«Ми працюємо там, де допомога потрібна, а не де зручно»: інтерв’ю з The Weatherman Foundation

The Weatherman Foundation – благодійний фонд, створений американкою Елізабет Везермен та її чоловіком Ендрю Данканом невдовзі після початку повномасштабного вторгнення Росії в Україну. Коли Росія напала на Україну, подружжя вирішило діяти й заснувало фонд на честь батька Елізабет, який у молодості був військовим кореспондентом і добре знав, що таке війна зсередини. Президентка Фонду – Меган Моббс, донька генерала армії США та радника президента Трампа Кіта Келлога.

Меган Моббс і Джозеф Кіт Келлог, Джерело: Instagram / @mobbs_mentality

Фонд не просто “підтримує Україну” – він щодня рятує життя. Їхній підхід точний, людяний і незалежний. Команда в Україні працює без бюрократії, швидко й точно. Вони евакуюють поранених бійців на лікування за кордон, створюють програми для допомоги родинам загиблих і зниклих безвісти, впроваджують унікальні для України методи реабілітації та організовують тренування за стандартами НАТО для бойових медиків.

Букви поспілкувалися із Романом Журою, відповідальним за евакуації поранених бійців за кордон у The R.T. Weatherman Foundation про те, як виглядає реальна медична евакуація, що таке SGB, як рятують не лише тіло, а й душу, і чому фонд принципово не бере донати від “простих українців”.

– Чим сьогодні займається фонд The Weatherman Foundation в Україні?

– The Weatherman Foundation – це американський благодійний неурядовий фонд, який фактично виник на початку повномасштабної війни у 2022 році.

Фонд заснували подружжя американців – Елізабет Везермен і Ендрю Данкан. Вони заможні бізнесменами, які вирішили підтримати Україну. Елізабет створила фонд на честь свого батька, який був американським журналістом і воював у Другій світовій війні. Вона сказала: “Якщо я хочу допомагати Україні, то зроблю це через фонд у пам’ять про тата”.

На початку війни фонд організував великий хаб (склад) у Румунії, куди надходила гуманітарна допомога з усього світу. Звідти її доправляли в Україну: в Миколаїв, Одесу, Дніпро, Харків та інші міста. Тоді я ще не був у команді, але пам’ятаю, як везли від підгузків і гречки до генераторів і консервованого тунця.

За кілька місяців стало зрозуміло, що склад більше не потрібен, оскільки гуманітарка вже йшла безпосередньо в Україну. Тоді фонд вирішив, що якщо ми справді хочемо бути корисними, то потрібно працювати на місці. Склад закрили, а замість нього почали формувати українську команду – з цивільних, військових, волонтерів – усіх, хто був готовий долучитися.

І десь із травня–червня 2022 року почався реальний розвиток фонду вже безпосередньо в Україні. Минуло вже майже три роки, і сьогодні фонд працює в кількох напрямках.

– У чому унікальність вашого фонду, якщо порівнювати з іншими гуманітарними ініціативами?

– Насамперед у тому, що ми дійсно добре робимо свою роботу. Це вже робить нас унікальними.

У фонді працює до 15 людей. Ми маленька, але дуже міцна команда, як стиснутий кулак, який може швидко й точно реагувати. У нас немає бюрократії, довгих погоджень і нескінченних ланцюжків рішень, ми незалежні ні від урядів, ні від державних програм.

Джерело: The Weatherman Foundation

Фонд підтримують інвестори й донори, це переважно друзі Елізабет та Ендрю, а також інші американські та міжнародні бізнесмени. Моє керівництво постійно зустрічається з новими партнерами, які готові підтримувати наші проєкти. Це дозволяє нам самим визначати, що і як ми робимо, тому ніхто на нас не тисне.

Ми ефективні й гнучкі – і це наші головні переваги.

Минуло вже три роки з початку повномасштабного вторгнення Росії в Україну, і за цей час з України поїхали всі, хто був тут “на хайпі”. Ті, хто приїжджав заради галасу, фото, пригод – їх тут уже немає. А залишились ті, хто справді відданий Україні, хто не втратив мотивації, кому не байдуже. Наш фонд один із таких. Ми тут не тому, що це модно, а тому що це правильно.

– Розкажіть про програму WIA. Яку допомогу вона надає пораненим військовим?

– WIA – це абревіатура від Wounded In Action, тобто “поранений у бою”. Це наша програма медичної евакуації військових на оперативне лікування за кордон. Інколи це критичні випадки, іноді – менш складні, але в центрі уваги завжди ті, хто потребує невідкладної допомоги.

Ми співпрацюємо з лікарнями в кількох країнах Європи, насамперед у Литві, Нідерландах і Німеччині. У нас є прямі зв’язки з лікарнями та міністерствами охорони здоров’я. Це дозволяє швидко передавати дані про поранених і отримувати відповіді.

Джерело: The Weatherman Foundation

– Як це відбувається на практиці?

– Мені дзвонять лікарі й кажуть: “Романе, маємо важкого пораненого. У нього 45% опіків тіла, 35% – глибокі. Є ризик ампутації стоп. Чи зможеш допомогти?”

Я завжди відповідаю одне: нічого не обіцяю, але зроблю все можливе. Це наш принцип – не давати марних надій, але боротися до останнього.

Далі я приїжджаю до лікарні, збираю медичну документацію і надсилаю її партнерам, наприклад, у Литву. Вони розглядають кейс, відповідають: “Беремо. Будемо рятувати стопи, лікувати опіки”. Ми дякуємо, і я починаю займатись усім: дозволами на виїзд, логістикою, узгодженнями з МОЗ, командуванням ЗСУ. І вже каретою швидкої допомоги ми веземо військового до іноземної клініки, де йому реально можуть врятувати ноги і полікувати опіки.

До речі, зовсім нещодавно у нас з’явився перший офіс. Але два роки до того моїм офісом були лікарні, і досі залишаються. Я там щодня, бо це місця, де починається робота нашої програми WIA.

– А як виглядає сам процес евакуації? З чого все починається?

– Ми співпрацюємо з кількома професійними сервісами, компаніями та організаціями, які спеціалізуються на медичному транспортуванні пацієнтів. У них є все необхідне: спеціалізовані автомобілі швидкої допомоги, кваліфіковані лікарі, фельдшери та досвідчені водії.

Одним із наших постійних партнерів є благодійна організація Artesans ResQ – це німецька благодійна організація, яка кілька років тому відкрила філію в Україні. Вони співпрацюють із нашим МОЗ і вже здійснили сотні, якщо не тисячі успішних транспортувань поранених за кордон.

Саме вони часто перевозять наших пацієнтів за кордон. Їхня робота побудована настільки якісно, що пораненим не потрібен супровід рідних: ні мами, ні дружини. Уся медична й організаційна відповідальність повністю на команді перевізника. Ми, як фонд, покриваємо ці витрати, і пацієнт отримує повний супровід від фахівців.

– Чи передбачає фонд психологічну або мовну підтримку для поранених військових?

– Тут варто поставити питання ширше: тіло вилікували, аа як вилікувати душу й голову? Бо є і ПТСР, і наслідки контузій, і загалом у кожного військового свій досвід: у когось легший, у когось набагато складніший.

Якщо говорити конкретно про Литву, то там при лікарнях працюють психологи. З моменту, коли поранений потрапляє до клініки, з ним починають працювати реабілітолог і дієтолог, який підбирає індивідуальне харчування, а також психолог. Це базова підтримка, яку військові отримують у процесі фізичного відновлення.

Щодо мови: багато литовців досі розуміють і говорять російською. Це не завжди приємна тема для них, але коли йдеться про спілкування з нашими пораненими, лікарі та медсестри часто переходять саме на російську. Тож мовного бар’єра зазвичай немає. Якщо відправляємо в Німеччину, то при лікарні є перекладачка, яка говорить українською. Якщо в Нідерланди, то там працюють наші круті партнери, NL4UA (Нідерланди для України), вони допомагають пораненим з перекладом.

Чи ефективна ця психологічна допомога – питання складне, бо, як самі військові часто кажуть: “Щоб справді зрозуміти, що я пережив, психолог має хоча б частково це відчути сам. А якщо ти цивільний, який живе за тисячу кілометрів від фронту, то твої методи можуть не працювати.”

Тому, хоча підтримка є, питання її глибини й ефективності залишається відкритим.

– Які саме поранення підпадають під можливість евакуації? Ви згадували, що буває просто бачите пораненого в лікарні й розумієте, що йому треба допомога. Але чи є чіткі критерії, кому ви точно допоможете?

– Так, певні критерії є. Вони прописані в нормативних документах, затверджених МОЗ та іншими структурами. Там чітко зазначено, які поранення можуть бути підставою для медичної евакуації.

Але скажу чесно, я не завжди працюю по паперах. Я працюю там, де справді потрібна допомога, бо я не юрист і не робот. Я – людина, яка хоче врятувати іншу людину.

Якщо лікар каже, що поранення легке, умовно, через тиждень-два пацієнта випишуть, тоді все зрозуміло, евакуація не потрібна. Те саме я розумію й у розмові з самим бійцем. Але якщо ситуація складна, навіть якщо вона формально не вписується в якісь пункти, я все одно берусь за справу.

Якщо у людини поранений палець, то очевидно, це не той випадок. Але якщо йдеться про шанс врятувати ноги, руки, зір, слух, то тут я не дивлюся на бюрократію. Мені байдуже, чи підходить поранення під пункт 25Б якоїсь інструкції. Якщо є шанс врятувати бійця – я буду його рятувати.

Джерело: The Weatherman Foundation

– А чи є якісь міфи або непорозуміння, які заважають військовим звертатися по допомогу?

– Так, і їх чимало.
По-перше, багато хто вважає, що це платно. Що треба платити за швидку, за лікування за кордоном, за протезування. На жаль, це дуже поширене хибне уявлення, але все повністю безкоштовно для поранених. Витрати за необхідні обстеження, ліки та транспортування бере на себе наш Фонд. Витрати за лікування — приймаюча країна.

Інший приклад: був у нас військовий, якого ми евакуювали з Дніпра. У нього була ампутація вище коліна, і ми везли його до Німеччини на подальше лікування та протезування. Коли ми вже були в процесі, він зізнався:
“Зізнаюся, що в мене спочатку була підозра, що ви мене везете в Європу, щоб продати на органи…”

Це звучить як анекдот, але насправді він був серйозний у своїх словах. Потім, звісно, він побачив, що все нормально, що нам можна довіряти, але такі страхи реальні.

Ще один міф, що це довго, складно, що потрібно місяцями збирати документи, чекати дозволів. Насправді все не так. Ми невеликий фонд, гнучкий, рухаємося швидко. І, що дуже важливо, у нас є справжні союзники: у Командуванні медичних сил, у МОЗ, у системі охорони здоров’я загалом. Скажу відверто, без них було б набагато складніше працювати. Саме завдяки цьому ми можемо реагувати швидше, ніж багато хто очікує.

– Скільки часу потрібно, щоб організувати весь процес евакуації?

– Якщо іноземні лікарі мені зараз скажуть: “Романе, я приймаю цього військового на лікування у своїй країні”, – то за тиждень, або навіть раніше, він уже буде у вас у лікарні.

Ми працюємо швидко.

– Які історії вам особливо запам’яталися?

– Таких історій багато. Більшість хлопців повертаються з-за кордону задоволеними, бо нарешті отримують справді якісне лікування.

Одна з найбільш емоційних історій про італійця.

Він народився в Москві, але поїхав воювати за Україну, бо не міг змиритися з тим, що чинить країна, в якій він з’явився на світ. У боях втратив ногу, а друга нога була під загрозою ампутації через інфекцію.

Він лежав в українській лікарні, де ситуація з медичним персоналом була складна. Я мав конфлікти з його лікарем, який, на мій погляд, затягував із рішенням про евакуацію. Було відчуття, що весь світ проти нас. Його тато і мама дзвонили мені часто, питали, чи зможуть вони ще колись побачити свого сина. Ми змогли його евакуювати тільки через місяць. і весь цей час інфекція розвивалася, і шансів на збереження ноги ставало дедалі менше.

Ми доправили його до Флоренції, в Італію, до його рідних. Там ногу врятували. І, що важливо, він зустрівся зі своєю родиною: мамою, братами, яких уже майже не сподівався побачити. Це був дуже емоційний кейс, бо це було довго і складно, але по-людськи і до кінця.

Ще одна історія – це Андрій, поранений влітку 2023 року.
Він мав надзвичайно тяжкі травми: ампутована ліва нога (вище коліна) і страшний стан лівої руки, без шкіри, із пошкодженими зв’язками, чорною від некрозу. Була реальна загроза ампутації руки.

Джерело: The Weatherman Foundation

Ми зустрілися в одній із київських лікарень. Він дуже хотів поїхати за кордон, і вірив, що в Нідерландах йому зможуть допомогти краще. Українські лікарі робили все можливе, але їм не вистачало обладнання й ресурсів.

Ми евакуювали Андрія до Нідерландів. Там йому зберегли руку, а ліву ногу — протезували. А ще до нього приїхала його кохана з дітьми з Америки. Життя людини кардинально змінилося. 26 червня 2025 року Андрій повернувся з Америки, куди поїхав із дружиною та дітьми, до України.

Цю евакуацію ми зробили не самі, нам допоміг фонд Netherlands for Ukraine. Саме завдяки їм Андрій отримав шанс зберегти руку та повернутися до повноцінного життя.

Подібних історій багато. Щодня отримую повідомлення від мам, дружин, побратимів з подякою. Пишуть або дзвонять мені, а я розумію, що це далеко не тільки про мене. Це про санітарок в українських лікарнях, про медсестр, про лікарів, про небайдужих волонтерів, мам, дружин, МОЗ, КМС і так далі. Це про людей, які добре роблять свою роботу. І коли вони працюють над спільним — народжуються магічні результати.

– Ви казали, що познайомилися з Андрієм в лікарні. Він сам до вас звернувся?

– Я ніколи не чекаю, поки хтось сам звернеться. Якби ми чекали запитів, то займалися б евакуаціями раз на пів року.

Треба бути присутнім у лікарнях, треба говорити з лікарями, нагадувати про себе. Приїхати, сказати: “Доброго дня, як справи?”, привезти тортик чи чай, просто поспілкуватися. Все просто: якщо хочеш, щоб тобі щось довірили, то спочатку сподобайся, але щиро.

Я приїжджаю, вітаюся, і всі вже знають: якщо з’явився Роман – значить, він приїхав, щоб евакуювати когось за кордон. І далі або дають мені кейс, або ні. Не дають тут – їду в іншу лікарню.

А от з Андрієм ситуація була трохи інакша. Це не я його знайшов, а хтось передав йому мій номер. Ми вже дійшли до того моменту, коли я навіть не знаю, хто саме передає мій контакт: волонтер, побратим, медсестра. Але це круто, це означає, що ми добре робимо свою роботу і про нас дізнаються все більше і більше людей.

Часто я допомагаю не лише з евакуацією. Бувають зовсім інші запити. Наприклад, дзвонить мама й каже: “Мій син лежить в лікарні в Івано-Франківську, документи на евакуацію подали, але вони десь загубилися. Минув місяць і тиша”. Через свої контакти в МОЗ я можу написати й дізнатись, що сталося. У цьому випадку все вирішилося швидко.

А ще іноді треба перекласти медичну довідку, бо військовий чекає на виплати. Або передати в лікарню підгузки. Бувало, що передавав електронні цигарки, бо хлопець хоче курити, а рідні в Європі й ніхто не може передати. Можу просто заїхати, поговорити з ним, підтримати, макдональдс привезти. Я вже як кур’єр Glovo, тільки з серцем.

– Якщо це інтерв’ю читає військовий, як йому звернутися до вас? Що потрібно зробити?

– Дуже просто. Можна написати нам у будь-яку соцмережу – Instagram, Facebook або Х (Twitter). Ми всюди підписані однаково, знайти нас легко. Можна і мені в особисті в інстаграмі @bamb1notv

Джерело: The Weatherman Foundation

– А як читачі можуть підтримати фонд?

– Як каже наша президентка фонду, Меган Мобс, ми свого роду Робін Гуди. Ми не просимо гроші в людей із середнім чи скромним доходом.

Нам не потрібні донати від тих, хто сам ледве зводить кінці з кінцями. Ми звертаємося за підтримкою до заможних людей: бізнесменів, філантропів, мільйонерів.

Тому якщо ви не космічний мільярдер, який випадково читає це інтерв’ю і хоче допомогти, то фінансово підтримувати нас не треба.

Для нас найцінніше, щоб люди просто знали, що Weatherman Foundation уже четвертий рік поспіль допомагає Україні. Ми робимо це щиро, від серця, нічого не вимагаючи у відповідь. Іноді ми лише просимо фото, коли вдалося евакуювати військового, щоб поділитися історією, показати, що це працює.

А ще, якщо військовим потрібна допомога, ми хочемо, щоб вони знали: ми є, ми поруч, і ми зробимо все, що можемо.

– Ви ще також працюєте з родинами загиблих і зниклих. Яку допомогу ви їм надаєте?

– Так, це один з важливих напрямів нашої роботи. Евакуація – це лише частина нашої діяльності. Колеги з Фонду опікуються підтримкою родин як загиблих, так і зниклих безвісти військових, передусім іноземців, але останнім часом також і українців.

У межах напрямків MIA (Missing in Action) та KIA (Killed in Action) м:

допомагаємо з репатріацією тіл загиблих іноземців до їхніх країн, щоб рідні могли поховати їх з гідністю. Як представники родин іноземних безвісті зниклих та загиблих добровольців, ведемо низку кримінальних проваджень задля пошуку та майбутній ідентифікації тіл. Окрім цього ми співпрацюємо з бюро судово-медичних експертиз, поліцією, судами та іншими установами для оформлення всіх необхідних документів для ідентифікації та репатріації; супроводжуємо родини у зміні офіційного статусу – зі “зниклого безвісти” на “загиблого в бою”, коли є підтвердження смерті, але немає можливості евакуації тіла.

Ми прагнемо закрити ті прогалини, які залишаються поза межами офіційних процедур. Це наша форма поваги до тих, хто воював, і підтримки для їхніх родин.

Ще одна важлива ініціатива – це програма SGB (Stellate Ganglion Block). Вона дуже розповсюджена у США, де її вже понад 20 років використовують як один з ефективних методів лікування тяжких форм ПТСР. Сенс у тому, що спеціальну ін’єкцію вводять у шийний відділ, у зону нервових пучків таким чином відбувається блокада зірчастого ганглію. Ін’єкція допомагає перезапустити симпатичну нервову систему, й людина може позбутися порушень сну, розладів уваги, панічних атак, знизити рівень болю в спині та багатьох інших симптомів. У когось ефект триває місяць, у когось – рік. Це дуже індивідуально, але часто працює краще за будь-яку терапію.

Ми реалізуємо програму SGB у співпраці з клінікою “Добробут”. Станом на зараз, через неї вже пройшло понад 120 діючих військових. І ми плануємо масштабувати цю програму. Нещодавно мали зустріч із дуже відомою українською бригадою, яка воює на найгарячіших напрямках, і вони дуже зацікавлені впровадити SGB для своїх бійців

Ще один напрямок – LT3 (Live-Tissue-Training). Це золотий стандарт відправцювання навичок тактичної медицини в арміях НАТО. Ми тренуємо українських бойових медиків працювати в умовах, максимально наближених до реального бою. Тренування відбувається на живих тканинах, у нашому випадку ми закуповували кіз. Під керівництвом американських інструкторів з ССО українські медики відпрацьовували дії на полі бою: зупинку кровотеч, накладання турнікетів, роботу в умовах вогню, браку часу й обмежених ресурсів.

Ми вже провели перший курс LT3 разом з українськими ССО, готуємо другий. Можливо, долучаться й інші підрозділи, оскільки підготовка реально рятує життя.

І ще один дуже важливий напрямок – це ідентифікація невпізнаних тіл у моргах. На жаль, багато загиблих військових досі залишаються невстановленими. Стандартний ДНК-аналіз не завжди можливий, іноді просто немає з чим порівняти або неможливо взяти пробу. Тому зараз наші колеги працюють над впровадженням нового підходу ідентифікації за відбитками пальців.

Це перспективна практика, яка вже працює в інших країнах, і ми хочемо, щоб вона повноцінно функціонувала й в Україні. Бо кожен загиблий заслуговує на те, щоб його ім’я було встановлене, а тіло повернулося додому.