю для Букв поділилась Дарія, сестра цивільного заручника.

Фото: особистий архів Дар’ї

– Вашого брата викрали вже через рік після початку окупації, коли йому тільки-но виповнилося 18 років. Скажіть, яким було його життя в окупації до викрадення? Бо складається враження, ніби за ним певний час спостерігали й чекали, власне, повноліття.

– До повномасштабної війни Кірюша тільки-но вступив до Новокаховського коледжу. І ось з “приходом” окупації, через певний час, навчання відновили, але в онлайн-форматі. Взагалі, наша родина з Каховського району, у нас чотири населені пункти знаходяться поруч, буквально на відстані 1-2 кілометрм одне від одного: Каховка, Малокаховка, Таврійськ і Нова Каховка. 

Й одна наша бабуся живе в Каховці, а інша з дідусем – у Таврійську. Так сталось, що тоді Кірюша переїхав до бабусі, яка проживає в Каховці, бо в неї рак шлунка, вона перенесла важкі операції й тоді була зовсім сама. Тож він жив з нею, доглядав й паралельно навчався. Інтернет у бабусі провідний, а у нашому селі – тільки мобільний, який буває дуже рідко і дає дуже слабкий сигнал. Час від часу Кірюша їздив до бабусі й дідуся в Таврійськ, привозив їм ліки та продукти. І до батьків приїздив. Тобто, його життя “крутилося” між навчанням, поїздками до батьків та допомогою рідним.

Пересувався він або автобусом, або, як потепліло, вже велосипедом. До речі, зник Кірюша у травні – саме тоді він теж їхав велосипедом. У бабусі з дідусем якраз була річниця весілля. Я добре пам’ятаю нашу розмову: попросила його купити квіти, а він відповів: “Я буду їхати на велику, тому квіти не зможу купити”. Але однаково доїхати він так і не зміг. Щоб доїхати до Таврійська, потрібно було трасою проїжджати через Малокаховку, і саме на цій ділянці дороги він і зник.

– Наскільки мені відомо, викрали Кирила спершу не російські військові, а саме мешканець Малокаховки, який пішов на співпрацю з окупаційними силами. Чи вдалося встановити, як саме це сталося, і що відбувалося до моменту його затримання вже росіянами?

– Коли Кірюша зник, ми спершу почали шукати його по місцевим групам, думали, можливо, хтось щось бачив чи чув. І ось тоді я спершу натрапила на повідомлення однієї людини, де йшлося про те, чи чув хтось таку ситуацію: якийсь хлопець їхав на “велику”, а за ним вслід гнались на автомобілі. Потім авто зупинили, хлопця зняли з велосипеда, посадили в машину і кудись повезли. Вже тоді у мене і з’явився страх, що це може бути про Кірюшу. І, на жаль, так і виявилося. Але вся ця інформація підтвердилася для нас лише через 10 місяців. До цього ми не знали нічого.

Коли наш адвокат отримав обвинувальний висновок, ми вперше дізналися, що насправді сталося під час викрадення Кірюші. Виявляється, що він дійсно пересувався дорогою на велосипеді, але за ним на машині їхав мешканець та тимчасовий сільський голова Малокаховки – Роман Назаров, який був призначений на цю посаду вже під час окупації. Тобто, колаборант, який свідомо обрав служити росіянам. 

Цей чоловік слідував за Кірюшею, і брат помітив, що за ним їдуть. На дорозі він викинув свій телефон у поле. У нього було два телефони: один – для зв’зку з нами, родиною, й інший – для зв’язку з друзями. Саме цей другий телефон він викинув, бо на ньому були емоційні переписки, різні українські чати й інше. Потім цей телефон знайшли. 

Далі Назаров привіз Кірюшу на блокпост до росіян. Там перевірили телефон, і виявили переписку з другом, який згодом, до речі, теж виявився сумнівною особою. У цих переписках були вислови про росіян, фото та інші матеріали, які росіяни потім роздрукували. І ось на основі цієї переписки вони висунули йому звинувачення у шпигунстві, стверджуючи, що Кірюша нібито передавав не другу, а військовослужбовцю ЗСУ координати, за якими працювали наші війська. 

Фото: особистий архів Дар’ї

– Щодо людини, яка передала Вашого брата російським військовим: чи вдалося з’ясувати його мотиви? Можливо, він мав якісь контакти з Кирилом раніше чи був знайомий із Вашою родиною?

– Саме з цим Назаровим ми не були знайомі, але вже після викрадення брата, тато розповів одну історію. Наше село, де проживають батьки, дуже мале – там всього десять будинків. Воно більше належить до селища Дмитрівка, що поруч. І ось головою цього села під час окупації став чоловік, якого і мої батьки, і Кірюша знали особисто. 

І вже під час окупації, незадовго до викрадення, під дописом про цього “голову” у Фейсбуці, Кірюша написав необережно щось на кшталт: “Не довго тобі ще головувати, прийдуть наші – і отримаєш по заслугах”. Цей коментар він побачив, і наступного дня приїхав до наших батьків. Він розпитав, де Кірюша, і сказав татові такі слова: “Ти тримай свою дитину на прив’язі, бо буде погано”. Натякнули, ніби за свої слова він відповість. Через тиждень брат зникає, і тато ж одразу подумав, що його викрадення могло бути пов’язано з цією історією. Можливо, вони діяли разом з цим Назаром.

– Ви ще згадували про друга Вашого брата, переписку з яким росіяни і знайшли. Щось відомо про його становище? Бо, наскільки я розумію, росіяни мали б сприйняти його як “співучасника”.

– Цей друг виїхав з окупації, і, виходить, що коли вони переписувались з братом, той вже перебував у Києві. Коли Кірюша зник, я почала шукати цього хлопця, знайшла його й написала, пояснивши ситуацію, яка сталась з братом. Тоді він відповів такими словами: “А я думав, вони його вже прикончили”. Я ж почала запитувати, що було в їхній переписці, попросила надіслати скриншоти. Він надіслав кілька скриншотів, на яких видно, як вони жорстко обговорюють росіян. 

Я, звісно, запитала, чому він раніше не зв’язався зі мною, знаючи, що ця переписка могла стати причиною затримання брата. А він відповів: “Та я думав, що його просто прибили”. Я і надалі продовжила просити його про допомогу, тому що свідчення цього хлопця були дуже важливими, куди б я не зверталась. Проте він потім заблокував мене всюди, і на цьому наш діалог закінчився.

– Протягом десяти місяців про Кирила не було відомо нічого. Попри це, пошуки тривали, і, наскільки мені відомо, Ваші батьки ходили до окупаційних інстанцій, намагаючись дізнатися бодай щось про сина. Чи могли б ви розповісти про цей період?

– Коли Кірюша зник, батьки, бабуся з дідусем, інша бабуся – всі кинулися його шукати. Я ж одразу сказала, що треба їхати в Таврійськ, де сиділи окупанти, в Каховку, у Нову Каховку. Вони почали об’їжджати всі місця, а у відповідь чули лише: “Такого у нас немає”. Бабуся щодня їздила в Нову Каховку, бо там, на території колишньої поліції, засіли росіяни. В їхніх підвалах були мінікатівні, де, як вони казали, проводили “перевиховання”. 

Ми знали, що мій брат там, тому що я зверталася до всіх знайомих у Новій Каховці, включаючи тих, хто перейшов на бік окупантів. Вони підтвердили, що Кірюша перебуває у тих підвалах. Бабуся їздила туди і просила дозволити передати йому хоч якісь речі. Але десь на десятий день, погрожуючи автоматом, їй сказали: “Перестаньте сюди їздити, бо це для вас погано закінчиться”. Вона тоді, звісно, дуже злякалася.

Вже через тиждень сталася трагедія на ГЕС. Після підриву станції затопило велику частину Нової Каховки, і те місце, де були підвали, теж повністю опинилося під водою. Тих, хто там перебував, звісно, вивезли, але куди саме – ніхто не знав. Людей вивозили у трьох напрямках: Скадовськ, Генічеськ і Тавричанку. Тож батьки почали об’їжджати всі районні центри Херсонської області. У Каланчаку їм взагалі сказали, що він у Сімферополі. Мама поїхала до Сімферопольського СІЗО, але вже там відповіли, що брата у них немає. Дідусь з бабусею поїхали в Тавричанку, де прийняли заяву про зникнення та взяли ДНК. Пам’ятаю, як їм сказали: “Здавайте ДНК, бо ми кожного дня в каналі виловлюємо трупи”. Тоді ми теж дуже злякалися.

Фото: особистий архів Дар’ї

У липні я звернулась до адвоката в Криму, який раніше вже допоміг одній родині знайти сина. Він сказав, що допоможе написати звернення в різні російські інстанції за певну плату. До вересня він цим займався, але всюди були відповіді, що Кірюші ніде немає. Розуміючи, що з цього нічого не вийде, я вже в жовтні почала публічно шукати брата. Так знайшлись люди, які бачили Кірюшу в різних підвалах. Вони розповідали, що там нікому не дозволяли між собою спілкуватися. Усі стояли вздовж стіни, без права навіть присісти. Якщо хтось намагався заговорити, на голову накидали сміттєвий пакет, зав’язували скотчем і били по голові.

У листопаді я самостійно створила особистий кабінет на російському порталі і почала від імені тата, розсилати заяви-прохання до різних структур про пошук сина. І ось лише 7-го лютого татові подзвонила державний адвокат з Ростова і повідомила, що саме того дня вони й відкрили справу проти Кірюші за статтею про шпигунство. Сказали, що далі його судитимуть. Через кілька днів ми отримали лист від Ростовського СІЗО з підтвердженням, що він перебуває там. Тобто, лише через 10 місяців після зникнення брата ми змогли точно визначити його місцеперебування.

– Першу звістку про брата Ви отримали від адвоката, формально призначеного від Росії. Враховуючи, що Кирило на той момент перебував саме на території Росії, чи думали Ви замінити адвоката? Щоб хоча б якось підтримувати з ним зв’язок.

– Так, ми знайшли свого адвоката, який підтримує зв’язок з братом, але він не є його представником у цій справі. Причина в тому, що у Кирила справа пов’язана з державною таємницею, і якби наш адвокат підписав би договір про представництво в суді, йому довелося б підписати документи, які обмежують його виїзд з Росії. Він цього не хотів. Тож, як адвокат, він має право відвідувати Кірюшу, але не може захищати його в суді. Тому завдяки ньому ми змогли насамперед налагодити контакт з братом.

Як тільки ми дізнались про місцеперебування брата, цей адвокат пішов до нього на побачення. Він сказав, що перший раз Кірюша навіть не міг розмовляти, настільки був психологічно подавлений. Тоді його тільки привезли з Таганрогу. І, коли він написав перший лист, розповів, що пережив справжнє пекло. Там його били, включаючи електричним струмом… Його змушували зізнаватися в тому, що він шпигун. Він тримався, але ось в лютому, наскільки я розумію, був змушений зізнатися в тому, чого не робив.

Потім ми налагодили зв’язок через додаток “Зонателеком”, а ще змогли надсилати йому продукти. Там є свого роду інтернет-магазин, у якому можна замовляти продукти, і йому їх доставляють прямо в камеру. Почали також замовляти для нього книги. Це допомогло йому потроху приходити до тями.

І ось у Ростовському СІЗО він був до 4-го жовтня цього року, а потім його перевели в Чонгар. Поки він був у Ростові, його, так сказати, готували до суду. Він розповідав, що проходив три експертизи: психологічну, збір доказів і експертизу від Міноборони. Після того, як ці експертизи завершилися, Ростовський суд вирішив, що остаточний вирок має бути винесений у Херсонському обласному суді, за місцем прописки. 

Так, брата перевели в Чонгар, і 13-го листопада відбулося засідання, на яке, завдяки адвокату, змогли прийти батьки, щоб розповісти, як виховували сина, яким було життя та оточення. На суд вони привезли усі грамоти, похвальні листи, характеристику зі школи. Але батьки змогли лише зайти до зали і побачити Кірюшу на відстані, поговорити не вдалось. Вже на цьому суді йому присудили 11 років колонії суворого режиму. 

Від Росії у брата в Ростові була спершу одна адвокатка, а зараз, у Чонгарі, вже інша. Їй тато вже два тижні телефонує, аби вона надіслала нам вирок, щоб додати до особистого кабінету в Координаційному штабі, але вона ігнорує наші звернення. Я зверталась до нашого адвоката з Ростова, він поїхав до Кірюші в Чонгар, але навіть сам брат ще й досі не отримав на руки вирок. Проте апеляцію він вже написав. Сподіваємось, що хоча б зиму брат проведе в Чонгарі, тому що це дає можливість батькам возити йому продукти раз на місяць до 30 кілограмів. Але проблема в тому, що в Чонгарі вже немає “Зонателекому”, тому листи можна надсилати тільки ті, що написані від руки, і через пошту Росії. Тому на даний момент мій звʼязок з братом обмежений.

Фото: особистий архів Дар’ї

– Ви згадали про психологічний стан брата, а що відомо саме про його здоров’я, особливо після перенесених тортур? І, загалом, в яких умовах він перебуває протягом цього часу, про що розповідає у листах?

– Знаю, що коли він перебував у підвальному приміщенні Ростова, він часто хворів, і адвокат намагався принести йому вітаміни та медикаменти, але не вийшло. Я через інтернет-магазин намагалася замовляти йому свіжі овочі та фрукти, але вони були в дуже обмеженій кількості. Іноді за тиждень з’являлася лише морква, і я швидко замовляла її, щоб доставили. Хотіла, щоб він хоч якісь вітаміни отримував через харчування, бо в Ростові їх годували дуже погано. Коли його перевели в Чонгар, Кірюша писав, що харчування стало трохи краще. До того ж, як тільки ми дізналися, що його перевезли туди, мама одразу пішла до цього СІЗО з передачею. На даний момент залишились проблеми лише із зубами, вони дуже зіпсувались за цей час.

Знаю також, що в різних місцях утримання він був і з нашими військовими, включаючи азовців, а ще з російськими військовими, які відмовилися воювати або з інших причин були ув’язнені.

Щодо листів, найбільше мене дивує те, що в кожному листі він впевнено пише, що війна скоро закінчиться, і саме на нашу користь. Також ось були літні Олімпійські ігри, про які особисто я навіть не знала, бо взагалі не дивлюсь телевізор, і іноді, через свою боротьбу, не розумію, що відбувається в світі. А ось Кірюша у своєму листі пише: “Розкажеш мені про Олімпіаду, які країни перемагають?”. Тобто, перебуваючи в таких умовах, він ще цікавиться Олімпійськими іграми.

Він також писав про книги, які прочитав. Якось з ним в камері був вчитель англійської мови, і він сказав, що потрошку вивчав англійську, що вони влаштовували турніри з шахів, і що він вже навіть став профі. Ще Кірюша писав, що, наприклад, “вже 20 днів не бачив сонця”. Розповідав про тих, хто сидів з ним у камері. Завдяки таким “підказкам” я знаходила родичів цих людей, і ми потрошку налагодили “передачі” – хто, коли і що відправляє. Також він просив, щоб я сприяла тому, щоб до них направили Червоний Хрест, якщо є така можливість. Бо, як він каже, до інших в камеру приходив, ймовірно, Російський Червоний Хрест і навіть приносили допомогу. 

З Російським Червоним Хрестом у мене зв’язку немає, з нашим – теж. Скільки листів я не відправила на їхні емейли, жодного разу не отримала відповіді. Тому я звернулась до Американського Червоного Хреста, і вони зі мною завжди на зв’язку. Вони навіть надали мені офіційне підтвердження, що мій брат перебуває в полоні. І ось вони відповіли, що Червоний Хрест не відвідує конкретних людей у камерах. Та і я чула від брата лише один раз, що така ситуація була. Тож важко сказати, з якою метою був той візит – можливо, для якогось сюжету.

– Як Ви вже казали, у листопаді братові винесли вирок – 11 років позбавлення волі у колонії суворого режиму. Чи є думки, як діяти надалі, щоб контролювати ставлення до нього в місці утримання, умови?

– Зараз наш адвокат написав апеляцію, і він має подати її до адміністрації СІЗО в Чонгарі, аби вони її зареєстрували. Якщо це вдасться, є шанс, що Кірюша залишиться в Чонгарі ще на кілька місяців. Тобто ми намагаємось використати апеляцію, щоб виграти час. А що буде далі – поки не знаємо. Я хвилююсь, що, якщо апеляцію не зареєструють, брата можуть в один момент перевезти в якусь колонію, і нам знову доведеться його шукати. 

Бо про те, що його перевезли в Чонгар, нам теж не повідомили. Пощастило, що в останньому листі Кірілл написав, що “щось планується”, бо його справу передають до Херсонського обласного суду. Далі ми його не могли знайти, тому я знову почала писати звернення від імені тата. Потім мама з татом поїхали до Херсонського обласного суду, щоб дізнатися, де він. Але їх навіть на територію не пустили. Я сказала: “Купіть продуктів, зайдіть на прохідну Чонгара, в СІЗО, і скажіть, що це передача для Кірілла Розумєя”. І ось вони так зробили, і посилку прийняли. Саме тоді ми зрозуміли, що брат перебуває там.

Фото: особистий архів Дар’ї

– Наскільки я розумію, інформацію про Кирила внесено в усі бази даних української сторони, але на даному етапі це не впливає на процес інформування та розуміння того, як формуються списки на обмін, чи так? 

– Я створила кабінет у Координаційному штабі, і кожного разу, коли з’являється нова інформація про Кірюшу, я її прикріплюю, оновлюю, додаю листи, документи. Але комунікації практично немає. 

Єдине, що мені дуже допомогали координатори з проєкту “Знайти своїх”, знаходили інформацію по судам і не лише. А так, як і всі родичі, ми писали звернення до Лубінця, до НІБ, але відповідають лише те, що все реєструють. Наразі я взагалі не розумію, на якій стадії перебуває справа мого брата.

Єдиний вихід врятувати його – обмін. Але як я можу бути впевнена, що наша сторона його на обмін подає? Або ж, можливо, подають, але Росія, наприклад,  відмовляється його обмінювати. Як мені це дізнатися? І виходить, що наразі більше комунікації я отримую з російської сторони, тому що там, якщо ти реєструєш звернення, тобі обов’язково мають на нього відповісти.

Минулого разу, коли звільнили цивільних, в наших офіційних джерелах було написано про те, що обмін відбувся за сприяння ОАЕ. Я навіть зайшла на офіційний сайт ОАЕ, знайшла відповідні структури, які могли б допомогти, і звернулась до них з проханням розглянути наш випадок. Але отримала відповідь, що вони не займаються такими справами. І знову я у розпачі. 

– Продовжуючи цю тему, як сестрі цивільного заручника, якої державної політики або конкретних дій у роботі з питанням заручників Вам наразі не вистачає? Як зараз, на етапі їхнього перебування у полоні, так і щодо того, як буде діяти держава після їх звільнення.

– Наші дівчата з ГО “Цивільні у полоні” стабільно відвідують зустрічі з Координаційним штабом, з Дмитром Лубінцем, але завжди звучить одна і та сама відповідь: “ми працюємо над тим, щоб розробити механізм повернення цивільних полонених”. На цьому все. За майже три роки цього механізму все ще не розробили. 

Ми маємо бути впевнені, що наші рідні зареєстровані та подані на обмін, наприклад, під конкретним порядковим номером. Хотілося б, щоб кожного разу, коли ці списки подають Росії, родичам повідомляли, що прізвище їхнього близького є в списку. Якщо Росія відмовляється від обміну, ми також хочемо знати про це. Людей обмінюють, але мені болить за мого брата. Я дивлюсь новини, а потім мені сниться, як я зустрічаю його з цього автобуса серед поля…

Щодо повернення цивільних. Під час однієї з зустрічей з Координаційним штабом родичі просили, аби після повернення, для звільнених з полону цивільних, мобілізація не була примусовою. Моєму братові зараз 20 років, і виходить, що два місяці він буде на реабілітації, а що далі? Чи його мобілізують? Але ж ці люди насамперед потребують тривалої оздоровчої реабілітації, відновлення повноцінного харчування й психологічної допомоги.

– Даріє, як Ви сьогодні? Адже, перебуваючи за тисячі кілометрів від дому, Ви продовжуєте боротьбу за звільнення брата, переживаєте за родину, яка проживає в окупації, і водночас намагаєтеся жити далі, виховувати дітей…

– Мені здається, що я досі тримаюсь на адреналіні, який з’явився ще у 2022 році. У нас з чоловіком двоє дітей – донька та син. Донька має генетичне захворювання, що потребує специфічного догляду і постійної медичної допомоги. Перед тим, як виїхати з окупації, ми 6 тижнів жили у знайомих. У їхньому будинку був великий підвал, де ми ховалися, коли починались обстріли. Перші ночі ми всі, а нас було 15 людей. Спали на трьох надувних матрацах та стільчиках. Але доньці необхідні апарати для підтримання життєдіяльності: апарат неінвазивної вентиляції легенів, відкашлювач, апарат для санації дихальних шляхів, і ми розуміли, що залишатися в таких умовах просто неможливо. 

Ми виїхали 6 квітня 2022 року через всі ці заміновані поля… За 12 годин подолали лише 200 кілометрів. Спочатку декілька тижнів жили у Львові, сподіваючись, що війна швидко закінчиться, але цього не сталося. Потім вирушили до Словаччини, щоб забезпечити реабілітацію для доньки, і протягом цього часу війна теж не завершилась. Далі була Італія, де ми виготовляли спеціальне ортопедичне обладнання для доньки. А потім, коли США започаткували програму Uniting for Ukraine (U4U), що для українських біженців, наш знайомий запропонував допомогу з переїздом і житлом. В Італії ми жили при реабілітаційному центрі, але тривалий час там залишатися не могли, а на оренду житла грошей та можливостей не було. Ми вирішили ризикнути і ось так приїхали до США. Думали, що це тимчасово…

Мої батьки залишилися в окупації. Іншій бабусі нещодавно діагностували рак. Усе це дуже складно сприймати. Ми з чоловіком втратили все матеріальне, що мали. Перед народженням діток тільки придбали квартиру у 2020, але залишили її. Діти ростуть, не бачать бабусь і дідусів. Ми вже втратили нашого прадідуся, який так нас і не дочекався. А ми навіть не змогли попрощатись з ним.

Кірюша досі у полоні… Здається, що ми почали жити на адреналіні ще в лютому 2022-го і досі тримаємося лише на ньому. Інакше б руки опустилися.