«Потрапив у полон в свої 19 років, а незабаром йому вже виповниться 23»: історія морпіха

За місяць минає три роки відтоді, як російська армія оточила український Маріуполь, заблокувавши можливість підкріплення. Тоді, у березні 2022 року, підрозділи, що закріпилися в місті, почали відходити на територію місцевих заводів (і не лише), аби вести оборону вже звідти. Однак сили противника переважали як чисельно, так і за озброєнням, тож місця, які мали стати “форпостами”, перетворилися на головну ціль ворога, який щоденно піддавав їх масованим бомбардуванням.

З березня до кінця травня 2022 року кільце оточення звужувалося, і зрештою увесь Маріупольський гарнізон потрапив в російський полон. Відтоді ворог порушив усі норми міжнародного права, піддаючи полонених тортурам, висуваючи їм сфабриковані вироки та відмовляючись вносити у списки на обмін. Дотепер більшість бійців Маріупольського гарнізону, зокрема азовці та морпіхи, перебувають у полоні, а відомості щодо них надходять переважно зі свідчень інших обміняних.

Майже три роки у полоні перебуває і Дмитро Чорний – боєць 36-ї бригади морської піхоти, який утримувався на металургійному комбінаті імені Ілліча. У квітні завод опинився в щільному оточенні та зазнавав безперервних ударів авіації та артилерії противника: зі сходу його атакували підрозділи так званої “ДНР”, із заходу – регулярні російські війська. Тоді ж відбулося кілька спроб прориву з території заводу, під час яких більшість бійців і потрапили в полон.

Більше про те, як Дмитро декілька разів рятувався від смерті, про розмови з оточення, перші підтвердження, що він у полоні, свідчення обміняних бійців про пережиті тортури, яким є стан здоров’я Дмитра, а також про лист із ув’язнення і віру, яка його тримає, – в інтерв’ю для Букв розповіла Діана, наречена захисника.

Фото: особистий архів Діани (на фото: Діана разом з Дмитром)

– Хотіла б спершу запитати про Дмитра до широкомасштабної війни. Наскільки я розумію, він до цього вже проходив службу. Чи могли б Ви розповісти більше про цей шлях? І чому саме морська піхота?

– Дмитро підписав контракт про військову службу в листопаді 2021 року. Після цього він проходив навчання, яке завершилося незадовго до початку повномасштабної війни. Ще перед цим їх відправили в Маріуполь, де вони війну й зустріли. 

Взагалі, до служби Дмитро навчався, здобував освіту, але вирішив не завершувати навчання, бо свідомо обрав шлях морського піхотинця. Вони всі дуже вмотивовані та щиро люблять Україну. І я впевнена, що зараз усі наші полонені, попри те, що їм там кажуть, знають: Україна є і завжди буде.

Також, Дмитро сирота, його виховували бабуся з дідусем. Наразі я допомагаю їм із документами та різними зверненнями, адже майже все потрібно робити в електронному форматі, а вони на цьому не розуміються. Навіть звільнені з полону виходять на мене, щоб передати якусь інформацію.

– Ви сказали, що Дмитро зустрів війну в Маріуполі. Вже згодом, як пам’ятаємо, місто оточили. Чи мали Ви змогу спілкуватися з Дмитром до того, як місто намагались “відрізати” від зв’язку? Що він розповідав про їхнє становище?

– Коли ми говорили з Дмитром, він запевняв, що в нього все добре. Я питала, чи має що їсти, а він відповідав: “Так, все є. Я їв м’ясо, їв борщ…”. Але я ж розуміла, що в тих умовах ніхто не готуватиме борщ. Просто робила вигляд, що вірю йому. Не хотіла витрачати час на “випитування” правди. Бо час на розмови був дуже обмежений. 

Фото: особистий архів Діани

Був ще такий момент, що він берцями дуже сильно натер ноги. І ось він мав йти на завдання, але через ці травми його туди не пустили. І тоді полягло дуже багато наших хлопців… Дмитро ще казав, що мав відчуття, ніби “щось його вберегло”. І так траплялося не раз. Їх “накривали” дуже щільним вогнем, але він залишався живим.

Вже потім, зі слів інших рідних, я зрозуміла, що їжі й боєприпасів у них майже не залишилося. Вони пили воду з батарей або топили сніг, бо інших варіантів просто не було.

Останній раз ми переписувались в Телеграмі 2 квітня 2022 року.

– Я правильно розумію, що Дмитро, як і більшість бійців 36-ї бригади, перебував на заводі Ілліча? Чи залишався він там до моменту зникнення, чи ще брав участь у вуличних боях?

– Коли ми з ним спілкувалися, він не розповідав, де саме перебуває. Казав тільки те, що знаходиться в Маріуполі. Лише згодом, коли він вже потрапив у полон, я дізналася, що весь його підрозділ був на заводі імені Ілліча. Саме звідти він і потрапив у полон.

Фото: особистий архів Діани

– Повернімось до 2-го квітня, коли Дмитро не вийшов на зв’язок. Як Ви діяли далі? Можливо, намагались зв’язатися з ним через побратимів, або ж їхніх рідних?

– Коли я не могла зв’язатися з Дмитром на його телефон, він, бувало, писав з телефонів побратимів. І ось коли зв’язок перервався, я намагалася писати на ті номери, з яких він раніше виходив на зв’язок. Але відповіді теж не було.

Тоді я пішла до військкомату, де він призивався, але там мене заспокоїли, сказали: “Не переживайте, він скоро з’явиться. Вони саме прориваються на “Азовсталь”, тому у них немає зв’язку”. Так я чекала кожен день. Хоча б на той “+”, як він мені часто відписував. А потім вже самостійно почала шукати його через соціальні мережі.

– Наскільки мені відомо, спроби прорватися на територію “Азовсталі” дійсно були, і комусь це вдалось. Скажіть, чи вдалось встановити, за яких обставин Дмитро міг потрапити у полон? При прориві?

– На жаль, цієї інформації нам невідомо. Коли я почала його шукати, зі мною зв’язалися працівниці їхньої військової частини. Вони повідомили, що весь підрозділ потрапив у полон, і надали відеопідтвердження. Але тоді я не змогла впізнати Дмитра –  відео було дуже жахливої якості, при поганому освітленні… До того ж, як знаємо, російська сторона часто навмисно не показує обличчя полонених. То Дмитра я не побачила.

Лише коли це відео оприлюднили публічно, я змогла його розгледіти. Але він був зовсім не схожий на себе: дуже брудний, виснажений, вже тоді достатньо худощавий… Пізніше, на одному з російських Telegram-каналів, з’явилися й фото наших хлопців, і серед них теж був Дмитро.

Фото: з російських джерел

– Розумію, що, навесні, допоки тривали бої за Маріуполь, інформації про полон, ймовірно, майже не було. Коли почали з’являтися більш офіційні відомості? Можливо, якісь списки полонених, чи ще щось. 

– Якщо я не помиляюсь, спершу російська сторона опублікувала список полонених із заводу Ілліча, і там було прізвище Дмитра. Пізніше, восени 2022 року, після обміну повернувся його побратим, який розповів, що вони потрапили в полон разом. Спочатку їх утримували в Оленівській колонії, але потім Дмитра звідти забрали. Він навіть думав, що його везуть на обмін. Та, на жаль, його просто перевели в іншу колонію.

А потім знову настала тиша…

– Знаю, що є випадки, коли рідні впізнали своїх близьких на російських ресурсах, але офіційно їх не підтверджує у полоні ані російська сторона, ані, відповідно, українська. Як це у Вашому випадку? Чи підтверджений Дмитро офіційно як полонений?

– У січні 2023 року Росія опублікувала відео, де Дмитро сидить в якійсь чи то камері, чи то кабінеті, і говорить, що з ним усе гаразд, що він у полоні, і передає привіт дідусеві та бабусі. Після цього, у травні, Червоний Хрест офіційно підтвердив його статус як військовополоненого. Виходить, минув майже рік, перш ніж його офіційно визнали…

Фото: особистий архів Діани

– А чи протягом цього часу були інші обміняні, які перебували в утриманні разом з Дмитром? Можливо, хтось виходив на зв’язок, розповідав більше про те, в яких умовах вони там перебувають, як ставляться до морської піхоти?

– Так, були обміняні, які казали про те, що нібито чули про Дмитра, чи бачили його. Але такого, щоб хтось був з ним саме в одній камері – не було. Розповідають, що, звісно, їх б’ють, дають дуже мало їжі, води півстаканчика на день, шматочок черствого хліба, і їхні “щі”. М’ясо – дуже-дуже рідко, і то, якщо пощастить. Також розповідали, що, коли їх водять в баню, можуть бити так, що хлопці втрачають свідомість. І на допити водять. 

Розповідають звільнені з полону насправді небагато, щоб ми, рідні, не переживали. Ще, в серпні 2024 року, в особистому кабінеті Дмитра в Координаційному штабі, з’явилася інформація про те, що він перебуває у Мордовії. Цю інформацію надав звільнений з полону, який, як нам пояснили в КШ, побажав залишитися анонімним.

– Скажіть, а чи розповідають вони щось про фізичний стан Дмитра? Адже, до такого харчування і, як Ви кажете, систематичного побиття – здоров’я людини навряд чи готове…

– У Дмитра ще до служби були проблеми з тиском, і з серцем. І, як би рідні його не відмовляли, він однаково вступив до морських сил. Так ось зі слів звільнених військових дізналися, що йому стало ще гірше. Тиск “стрибає”, часто йде кров з носа. Ще дізналась, що у нього від ран почали гнити ноги. Бо в тих колоніях і клопи, і чого тільки немає… Мабуть, він так розчухав, що аж рани загноїлись. Медичну допомогу там, звісно, не надають, та й навіть не заходять до камер.

Фото: особистий архів Діани

– Діано, Ви також згадували про допити. Відомо, що багатьом бійцям Маріупольського гарнізону у полоні висувають вироки. Стосовно Дмитра випадково немає такої інформації?

– Ні, стосовно Дмитра немає якихось відкритих кримінальних справ. Але так, знаю, що його водять на допити. Для чого саме – невідомо. У нашій бригаді дуже багато засуджених бійців – це 80 морських піхотинців. В полоні ж досі перебувають 1324 морпіха. Це дуже велика кількість. Також, станом на зараз, нам відомо про 12 повернених тіл закатованих у полоні морпіхів. Це лише офіційно підтверджені факти. Так само є й “безвісти зниклі”, про яких взагалі немає інформації.

– Як Ви сказали, зараз найбільше роботи з тими ж документами та різними даними – здійснюєте Ви, допомагаючи бабусі та дідусеві Дмитра. Чи є труднощі, враховуючи, що Ви не встигли заручитися офіційно?

– Мені не надають відповіді у військовій частині та військкоматі, адже я не офіційна дружина і не рідна людина. Все має бути через бабусю. Тож з самого початку ми з бабусею Дмитра разом зверталися до державних структур, і вона вказувала, що я його наречена. Тому труднощів, насправді, особливо не було. Ми з бабусею Дмитра діємо разом, ходимо на акції щонеділі, боремось.

Вона кожен обмін чекає, сподіваючись, що ось-ось Дмитро повернеться. Ані у мене, ані у неї ніколи немає думок про те, що він не повернеться. Вона завжди каже: “Значить, так треба. Значить, всьому свій час”.

Фото: особистий архів Діани

– До речі, щодо масових акцій. Чи буває таке, що Ви бачите нерозуміння або ж, можливо, негатив зі сторони людей стосовно такої активної боротьби?

– Звісно, зустрічаються люди, які скажуть: “Що дають ці ваші акції? Лише ходите й мерзнете”. Мовляв: “як обмінювали маленьку кількість – так і обмінюють”. Якось поруч з дідусем Дмитра сидів чоловік, і, дивлячись в сторону акції, сказав: “І що вони ось це кричать? Чого вони хочуть цим досягнути?”. Але, попри все, виходячи на акції, ми показуємо суспільству, що в полоні багато наших людей, що є безвісти зниклі, що рідні ведуть боротьбу за них. Якщо ми не будемо виходити на ці акції, суспільство геть забуде. Чим більше ми кричимо – тим більше обмінів.

– Ми бачимо, що восени обміни стали доволі стабільними. І в списках ніби почали з’являтися морпіхи. Як загалом ситуація з обмінами бійців саме 36-ї бригади?

– До морських піхотинців прирівнюють всі Військово-морські сили. Тож важко говорити про те, якою є динаміка обмінів саме по нашій бригаді, яка стояла у Маріуполі. Але знаю, що в січні повернули важкохворих, серед яких були й наші морські піхотинці. Проте точну кількість ми ще не знаємо. 

Фото: особистий архів Діани

Обміни справді стали активнішими. Хоча цифри й не надто великі, але наші морпіхи повертаються, і це вже дає надію. Попри те, що в обмінах поки немає Дмитра, але я радію за інших, за їхніх рідних. Бо ми всі вже стали однією великою родиною.

Звісно, хотілося б, щоб, наприклад, Координаційний штаб надавав нам списки з інформацією про те, кого саме і скільки разів подавали на обмін. Однак, це все конфіденційно. Ми розуміємо, що вони дійсно роблять все, що в їхніх силах, але людей у полоні теж дуже багато. І всіх потрібно подавати на обміни.

– Діано, на завершення хотілося б запитати, яким Ви прагнете, аби про Дмитра дізналися читачі? Який він у тому “довоєнному” житті? І що, на Вашу думку, додає йому сил да віри сьогодні?

– Дмитро дуже люблячий, уважний, але так само дуже впертий. Якщо він щось захотів – він це зробить. Захотів піти у морську піхоту, і, як би ми його не відмовляли – він все ж це зробив. 

Фото: особистий архів Діани

У вересні 2024 року бабуся отримала лист від Дмитра. Ми не знаємо, коли саме він був написаний, оскільки немає дати. Але в ньому написано, що Дмитро найбільше вірить і чекає на нашу зустріч. Він живе тим, що його не забули, і що він обов’язково повернеться додому. Ми точно знаємо, що це писав він – ми впізнали його почерк і ці слова…

Ми разом з ним сім років. Це перше кохання. І, можна сказати, що кохання з дитинства. Звісно, що майже три роки ми окремо… Але від всіх звільнених я чую про те, що він найдужче чекає нашої зустрічі, вірить, що я роблю все можливе й неможливе, аби його повернути. Каже, що кохає мене ще сильніше. Так само, як і я його. Тому я вірю, що коли Дмитро повернеться – все буде краще. Бо, знаєте, як кажуть: “Війну перемагає кохання”. 

Дмитро прийшов у військо в 19 років. Свої 20 він зустрів вже у полоні. А в квітні йому виповниться 23. Тож ми щиро віримо, що цей день народження він святкуватиме нарешті вдома.