«З 2014 року він виборював дім, де є майбутнє для нашої родини»: донька полоненого оборонця

Незабаром мине три роки відтоді, як кільце оточення навколо Маріуполя звузилося. Та, навіть попри це, українські оборонці тримали бій майже три місяці, не дозволяючи ворогу встановити повний контроль над містом. Однією з ключових сил цієї оборони стали морпіхи, зокрема 501-й окремий батальйон, частина якого вже в березні закріпилась на заводі Ілліча. Місце, де згодом ситуація ставала катастрофічною, адже жодного підкріплення не надходило… І місце, де у квітні зв’язок з бійцями батальйону обірветься.

Тоді звістки про батька втратила й Олеся. Її тато, Ігор Богданов, головний сержант 501-го окремого батальйону морської піхоти, боронив Маріуполь із перших днів. Щобільше, до лав військової служби Ігор приєднався ще у 2014 році. Адже, спостерігаючи, що відбувається в Маріуполі, який неподалік рідного міста, бердянець розумів: якщо ворога не зупинити, з часом він піде далі.

Наразі вже 34-й місяць Ігор Богданов перебуває в російському полоні, а його рідні досі мають обмежену інформацію стосовно нього. Крім того, тривалий час родинам бійців 501-го батальйону доводилось боротися не лише за повернення близьких, а й за те, щоб на рівні української держави їх вважали тими, кого варто повертати.

Більше про особисту трагедію, що сталася в родині напередодні вторгнення, як у цей час доводилось підтримувати зв’язок з батьком, що він просив і переживав найбільше, версії полону батальйону та те, як рідні боролися за їх розвінчання, а також про те, що відомо про здоров’я Ігоря, зрушення в комунікації з ним і як вдається вести боротьбу за полонених, перебуваючи за кордоном – в розмові з Буквами розповіла Олеся, донька оборонця.

Фото: особистий архів Олесі (на фото: оборонець Ігор Богданов)

– Повернемося до дня, до якого за ці три роки ми повертались вже не раз. Це ранок 24-го лютого 2022 року. Яким він був для Вашої родини, для батька? Чи правильно я розумію, що на той момент він вже мав значний військовий досвід як морпіх?

– Тато заступив на службу ще у 2014-му році, відколи й не залишав її. Вже наприкінці 2015 – на початку 2016-го він перейшов до морських піхотинців, а саме до 501-го окремого батальйону. І всі ці роки тато перебував на обороні Маріуполя, де і зустрів 24-те лютого.

Щодо того, яким цей день був для родини. Так сталось, що, напередодні, 23 лютого, нам повідомили, що померла моя бабуся. І вже зранку 24 лютого ми збиралися їхати до міста, де вона проживала. Скажімо, займатися питаннями поховання. Тож цей ранок був для нас по-своєму важким.

Ми тоді проживали у Бердянську, і коли пролунали перші вибухи в аеропорту, для нас все було незрозумілим. Коли ми вже викликали таксі, нам таксист розповів, що бачив, як в сторону аеропорту їхало багато пожежних авто та швидких. Але сам він був військовим у резерві, і запевнив, що якби щось починалось (в сенсі вторгнення), тоді його викликали б. Тобто, ніхто з нашої родини не зрозумів, що сталось. Все було доволі сумбурно.

Потім, коли ми їхали автобусом трасою до Запоріжжя, по радіо почули, що в країні оголосили воєнний стан. В цей момент телефон вже “розривався”. Телефонував батько, бо знав, що ми саме в дорозі. І ось так сталось, що в цей момент, під’їжджаючи до Запоріжжя, вже вирішувалась моя доля. Батько та брат наполягали, щоб я виїжджала з країни.

Тож довелося спершу повернутися в рідний Бердянськ, а вже звідти я сіла на останній автобус, який рушав із Маріуполя до Гданська. Вже по приїзду я дізналась, що моє місто окуповано.

Фото: особистий архів Олесі. “Наше останнє фото до повномасштабної війни”, – мовить Олеся.

– Як вже досвідчений воїн, чи ділився Ігор своїм баченням ситуації, у якій вони могли опинитися в Маріуполі? Чи з початком широкомасштабної війни всі розмови звелися лише до короткого “я живий, все добре”?

– З татом зв’язок був через повідомлення. По ситуації він сам вирішував, коли нам краще зателефонувати. І це був або просто дзвінок, або відео. Частіше за все, він дзвонив комусь одному з родичів, який потім і передавав інформацію про його стан усім іншим. Бо можливості дзвонити всім – не було.

Він, можливо, і висловлював якісь свої думки про те, що коїться, але це було не про те, що, наприклад, не вистачає озброєння, чи що ворог переважає. Це було про людей.

Як я вже казала, ми проживали у Бердянську. І, часто, коли у побратимів тата були ротації в Маріуполі, а їхати до рідного міста далеко, на вихідні вони залишались у нас вдома. І багатьох ми знали особисто. Тож, здебільшого, з Маріуполя батько міг повідомити, що ось когось із них “сьогодні не стало”. Він розповідав про втрату побратимів, про людей, які нам були знайомі. Можливо, щоб ми зв’язалися з їхніми рідними, раптом що…

Саме про свій стан він не розповідав. Казав “все буде добре”, і не більше. Єдине, що він завжди просив – щоб ми надсилали йому свої фото. Він постійно хотів бачити нові фото, щоб знати, що все добре, і, напевне, щоб запам’ятати нас… А так, ні про те, чи у нього щось болить, чи голодний він – такого не розповідав.

Взагалі, нас в родині двоє дітей. Мене, як доньку, тато завжди захищав від будь-якої важкої інформації. Але у мене є ще молодший брат, який свого часу теж стояв на обороні України. Ось з ним тато міг обговорювати якісь такі деталі, бо обидвоє розуміли цю справу. Просто зі мною вони були більш лояльні.

Фото: особистий архів Олесі

– Ваш тато перебував на заводі Ілліча. Знаю, що звідки у квітні було декілька спроб прориву. Ігор теж зник зі зв’язку в цей час. Чи попереджав він взагалі, що вони можуть якраз прориватися, і не мати зв’язку? Чи все сталося раптово?

– За яких обставин потрапив у полон саме мій батько – мені наразі невідомо. І, думаю, що точно я дізнаюсь про це лише після його повернення. Тож можу сказати про обставини потрапляння в полон батальйону. Це та ситуація, коли їх здав побратим. Їх фактично вивели на здачу у полон. Але хлопці не знали, куди вони йдуть. 

Через це ми, рідні, протягом півроку боролися за те, щоб у ході розслідування було підтверджено, що вони не зробили це самовільно. Бо кожен добре знає свого тата, сина, брата – і кожен з нас розумів, що таке неможливо.

З російських каналів відомо, що у полон вони потрапили 4-го квітня. Але востаннє саме батько виходив на зв’язок 29-го березня. Це був той день, коли нам вдалось зв’язатися по відео. З тієї картинки, яку я бачила, було зрозуміло, що це якесь підвальне приміщення. Було дуже темно, ледь видно батька, але я все ж розгледіла кров на його обличчі, і те, наскільки він вже тоді схуд. Та однаково на всі питання він відповідав, що “все буде добре”. І запитував про те, як ми.

– Багато військових, які перебували на заводі Ілліча, певний час вважалися зниклими безвісти, а дехто й досі перебуває в цьому статусі. Як це було у випадку Вашого батька? Коли з’явилася перша зачіпка, що Ігор саме у полоні? 

– Під час того, як їхній батальйон брали у полон, мій батько потрапив на відео, яке потім поширили на російських пабліках. І згодом було опубліковане ще одне відео, яке це підтверджувало. Також, як пояснили в Міжнародному Комітеті Червоного Хреста, саме російська сторона подала інформацію про те, що мій батько в полоні. Тобто, у стані невідомості ми були лише перший час. Потім одразу почалась боротьба.

Фото: з російських ресурсів

– Якою була ця боротьба? Куди Ви зверталися, що чули? Адже, наскільки пам’ятаю, до осені 2022 року щодо полонених був певний інформаційний “вакуум”, бо більшість вірили, що за декілька місяців їх повернуть.

– Допоки зв’язок з батьком ще не обірвався, була ситуація, коли він попросив мене допомогти дружині його побратима. І ось перші новини про полон мені згодом надіслала саме вона. Також ця дівчина додала мене до чату родин бійців з Маріупольського напрямку, і так ми починали шукати інформацію, якісь фото чи відео підтвердження по різним каналам, допомагали одна одній. Зараз, до речі, наша група так само діє, але вже більш офіційно – тепер як громадська організація.

Так от, від самого початку всю інформацію про те, що мій батько живий і перебуває у полоні, надавала нашим структурам саме я. Вся інформація, яку мають рідні – це результат їхнього власного пошуку.

– Не секрет, що бійців Маріупольського гарнізону росіяни обмінюють повільно, але обміни відбуваються. Чи були за цей час серед обміняних ті, хто перебував саме з Ігорем? Можливо, вони розповідали щось про нього?

– За ці 34 місяці полону зі мною двічі зв’язувалися обміняні бійці. Першу звістку я отримала більше ніж через рік після полону – 29 квітня 2023 року. Тоді мені повідомили, що вже на той момент у батька була значна втрата ваги. 

Я також запитувала про отримання листів, які ми час від часу йому писали. Бо, оскільки російська сторона сама передала інформацію про полон батька через Міжнародний Червоний Хрест, ми сподівалися, що буде можливість спілкуватися через листи. Але тоді мені сказали, що жодного листа батько не отримав.

Друга звістка надійшла нам 29 жовтня 2024 року. Цього разу інформацію про листи я не змогла дізнатися, адже, якщо першого разу обміняний перебував із батьком в одній камері, то цього разу людина була у сусідній. Він лише чув голос тата. Єдине, що передали – це те, що батькові доводилося звертатися за медичною допомогою. Проте, з чим саме це було пов’язано, мені, на жаль, невідомо. Звучали лише думки, що це може бути через вік.

Фото: особистий архів Олесі

– Але ж є випадки, коли у військових ще до полону були хронічні хвороби, або ж поранення, що потребують особливого лікування. У Вашого тата такого не було? Бо, здається, це може впливати на пришвидшення обміну.

– Зараз моєму батькові 52 роки. Тобто, це ще не такий вік, щоб говорити про серйозні захворювання. Але я розумію, що певна втома через те, що він перебував в армії ще з 2014 року – вона була. Також, зір був вже не дуже хороший, і я розуміла, що організм певною мірою виснажений. Та й взагалі, коли порівнюєш людину, яка пройшла військо, і цивільних такого ж віку – різниця помітна навіть зовнішньо.

Тож через цю загальну втому, мені здається, він хотів би вже більше часу присвячувати родині, відпочивати, сидіти з онуками…  Взагалі, хоч на ньому, як він казав “все заживає добре”, але ще до 2014 року у нього було чимало переломів. І через це зараз кістки можуть зростатися гірше.

Стан здоров’я дійсно враховується при формуванні списків на обмін, але для цього потрібні реальні підтвердження. Наприклад, якщо є свідчення, що людина захворіла на туберкульоз чи іншу хворобу під час перебування в полоні, або якщо вона потрапила туди вже з пораненням. У моєму випадку таких підтверджень немає. Тож той факт, що батько звертався за медичною допомогою, поки що залишається недостатньо конкретним.

– Ще одна нагальна тема – вироки полоненим, зокрема військовим, які чинили опір у Маріуполі. Чи є у Вас така інформація стосовно Ігоря? Бо він служить з 2014 року, і росіяни можуть це використовувати…

– Відкритої інформації про те, що мій батько засуджений – від російської сторони немає. Я зверталася і до представників нашої влади, але вони теж не мають таких свідчень. Якщо можна так сказати, в цьому нам “пощастило”. Я постійно моніторю російські Телеграм-канали, де вони публікують новини про суди над нашими хлопцями, але жодної інформації щодо батька не було. 

Єдине, що мені відомо про нього – це його місцеперебування. Також, на 33-й місяць полону (нині 34-ий) офіс Уповноваженого повідомив, що російська сторона передала інформацію про те, що батько отримав листа від нас. Це перше підтвердження того, що він нарешті має звістку про свою родину.

Фото: особистий архів Олесі

Тепер я щиро вірю, що це підтримає його моральний дух. Адже за цей час мені вдалося забрати маму до себе в Польщу. Я постійно намагаюся донести це у листах, щоб він знав, що вона в безпеці. Брат, звісно, зі своєю родиною перебуває на території України. Мені важливо, щоб він розумів, що вся родина в порядку.

Взагалі, російська риторика щодо листів, на мою думку, почала змінюватися тоді, коли українська сторона запровадила заборону на дзвінки російським військовополоненим. Тобто, весь цей час їхні полонені мали змогу зв’язатися зі своїми рідними, і через це у них не було мотивації давати таку можливість нашим. Але як тільки ця заборона запрацювала, ситуація для нас почала покращуватись.

Зараз, наскільки мені відомо, існують певні домовленості, за якими дзвінки російським військовополоненим теж мають поновитися.

– Наразі Ви ведете боротьбу за наших людей у полоні, перебуваючи за кордоном. Як взагалі це вдається? Зважаючи, що війна вже ось-ось увійде в четвертий рік, і як українці, так і світ до неї адаптувались.

– Якщо говорити про міжнародний розголос, то я долучаюся до кожної можливої події, де можу наголосити на проблемі військовополонених і так само зниклих безвісти. Бо рідні обох категорій підтримують одне одного. 

Якщо говорити про офіційну діяльність, то нещодавно я стала волонтеркою благодійного фонду “Серце в дії”. У них також є проєкт “Voices of Captives”, який займається міжнародною інформаційною підтримкою українських полонених та їхніх родин. У межах проєкту ми об’єднуємо різні волонтерські та громадські організації й проводимо акції за кордоном.

Фото: особистий архів Олесі (з мітингу біля МКЧХ у Варшаві)

За цей час нам вдалося об’єднати країни Європи, Азії та Північної Америки. Тобто, розголос відбувається постійно. Як це сприймається за кордоном? В інформаційному плані – добре, підтримка теж є. Але на акції дійсно виходить все менше людей. Це може бути пов’язано як з втомою, так і з загальним спадом уваги до війни. Причиною може бути й те, що багато людей (які найчастіше відвідували такі акції) повернулися до України.

Загалом, особисто у мене підтримка є – як від поляків, так і від українців. Якщо говорити про Гданськ – це місто вільності, тож вони нас розуміють.

– Чи можна сказати, що за кордоном стало менше людей, які вважають, що обговорювати тему зброї, війська та військовополонених – це підтримувати війну? Бо іноземна аудиторія доволі чутлива до таких тем.

– Зараз їх не стало менше, але, скажімо так, інформацію люди сприймають інакше. Від початку про війну говорили з усіх джерел, й іноземна аудиторія розуміла, що відбувається, бо бачила потік людей з України, і страх в їхніх очах. Згодом це трансформувалося в інформаційні акції, де почали звучати особисті історії людей. Іноземці переймаються цим, розуміють, співчувають.

Якщо говорити про те, що зараз дієво для інформаційного розголосу, то, на мою думку, це порівняння. Коли ми узагальнено говоримо, наприклад, про хвороби у полоні, катування, побиття тими ж електрошокерами – іноземці співчувають, але не завжди уявляють масштаб проблеми. 

А коли ти розповідаєш конкретну історію: про те, що є людина, яка перебуває у полоні, вона не має зв’язку з рідними, не знає, що відбувається у її країні – це сприймається зовсім інакше. Так само у цієї людини є рідні, які можуть не витримати таких переживань та не дочекатися близького з полону.

Або ж, наприклад, є людина, яка хворіє на діабет у цивільному житті й, потребуючи особливих ліків – вона їх переважно отримує. А ось у полоні людина не отримує базових ліків і все це переживає в рази гірше. І це не найважчий приклад захворювання. Також, пояснювати треба й те, що в цих умовах люди живуть вже три роки. 

Фото: особистий архів Олесі (з мітингу біля МКЧХ у Варшаві)

Вони мають розуміти, чому ми, рідні, ведемо цю боротьбу, і чому нестача розголосу – шкідлива для військовополонених. Зараз інформацію треба доносити саме так, бо, як мені здається, до статистики вже всі звикли, і просто переглядають її, як звичайні новини, щоб розуміти, що відбувається у світі.

Єдина різниця між акціями за кордоном та в Україні – це, напевно, кількість заходів, проведених за певний період. Якщо в Україні це відбувається щотижня, то за кордоном ми розуміємо, що в кожній країні, в кожному місті є свої дозволи на це. Наприклад, на території Польщі ми можемо проводити такі акції раз на місяць, а в якійсь іншій країні – з цим важче.

Є країни, які нас дуже підтримують, але зараз не мають змоги проводити акції на підтримку наших полонених через політичний стан. Наприклад, Грузія, Корея, де тривають політичні мітинги, або Мексика, де нинішня влада є більш проросійською. Тобто, в кожній країні є певні внутрішні фактори, які впливають на рівень уваги до України. Але розголос все ж є.

Стосовно негативної реакції на наші акції чи випадків, коли нам намагались перешкодити – такого на моєму досвіді не було. Але є певне нерозуміння, коли на такі акції виходять українські чоловіки. В іноземців виникає питання: чому, якщо це акція в підтримку України, вони не підтримують свою державу, ставши безпосередньо на її оборону? 

Також є люди, які просто “живуть своє життя” і проходять повз. А є й ті, хто щиро стануть поруч. Тож допомога є, але зараз це все відбувається більш тихо. Люди вже не прагнуть “кричати” про допомогу, як це було в 2022 році. І попри те, що в українському суспільстві часто можна почути, що від нас за кордоном вже “втомилися” – на мою думку, це все ж не так.

– Ми часто чуємо від рідних полонених, що наші державні структури не завжди належно комунікують з родинами або роблять недостатньо для обмінів. Яка Ваша думка щодо цього? Як людина, яка може порівняти комунікацію з державними структурами в Україні та за кордоном.

– Попри те, що я перебуваю в Польщі та не можу брати участь у зустрічах із державними інстанціями офлайн, всі мої заяви розглядаються, і відповіді надходять. Та, як людина, яка хоче отримати відповіді на свої запитання, а отримує ту інформацію, яка вже й так відома, я, звісно, можу почуватися ображеною. Крім інформації про місцеперебування тата, я також хочу знати, коли його внесуть до списку на обмін, й інші такі питання.

Є також образа на те, що ми всі розуміємо, через які катування проходять наші хлопці в полоні, тоді як російські полонені утримуються в зовсім інших умовах. Окрім дотримання Женевських конвенцій, які визначають правила поводження з військовополоненими, ми ще й додаємо власні правила. Я була ображена на ці телефонні дзвінки, бо розуміла, що так російська сторона не бачить потреби йти нам назустріч. Бо їхні полонені і без того все мають.

Чи є ж покращення? Якщо бути відвертою, то зараз існує дорожня карта, яка допомагає рідним зрозуміти, як діяти, коли їхній близький потрапив у полон. Це, звісно, добре. Але коли в полон потрапив Маріупольський гарнізон, такої інформації не було, і нам доводилося шукати все самостійно. 

Фото: особистий архів Олесі (з мітингу біля МКЧХ у Варшаві)

Чи можу я сказати, що мене влаштовує комунікація з військовою частиною? На жаль, ні. Чи намагаються вони налагодити контакт? Так. Чи виходить? Теж ні. Хотілося б бачити щиру боротьбу за своїх хлопців від командування.

Серед покращень можна назвати й те, що намагаються налагодити процес з отриманням листів. Люди отримують звістки від своїх рідних, і це дає їм надію. Чи було це ще рік тому? Ні.

Чи можу я говорити про дії Міжнародного Комітету Червоного Хреста? На жаль, їхню бездіяльність я бачу більше. Мене також можуть обурювати їхні щорічні привітання зі святами, які надходять на електронну пошту. Я вважаю це недоречним. Бо найкращий подарунок на свята – це лист від батька.

Я б також хотіла, аби була створена якась міжнародна змішана комісія, якій дозволили б відвідувати місця утримання наших хлопців, щоб ми реально бачили, в яких умовах вони перебувають. Хочеться більше міжнародної підтримки.

Я мала свій досвід роботи з комісією ООН. Брала участь в одній із їхніх сесій, подавала заявки, надавала всю можливу інформацію про батька. Але ось нещодавно отримала відповідь, що моя справа досі розглядається, і їм нібито не вистачає інформації, наданої українською стороною. В їхній відповіді вказано, що єдине, що передано українською стороною – це заява до поліції про зникнення людини. І це при тому, що така заява – це лише формальність, перший крок, який роблять рідні. Більше інформації, за їхніми словами, просто немає.

Чи це правдива відповідь, чи формальна відписка – я сказати не можу. Але якщо це правда, то чи буду я ображена на українську сторону? Звісно, так. Адже це прямо перешкоджає розслідуванню.

Якщо говорити про статистику повернень людей по батальйону, то ситуація досить складна. Є і хороші, і погані звістки. На даний момент у полоні досі перебувають 238 людей, а повернулися лише 41. Причому більшість із них – це результат останніх обмінів. Також є випадки закатованих у полоні. З батальйону батька повернулось четверо закатованих його побратимів. Нікому не побажаєш пережити подібне… Бо всі чекають на повернення рідного живим.

Фото: особистий архів Олесі (під час її поїздки до Маріуполя, де проходив службу Ігор, до 2022 року)

– На завершення нашої розмови, хочеться поговорити про Ігоря. Як людину, яка свідомо пішла боронити нас від ворога ще у 2014 році. З Вашого погляду, в чому та сама національна ідея, яку хотів відстояти Ваш батько?

– Від самого початку мого батька глибоко обурювали події, які починалися у 2014 році. Він щиро прагнув, щоб у нашому житті цього не було, і тому став на захист країни. Я ж тоді була ще юною, і не зовсім зрозуміла такого його рішення.

Я часто висловлювала свою підліткову думку, що наша родина – це і є наша держава, і він має піклуватися насамперед про нас. Бо я завжди була більш татова донечка. І я звикла, що ти можеш прийти до тата в будь-який момент – і він тебе захистить. Але батько ніколи не сперечався чи не тиснув на мене. Він лише відповідав, що з часом ми все зрозуміємо.

У нього також могли бути непорозуміння зі своїми батьками, які ще, певною мірою, радянської “закалки” і їм було важко зрозуміти його вибір. Але батько завжди залишався вірним своїм принципам, виборюючи свою позицію і свою любов до України.

Він завжди все показував своїми діями. Це стосувалося і його побратимів, які часто бували у нас вдома. Я бачила рівень їхньої підтримки та відданості. Але справжнє розуміння того, що відбувається, прийшло до мене навіть не зі слів тата, а через те, що я побачила своїми очима. 

У 2017 році я приїздила до нього в Маріуполь, і він показав мені тодішню “сіру зону”. Я побачила зруйновані будівлі, розуміла, що ось сторона, де стоять наші хлопці, а вже ось там – ворог. Тоді в мене був шок. І я усвідомила, що захист потрібен не тільки нашій родині, а й кожному дому, кожній людині, бо все це дуже поруч і може прийти до кожного.

Батько завжди всіх захищав, розповідав, як вони з побратимами десь там рятують тварин… Знаєте, для мене все це було спершу якимось незрозумілим добром. Але з віком ти розумієш, що дім, у якому є майбутнє для твоєї родини – найбільша цінність. І саме мій батько виборює це майбутнє для нас. Він бореться за те, щоб цей дім залишився нашим, за те, щоб ми могли вільно ходити своєю землею. І це доводить, що Україна завжди була в його серці.

Зараз, через те, що я бачила дії мого батька, те, як він допомагав побратимам, я розумію, наскільки важливою є моя боротьба за повернення кожного полоненого. І я дуже сильно сумніваюся, що ця боротьба завершиться після повернення батька. 

Насправді, для багатьох рідних боротьба не завершиться й після повернення останнього полоненого. Бо, коли наші люди повертаються, настає ще одна фаза боротьби – їхня реабілітація. І ось тут я вірю, що цим переймаються не лише рідні, а й усе суспільство, яке буде дотичним до реабілітації наших захисників.