Путін хоче втягнути росіян у цивілізаційний конфлікт із Заходом
Букви переклали текст New York Times.
Володимир Путін хоче втягнути росіян у цивілізаційний конфлікт із Заходом, набагато масштабніший, ніж війна в Україні. Чи підуть росіяни за ним?
Крізь високі соснові ліси та незаймані луки дорога до озера Байкал у південному Сибіру звивається повз кладовища, де яскраві пластикові квіти позначають могили росіян, які загинули в Україні. Тут, далеко від московського потьомкінського раю, війну дуже добре видно.
На східному березі озера, де білокрилі чайки пірнають у сталево-блакитну воду, 35-річна Юлія Ролікова керує невеликим готелем, який одночасно є дитячим літнім табором. Вона за 5500 кілометрів від фронту, але війна присутня і в її родині, і в голові.
“Мій колишній чоловік хотів піти воювати – він стверджував, що це його обов’язок”, – говорить вона. Я відповіла йому: “Ні, у тебе 8-річна донька, і бути для неї батьком – це набагато важливіший обов’язок”.
“Там, в Україні, люди гинуть ні за що”, – сказала Юлія Ролікова, яка змогла переконати свого колишнього чоловіка не йти в бій за тисячі миль від їхнього дому в Сибіру.
Він зрештою зрозумів і залишився, сказала вона мені, а її погляд говорив: “Моє життя – це звичайне російське життя”. Тобто життя матері-одиначки в країні з одним із найвищих показників розлучень у світі, країні, яка поринула у війну проти сусідньої держави, яку президент Володимир Путін вважає вигадкою і в якій десятки мільйонів росіян, як і вона сама, мають родинні, культурні та історичні зв’язки.
Я провів місяць у Росії, країні майже такій великій, як Сполучені Штати та Канада разом узяті, у пошуках відповідей, які могли б пояснити її націоналістичний рух до неспровокованої війни та настрої після понад 17 місяців у конфлікті, який мав бути блискавичним, а перетворився на тривале жахіття. За оцінками американських дипломатів, у Росії війна, яка змінила світ так само радикально, як і 11 вересня, забрала вже більше 200 000 життів.
Подорожуючи із Сибіру до Бєлгорода на західному кордоні Росії з Україною, я побачив країну, яка не знає, куди їй йти та що робити, розриваючись між славетними міфами, які культивує Путін, і щоденною боротьбою за виживання.
На цьому шляху я зіткнувся зі страхом і палкою войовничістю, а також з упертим терпінням дочекатися кінця довгої війни. Я зрозумів, що Homo sovieticus усе ще існує з усіма своїми звичками підкорятися владі. За допомогою невпинної пропаганди на державному телебаченні старий путінський наратив, в основі якого – гроші, міфотворчість і загроза вбивства, усе ще тримається.
Але я також чув інші голоси, таких людей як Ролікова, особливо від молодих людей. У країні відчувається різкий розрив між поколіннями.
Несприйняття безтурботного життя привілейованих верств населення Москви та Санкт-Петербурга сформували тло короткочасного заколоту під проводом Євгенія Пригожина, засновника групи Вагнер, наприкінці червня. Не дарма він назвав свій заколот “маршем за справедливість”.
“Те, що Пригожин повстав, є симптомом багатьох соціальних проблем, але те, як він безперешкодно просувався до Москви, також демонструє непевність щодо того, чи будуть воювати всі армійські підрозділи, – говорить Олександр Баунов, старший науковий співробітник Євразійського центру Carnegie Russia. – Путін явно не хотів віддавати наказ стріляти, оскільки він не був впевнений, що наказ буде виконано”.
Робити Пригожина мучеником було надто ризиковано – в короткостроковій перспективі й з інших причин. Залучаючи багато тисяч злочинців у в’язницях, група “Вагнер” допомагала уникнути непопулярної мобілізації. 70-річний Путін точно здригнувся.
Проте після 23 років керівництва Росією Путін все ще міцно тримає владу, і бойові дії на півдні та сході України посилюються. Ще від самого початку свого правління в 2000 році він засвоїв, що, як висловилася письменниця Маша Гессен, “війни є майже такими ж хорошими, як і репресії, оскільки вони дискредитують усіх, хто хоче ускладнювати ситуацію”.
Він завжди використовував війну – у Чечні, Грузії та Україні – щоб об’єднати росіян спрощеними міфами про націоналізм і підштовхнути їх до спрощеного висновку, що його все більш репресивне правління є настільки важливим, що має бути вічним.
І все ж, наскільки це можливо, війна має бути невидимою, її слід загнати в такі місця, як Улан-Уде, біля озера Байкал, неподалік від монгольського кордону. Частково це досягається завдяки тому, що новобранцям виплачують близько 2500 доларів на місяць, що є величезною сумою для регіону, де більш типовою є місячна зарплата в 500 доларів.
“Гроші – головна причина, чому люди йдуть воювати, – стверджує Ролікова. – Контракти, які пропонуються добровольцям, – це величезні гроші за нашими мірками”.
Усі ті гроші, якими Путін осипає найвіддаленіші регіони Росії, лише посилюють війну. Це викарбувано на переляканих обличчях молодих новобранців, які шикуються в аеропорту на рейси до Москви, а звідти – наземним транспортом до Ростова-на-Дону та в Україну. А потім молодих чоловіків ховають у свіжому ґрунті цвинтарів. У повітрі ніби плине пелена жаху.
У лютому в Україні загинув співмешканець найкращої подруги Ролікової, залишивши жінку з двома маленькими дітьми. Її зведений брат втік до Грузії. Її дідусь був із Донецької області України, родинний зв’язок ще більше посилює її страждання.
Ролікова дивиться на велике мерехтливе озеро, яке містить понад 20 відсотків світового запасу прісної води. Раптом здійнявся вітер; чайки щосили б’ють крилами, щоб утриматися у повітрі. Вона каже, що намагається черпати мудрість у природи, знаходячи в ній притулок від жахів війни.
Заради доньки Валерії Ролікова сподівається, що війна закінчиться за два роки. “Нам кажуть одну правду, їм – іншу, – говорить вона. – Але навіщо нам вбивати одне одного, як у Першу світову війну?”
Новий московський цар
У Москві, далеко від Улан-Уде, західні санкції, видається, не мають великого ефекту, окрім того, що на таких магазинах, як Dior, висять вивіски з написом “Зачинено з технічних причин”, а замість назв західних компаній – комічні нові назв, як-от “Зірки” замість Starbucks.
Метро чисте; ресторани, що пропонують популярну японсько-російську кухню, переповнені; люди здійснюють безконтактні платежі за більшість речей за допомогою своїх телефонів; величезна концентрація розкішних автомобілів; Інтернет працює бездоганно, як і по всій Росії.
Війни не видно, окрім рекламних щитів міністерства оборони та, донедавна, групи “Вагнер” Пригожина, які намагаються заманити новобранців гаслами на кшталт: “Героями не народжуються, героями стають”.
Їх можна побачити поруч із безліччю нових висотних будівель з англійськими назвами, як-от “Trendy Towers” або “High Life”. Незважаючи на всі спроби Путіна очорнити Захід, він все ще живе в уяві росіян як приклад розкішного життя.
Я вперше побував у Москві чотири десятиліття тому, коли вона була безбарвним комуністичним містом. Дивлячись на Москву сьогодні, можна зрозуміти, чому Путін заслужив таку велику повагу серед своїх співвітчизників. Він відкрив Росію, щоб потім закрити її перед Заходом; він також модернізував її, залишивши непорушним зв’язок із минулим.
Сидячи в кафе з видом на Патріарші ставки в центрі Москви, Петро Толстой, заступник голови Державної Думи і прямий нащадок великого романіста Льва Толстого, випромінює впевненість, тим часом як багаті відвідувачі їдять великі клешні крабів та інші смаколики.
Коли я запитав його, як Росія збирається оплачувати тривалу війну, він відповів: “Ми платимо за все це рахунком наших продажів нафти в Європу через Індію”.
Це була бравада, але в цьому була частка правди. Росія швидко адаптувалася до втрати європейських ринків, продаючи нафту в Азію, а Індія продає частину її в Європу в очищеному вигляді.
“Наші цінності різні, – говорить Толстой. – Для росіян свобода та економічні чинники є другорядними щодо цілісності нашої держави та збереження “русского міра”.
Правління Путіна пов’язане з відтворенням цього уявного “русского міра” – реваншистського міфу, побудованого навколо ідеї вічної російської культурної та імперської сфери, невід’ємною частиною якої є Україна, якій не пробачили рішення стати незалежною державою.
Що стосується майбутнього – Путін може сказати дуже мало, людям залишається лише здогадуватися.
У Москві чи деінде в Росії рідко можна побачити зображення Путіна, окрім телебачення. Він керує з тіні, на відміну від Сталіна, портрети якого були всюди. Немає культу лідера того типу, який був у фашистських системах. Але влада Путіна контролює всіх.
Це видно по охоронцях, які вриваються в елітні московські ресторани, щоб звільнити місце для якогось капо чи олігарха системи, де велике багатство приходить лише ціною непохитної лояльності до президента.
Страх змушує людей стишувати голос і вагатися, перш ніж вимовити це зрадницьке слово – “війна”.
Кремлінологія часів холодної війни змінилась на прагнення проникнути в цілковиту непрозорість Кремля, щоб прочитати думки нового царя, Путіна, який зараз перебуває на “осінньому” етапі свого правління.
Репресії стають жорстокішими, а війна, яку Путін розпочав в Україні, ведеться з майже повною байдужістю до наслідків свого рішення, людської риси, яку Джон Ле Карре одного разу назвав “основною ознакою психопатії”.
Путінізм – це постмодерна компіляція протиріч. Він поєднує в собі ностальгію за радянськими часами з мафіозним капіталізмом, відданість православній церкві з поширенням розлучень, люті напади на “однополярний” американський світ із відродженою російською імперіалістичною агресією – усе це тримається разом завдяки безжальному придушенню голосів дисидентів і, коли необхідно, застосуванню насильства.
Феномен полягає в тому, що американцю чи європейцю Росія видається схожою на їх країни, але це не так. Росія “працює на іншому програмному забезпеченні”, сказав мені П’єр Леві, посол Франції. Визначення державної таємниці постійно змінюється.
Мені порадили не торкатися жодних документів чи паперів, хіба що меню, але навіть для замовлення їжі краще використовувати QR-код, якщо це можливо.
Вірні послідовники Путіна
За п’ять часових поясів від Москви напівзруйнована вугільна електростанція радянських часів димить над дахами скромних дерев’яних будинків в Улан-Уде. Найбільший у світі бюст Леніна, який важить 42 тонни, досі височіє над центральною площею цього міста, де проживає понад 400 000 людей.
Тепер ця тиха столиця республіки Бурятія, центр виробництва літаків і гелікоптерів, який був закритий для іноземців під час холодної війни, опинилася втягнутою в нову війну проти Заходу, коріння якої у розпаді Радянського Союзу.
59-річний Олександр Васильєв, економіст, збирається вдруге відправитись на далекий фронт, підписавши один із тих контрактів на 2500 доларів із міністерством оборони.
У грудні минулого року український снаряд убив його найближчого друга Віктора Прилукова поблизу міста Соледар на сході України. Через кілька днів Васильєв був поранений вибухом гранати. Він повернувся до Сибіру з розбитим плечем, тепер майже вилікуваним.
“Звичайно, гроші непогані, але це не головна причина, чому я їду знову”, – говорить Васильєв, енергійний чоловік, який регулярно вправляється з гирями у своїй квартирі радянських часів.
“Я воюю, бо це мій обов’язок перед батьківщиною, – каже він. – Наші діди в 1945 році дійшли аж до Берліна. Ми не дозволимо Америці встановити свій порядок”.
Поки Васильєв говорить це, на стіні в кухні цокає годинник із зображеннями Путіна та Медведєва на циферблаті.
“Моя мама подарувала мені цей годинник 10 років тому, тому що вважала, що я занадто їх критикую! – говорить Васильєв. – Знаєте, наше звичне російське бурчання про податки і корупцію. Ми критикуємо царів, Сталіна та його ГУЛАГ, Єльцина, але приймаємо їх”.
Інші ще більш палко сприймають війну. 44-річний Микола Вородніков запросив мене в свій гараж, де він ремонтує і готує техніку до відправки на фронт. З його сибірського гаража в Україну вже відправилось близько 100 позашляховиків і вантажівок.
Він сам воював у Маріуполі, українському місті, знищеному російськими військами. У квітні 2022 року, штурмуючи там головну адмінбудівлю, Вородніков отримав дві кулі в груди. Після отримання невідкладної допомоги він ще багато місяців лікувався в Улан-Уде.
Як і Путін, він вважає, що Київська Русь 10-го століття, яка охоплювала територію, що частково перетинається із сьогоднішньою Україною, була батьківщиною сучасної Росії, і що цей регіон завжди був невід’ємною частиною великої Росії. За його словами, Росія і Україна – “одне тіло”.
“У тілі є пухлина – вона в Україні, і ми повинні її вилікувати, – говорить він мені. – Пухлина походить від американців, які йдуть туди, куди їм не потрібно йти. Наше завдання – зрозуміле і буде виконане, справедливість відновлено, фашизм переможений”.
Я запитав його про Путіна. “Він був посланий Росії Богом”, – відповів він.
Чарівне рішення
У часи терору великі маси населення сповнені ентузіазму, поступливості, розрахунку або страху. Деякі сміливці, навпаки, рухаються згідно їхнього внутрішнього компасу.
Проблеми 39-річного Євгена Власова почалися наприкінці минулого року, коли він почав публікувати критичні коментарі у Вконтакті, російській версії Facebook.
Високий худорлявий чоловік із безмежними відвертістю та безстрашністю, Власов, інженер-електрик з Улан-Уде, опублікував інфографіку з опозиційного веб-сайту, яка ілюструє жертви війни.
Згідно цих даних, на кожного загиблого на війні москвича припадає 87,5 загиблих у Дагестані, найпівденнішій республіці Росії; 275 – у Бурятії, де він сам живе; і 350 – у Туві, яка є найбіднішим регіоном Росії.
На відміну від усіх рекламних щитів щодо вербування, на яких зображені майже виключно білі етнічні росіяни, непропорційно велика кількість тих, хто гине на фронті, походить з російських етнічних меншин, що підтверджують “Медіазона” та інші незалежні ЗМІ. Власов поділяє цю позицію.
Його друзі радили йому припинити публікації. Він не звертав уваги. Він думав, що його антивоєнні відео нікого не зацікавлять.
Друзі Власова, більшість з яких захоплюються Путіним, питали його, коли він востаннє дивився телевізор. Він відповів: “Я перестав його дивитися 10 років тому. Це сміття. І тому я маю інший погляд”.
Що це за погляд?
“Я був злий, – каже він. – Я просто не розумів, чому ми повинні були напасти на Україну минулого року. Нормальних причин не було”.
Власов стверджує, що президент втратив відчуття реальності. Анексія Криму в 2014 році пройшла настільки гладко, що Путін вважав, що ліквідувати Україну буде легко.
“Єдина проблема, – говорить Власов, – полягала в тому, що Україна весь цей час готувалася, а путінські дружки весь цей час розкрадали мільярди, тому нашим солдатам навіть шкарпеток не вистачає”.
Власов на мить задумався. “Путін – злодій, – каже він. – Війна в Україні показала росіянам, скільки грошей зникло на будівництво його палаців”.
У грудні минулого року Власову зателефонували й наказали з’явитися до місцевого відділу поліції. Власов запитав про причину. Жодних пояснень не було. Він все одно пішов, і його запитали, чи сторінка в соцмережі, на якій міститься критика війни, належить йому. Він сказав, що так.
Поліція склала протокол, у якому говорилося, що він визнав свою провину – хоча він і не робив цього – і що його оштрафують на 60 000 рублів, або близько 630 доларів, і посадять у в’язницю, якщо він зробить це вдруге.
Власов найняв адвоката Надію Нізовкіну, яка була активісткою політичної опозиції в Улан-Уде. “Я борюся за свободу слова, але я також борюся проти всього, що відбувається, – говорить вона мені. – Згідно з Конституцією, мій клієнт повинен мати право публікувати те, що він хоче”.
За останні півроку Власов тричі поставав перед судом. Зрештою його штраф було зменшено вдвічі, а потім скасовано у квітні, але він не отримав жодного офіційного повідомлення про те, що справу закрито.
Маючи дітей 10, 9, 4 і 2 років, Власов хоче виїхати з Росії. Майбутнього для своєї сім’ї в Улан-Уде він не бачить. Його мрія – стати електриком в Каліфорнії; він думає, що його дружина могла б знайти роботу в манікюрному салоні.
“Путін при владі вже так довго, що діти не питають, хто буде наступним президентом, вони питають, хто буде наступним Путіним,–- каже він. – Це погано”.
Власов згадує, як у 2021 році був на демонстрації на підтримку Олексія Навального, ув’язненого лідера опозиції, якого цього тижня засудили ще на 19 років ув’язнення. “Було багато людей, які протестували, – говорить він.– Підтримка Путіна впала”.
Минуло два роки і деякі з його друзів, які протестували, тепер є прихильниками Путіна, і цю зміну він пояснює “цим чарівним рішенням, яким стала війна”.
Ми домовилися зустрітися наступного дня на Південному кладовищі, за 40 хвилин їзди від Улан-Уде. На цвинтарях у центрі міста вже немає місця.
Ми прогулювалися величезним кладовищем повз худих бродячих собак, столиків для пікніка та великих букетів різнокольорових пластикових квітів, що виблискували на сонці навколо щойно виритих могил солдатів.
Ціла ділянка кладовища віддана загиблим на війні мешканцям Улан-Уде.
Старе подружжя готувалось поставити надгробок на могилу.
Я запитав, чия це могила.
“Наш онук”.
Скільки йому було років?
“Дев’ятнадцять”.
Що сталося?
“Україна”.
На надгробку написано: Андрій Малих, 4 травня 2003 – 31 жовтня 2022.
Поки я читав це, підійшла їхня донька, погрожуючи викликати усюдисущу ФСБ, якщо розмова продовжиться.
Відновлення старої війни
Святкування сторіччя республіки Бурятія відбулося 30 травня в ошатному оперному театрі Улан-Уде – під стелею, розписаною фресками із зображенням радянських літаків з червоними зірками та радянським прапором із зображенням Леніна.
Губернатор Олексій Циденов з партії Путіна “Єдина Росія” виступав протягом півгодини, вихваляючи 39 000 бурятів, які загинули у Другій світовій війні. Потім він відзначив вісьмох місцевих воїнів нинішньої війни, яким уже присвоєно звання “Герой Росії”.
Увесь театр піднявся аплодуючи, коли чіпляли медалі трьом із цих героїв, а також кільком ветеранам Великої Вітчизняної війни 1941-1945 років.
Це був ідеальний образ надуманого злиття двох воєн, який Путін намагається створити.
“Сьогодні роль переможців нацизму відіграє нове покоління, – заявив Циденов. – Наша армія переможе. На всіх етапах історії були ті, хто бажав нам зла. Але ми подолали всі перешкоди”.
Далі відбулася театралізована постановка в радянському стилі, чоловіча танцювальна трупа кружляла під гімн вугільному виробництву, розмахуючи руками і співаючи: “ТАК! ТАК! НА НАШИХ ПЛЕЧАХ ВИДОБУВАННЯ ВУГІЛЛЯ І ЗА НАМИ ВСЯ РОСІЯ!”
Назовні настрій був менш радісним.
Зарплати в середньому в кілька сотень доларів на місяць означають важке існування для багатьох.
Дві доньки Ірини Концової, 7 і 9 років, дізналися з телевізора про смерть в Україні свого батька, 33-річного Максима Концова. Вона не змогла сказати їм сама. Її старша дочка, Маргарита рано повернулася зі школи і побачила по телебаченню, що її батько отримав орден Героя Росії “Золота Зірка”.
Ми поїхали до школи, де пара вперше зустрілася. На фасаді – нова табличка. Він вшановує героїзм Концова, який загинув в далекій країні через одержимість старіючого вождя.
Концова стояла біля пам’ятної дошки. “Російський народ не зломиш, – сказала вона. – Особливо російських жінок”.
Дивлячись на неї, я міг думати лише про марновірство, дітей-сиріт, отруйний спадок заплутаної історії та всі ті медалі, які роздають, щоб прославити жертв кривавої війни.
“Вежа мовчання”
Щоб дістатися до московського офісу Дмитра Муратова, лауреата Нобелівської премії, редактора закритої незалежної газети “Новая газета”, потрібно пройти повз офіс Анни Політковської, убитої режимом Путіна в 2006 році за її репортажі про порушення прав людини в Чечні.
На столі стоїть її друкарська машинка, лежать окуляри, нотатки та книга з назвою, яка підсумовує безкарність путінської ери: “Історія безрезультатного розслідування”.
Ви проходите повз фотографії шести інших журналістів “Нової”, які були вбиті з 2000 року. Вони дотримувалися сентенції видатного фотографа часів війни Роберта Капи, яку Муратов процитував у своїй промові під час вручення Нобелівської премії: “Якщо ваші фотографії недостатньо добрі, ви знаходитесь недостатньо близько”.
61-річний Муратов сидить в офісі з фотографією Михайла Горбачова, лідера, якого зараз ганьблять багато росіян, який відкинув комунізм на користь свободи слова, вільного підприємництва та відкритих кордонів.
Його реструктуризація та відкритість – перебудова та гласність – кінця 1980-х років призвели до демонтажу Радянського Союзу та мирного й швидкого об’єднання розділеної Європи. На фотографії Горбачов, який помер минулого року, тримає яйце.
“Він дуже обережно поводився з живими істотами, – розповідає Муратов. – Він був селянином. Він цінував життя. Зараз у нашій державі смерть важливіша за життя”.
Останні 17 місяців нагадують похоронний марш. Невдовзі після початку війни уряд закрив “Нову” разом із більшістю незалежних ЗМІ. Відділення газети “Новая газета Європа” тепер виходить у Ризі, Латвія. Муратов залишився в Росії, країні, “де правда тепер є злочином”, як він сказав.
Правдомовці – Навальний, відвертий критик Кремля Володимир Кара-Мурза, противник війни Ілля Яшин, театральний режисер Євгенія Беркович, драматург Світлана Петрійчук та незліченна кількість інших письменників і поетів – усі сидять у в’язницях.
“Ми – задушене суспільство, – говорить Муратов. – Росія стала вежею мовчання”.
Ніхто, стверджує він, не знає, що насправді думає країна. Відомо лише те, що старше покоління вірить у Путіна з релігійною пристрастю.
Що стосується молоді, то з початку війни виїхало до мільйона найкращих і найрозумніших. Ці молоді росіяни, каже мені Муратов, не хотіли вбивати чи бути вбитими. Вони не думають, що слава досягається кровопролиттям. Вони вірять, що слави доясягають мистецтвом та інтелектом. Щоб замінити їх, знадобиться покоління або більше, вважає він.
У Росії зараз також є розлючена молодь.
У Бєлгородській області, неподалік від західного кордону Росії з Україною, де українські атаки змусили тисячі росіян покинути свої домівки, я зустрів Іллю Костюкова, 19 років.
Минулого року його вигнали з навчального закладу за його опозицію до війни, але він достатньо вивчив право, щоб працювати, як він це називає, “адвокатом”, головним чином допомагаючи росіянам, які відчайдушно намагаються уникнути війни або залишити фронт.
“Ми поставили людину з ФСБ на верхівку уряду, ми дозволили бандитам діяти та керувати, ми думали, що все, що пішло не так, можна виправити на виборах, – говорить Костюков, – але було надто пізно, коли люди почали усвідомлювати – і ось ми тут!”
Під поверхнею російського життя ховається гострий конфлікт поколінь. Невідомо, коли він спалахне, але цілком можливо, що одного дня це станеться.
У Москві я запитав Муратова, що спонукало Путіна до безрозсудного вторгнення в Україну.
“У нього розвинулась повна зневага до Заходу, – сказав Муратов. – Усі ці лідери і політики приїжджали до Москви і вранці йшли на могилу Політковської, говорили про права людини з представниками громадянського суспільства, а потім йшли до Путіна і підписували угоди щодо нафти і газу”.
“Після того, як вони йшли з посади, – говорить він, – Путін їх купував – колишній канцлер Німеччини Герхард Шредер, колишній прем’єр-міністр Франції Франсуа Фійон – усі вони були раді взяти гроші Путіна. Тож він дійшов висновку, що всі ці західні розмови про цінності – сміття”.
Путін, на думку Муратова, також дійшов іншого висновку: західні держави використали період слабкості пострадянської Росії, щоб підірвати славу Червоної армії, яка дійшла до гітлерівського Берліна в 1945 році. Захід образив 27 мільйонів радянських людей, які загинули у війні, серед них і старший брат Путіна. Його батько був важко поранений.
Захід зробив це шляхом розширення НАТО на схід до російських кордонів, що, на думку Путіна, було порушенням домовленостей.
“Тож Путін вирішив виграти вже закінчену Другу світову війну, – каже Муратов. – Він вирішив захистити результат тієї війни. Ось чому нам кажуть, що ми боремося з нацистами та фашистами”.
Дивовижний безкровний кінець радянського тоталітарного комунізму та падіння Берлінської стіни в 1989 році не стали зрештою безкровними.
Нова державна ідеологія
Для Путіна війна набула розширеного характеру, ставши кульмінацією цивілізаційної війни проти Заходу. Війна розгортається в Україні, але вороги Москви знаходяться за її межами.
Згідно з нещодавніми словами Сергія Наришкіна, директора Служби зовнішньої розвідки Росії, Сполучені Штати, Європа та НАТО постійно ідентифікуються як джерела “відвертого сатанізму”.
Будучи ідеологічною, війна є подвійно нерозв’язною. “Підстав для угоди наразі немає, – сказав Дмитро Пєсков, речник Кремля. – Ми продовжимо спеціальну операцію в доступному для огляду майбутньому”.
Антизахідна інвектива набула фантасмагоричних масштабів. Це частина нової державної ідеології, яка встановлює курс на, можливо, десятиліття протистояння.
Через 30 років після того, як Росія – в розпал палких ліберальних надій 1990-х – прийняла Конституцію, стаття 13 якої гласить: “Жодна ідеологія не може бути проголошена державною ідеологією”, Росія Путіна мчить до нової офіційної ідеології консервативних цінностей.
Про можливість внесення поправки про скасування статті 13 говорив, зокрема, міністр юстиції Костянтин Чуйченко.
Ця антизахідна ідеологія ґрунтується на православній церкві, вітчизні, сім’ї та “пріоритеті духовного над матеріальним”, як зазначено в указі Путіна про духовні та моральні цінності, виданому в листопаді.
Ворогом, як проголошується, є Сполучені Штати та “інші недружні іноземні держави”, які мають намір культивувати “егоїзм, вседозволеність, аморальність, заперечення ідеалів патріотизму” та “руйнування традиційної сім’ї через пропаганду нетрадиційних сексуальних стосунків”.
Якщо під час холодної війни Захід зображувався як жахливе вмістилище нещадного капіталізму, то зараз, як його бачить Росія, він є територією змін статі, розгулу дрег-квінів, варварських гендерних дебатів і домінування ЛГБТ.
“Як довго Росія повинна терпіти відкриту війну Заходу з використанням українського м’яса?” – запитав в інтерв’ю російський експерт із зовнішньої політики Сергій Караганов.
“Існує високий ризик ядерної війни, і він зростає, – сказав він. – Війна – це продовження кубинської ракетної кризи, але цього разу – із західними лідерами, які відкидають нормальні цінності материнства, батьківства, статі, любові до батьківщини, віри, Бога”.
Ця ледь прихована російська ядерна загроза є частиною невблаганної атаки на Захід. З кінця березня до травня Росія сигналізувала про початок нового етапу відвертого протистояння.
Уперше з часів холодної війни заарештовано іноземного кореспондента Евана Гершковича з The Wall Street Journal за звинуваченнями у шпигунстві, які рішуче заперечує уряд Сполучених Штатів і його газета. Вже чотири місяці він перебуває в московській тюрмі Лефортово.
Англо-американська школа в Москві, установа, яка була ядром російсько-американського співробітництва протягом майже 75 років, назавжди закрита 12 травня після рішення суду та звинувачень місцевої газети в пропаганді ЛГБТ.
Путін, без сумніву, невпинно використовуватиме цей ідеологічний наступ і війну в Україні напередодні наступних президентських виборів у Росії, які відбудуться в березні 2024 року. Його переобрання на наступний шестирічний термін майже неминуче.
“Наші президентські вибори – це насправді не демократія, це дорога бюрократія, – сказав Пєсков, речник Кремля. – Путін буде переобраний наступного року, набравши понад 90 відсотків голосів”.
Єдиним випадком, коли популярність Путіна впала, був вересень минулого року, коли було оголошено часткову мобілізацію. “Ми побачили найбільше падіння підтримки Путіна за 30 років опитувань, – сказав мені в Москві Денис Волков, директор “Левада-центру”, єдиного великого соціологічного центру в Росії. – Війна раптом опинилася поруч”.
Рейтинг схвалення Путіна впав з 80 до приблизно 50 відсотків, за даними “Левади”. Відтоді підтримка Путіна повернулася приблизно до 80 відсотків, наскільки можна довіряти опитуванням в нинішніх умовах.
Наполягаючи, незважаючи на всі докази, на тому, що Україною керують фашисти та нацисти, і припускаючи, що Захід хоче, щоб Україна стала ще одним осередком морального занепаду із зміною гендерних станів, Путін успішно перетворив агресивну війну на оборонну, війну, яка необхідна для порятунку Росії від тих, хто має намір зруйнувати її фізичну та моральну сутність.
“Те, що ми бачимо, не є розміреною мовою істеблішменту, який перебував при владі протягом десятиліть, – говорить Баунов, співробітник Євразійського центру Carnegie Russia. – Тут є запал революціонерів і походить це від великої світової держави з ядерним арсеналом”.
Путін-романтик
У цю пізню путінську еру діє дзеркальний ефект. Звинувачення, які він висуває Заходу та Україні – агресія, фашизм, ядерна загроза – стають його власними діями. Знищений Росією Маріуполь в Україні у 2023 році виглядає так, як знищений нацистами Сталінград (тепер Волгоград) у 1943 році.
Мстива лихоманка, яка вирує всередині російського лідера, досягла піку напередодні війни в Україні. Втрата Криму під час розпаду Радянського Союзу була гнійною раною через поширене в росіянах переконання, що Крим є стрижневою частиною історії країни.
“Путін був одержимий справедливістю, як він її бачив, – говорить Олексій Венедіктов, чию популярну радіостанцію “Ехо Москви” закрили незабаром після початку війни. – У 2014 році він сказав мені: “Можливо, вам не подобається анексія Криму, але це справедливо”.
Венедіктов каже, що добре знає Путіна. Він вважає, що всі, включно з ним, неправильно розуміли російського лідера.
“Ми не бачили Путіна, який виконував історичну місію помсти, – сказав він мені. – Ми думали, що він – корумпований хлопець з бідної родини, який хотів яхти, палаци, дівчат і гроші. Ми не бачили офіцера КГБ, який вважав втрату Радянського Союзу несправедливою. Ми думали, що він цинік. Насправді він був романтиком”.
Націоналізм – це не фашизм, але він є його істотною складовою. Його вічна сутність – це обіцянка змінити сьогодення в ім’я ілюзорного минулого, щоб створити майбутнє, невизначене в усіх відношеннях, крім його слави.
“Історія для Путіна – інструмент формування поточних подій. Історична правда його абсолютно не цікавить”, – заявив Олег Орлов, провідний правозахисник, який понад три десятиліття очолював закритий у 2021 році “Меморіал”.
Зараз 70-річного Орлова судять за “публічні дії, спрямовані на дискредитацію використання збройних сил РФ”. Йому загрожує до трьох років позбавлення волі.
Протягом багатьох років режим Путіна застосовував усі засоби, щоб оживити та змінити історію. Тематичні парки “Моя історія” поширюються, щоб нагадувати росіянам про їхній героїзм – від опору монголам у 13 столітті до нацистського вторгнення. Дітей навчають на уроках і позакласних заходах, побудованих на військовій тематиці.
Марш мільйонів росіян із зображеннями своїх загиблих предків на парадах по всій країні став особливістю святкування Дня Перемоги 9 травня, знаменуючи тріумф Росії у Великій Вітчизняній війні. Однак цього року ці так звані заходи “Безсмертного полку” було скасовано.
“Можливо, у Кремлі був страх, що хтось піде на марш із фотографією сина, убитого в Україні”, – сказав мені Геза Андреас фон Гайр, посол Німеччини в Росії, який залишає свій пост.
На початку війни минулого року Орлов один стояв на Красній площі з транспарантом “1945 рік: країна, яка перемогла фашизм. 2022: країна, де перемагає фашизм”.
Він сказав мені, що тепер є два варіанти. Перший – Путіна якось замінять і почнеться період реформ, як за Хрущова після Сталіна.
“Другий варіант, більш реалістичний, – режим залишиться на місці, а Росія буде повільно вмирати, – говорить Орлов. – Вона буде відставати від інших країн, і щоб зробити цей режим стабільним, рівень репресій підвищиться”.
Путін майже напевно має достатньо влади та грошей, щоб продовжувати війну принаймні ще від 18 місяців до двох років, – сказали мені в Москві три західні посли в Росії.
Я запитав Пєскова, речника Кремля, чи хоче Росія інші українські території за межами чотирьох анексованих областей. “Ні, – сказав він. – Ми просто хочемо контролювати землі, які ми записали в нашій Конституції як наші”.
Росію затягує у вихор
Музей рибальства на Байкалі, дерев’яна будівля, яка частково занурилась у воду, офіційно закритий. Але Ролікова, власниця готелю, вважає, що його варто побачити, і тому вона відчинила замкнені двері, щоб показати історію Росії протягом минулого століття.
Де-не-де розкидані бочки, у яких колись зберігали солону рибу, сани, сіті, лавки та вицвілі фотографії рибалок, що вирушали на дерев’яних човнах на величезне озеро. Мені згадалося спостереження Ролана Барта, французького філософа, про те, що за кожною старою фотографією ховається катастрофа.
На стінах красуються радянські плакати часів Великої Вітчизняної війни: “Велику рибу на передову!”. “Обов’язок кожного рибалки – перевиконати план!”
Чани із солоною рибою, яку везуть через тисячі кілометрів російського степу, щоб годувати Червону армію, яка пробивається до гітлерівського Берліна, видавалося, передають величезну радянську рішучість і жертовність, які потрібно вшанувати новою війною, як наполягає Путін.
“Ніхто не прийшов і не запитав: хочемо ми цієї війни чи ні?” – говорить Ролікова. Дорогою назад до Улан-Уде з озера Байкал неможливо не побачити жертв війни Путіна.
На одному з кладовищ лежить морський піхотинець Андрій Межов, 2000 року народження, який загинув 6 березня 2022 року в Україні. Він був родом із сусідньої Таловки, навчався в Байкальському державному університеті, служив в армії у Владивостоці.
Прапор морської піхоти майорить над букетом квітів. На ньому гасло морської піхоти: “Де б ми не були, там перемога”.
Кожного разу, коли я відвідував цвинтар, щоб побачити могили загиблих на війні, агенти ФСБ паркували свою машину за 50 метрів від мене, м’яко нагадуючи про себе.
В останній день у Москві я пішов на Великий Москворецький міст нижче Кремля. Невеликий меморіал позначає місце, де 27 лютого 2015 року було застрелено видатного опозиціонера Бориса Нємцова, що стало кричущим політичним вбивством.
Біля меморіалу завжди хтось є, стежить за ним, стежить за свіжим букетом квітів. У той день це був Аркадій Коніков, який сказав мені: “Нємцов був чесним політиком, дуже незвичайна річ. Він був хоробрим чоловіком, великою людиною”.
За рік до смерті Нємцова, майже десять років тому, коли почалися бойові дії на Донбасі в Україні, спровоковані Росією, він написав на своїй сторінці у Facebook: “Путін оголосив війну Україні. Це братовбивча війна. Росія та Україна заплатять високу ціну за криваве божевілля цього психічно неврівноваженого агента секретної поліції. Молоді люди гинуть з обох боків. Будуть невтішні матері та сестри”.
Зовсім недавно, перед смертю Горбачова 30 серпня 2022 року, Муратов, редактор “Нової газети”, відвідав свого друга, коли той лежав у московській лікарні. Стан радянського лідера, який вирішив звільнити росіян і на чиї похорони Путін не прийшов, був важким. Він багато чого не міг зрозуміти.
У його кімнаті був великий телевізор. У ньому, знову і знову, показували бомбардування і вибухи в Україні. Коли Муратов вийшов із кімнати, він почув, як Горбачов сказав: “Хто може радіти цьому?”
Президент Росії Володимир Путін заявив, що російські військові мають вибити українські сили з Курської області, однак не назвав конкретної дати для таких дій. Він зазначив, що, на його думку, українським військам “не було сенсу” заходити до цього регіону.
Операція українських сил із зайняття позицій та розширення плацдарму на лівому березі Дніпра – тривала…
На початку 2024 року Фонд гарантування вкладів виставив на аукціон пул активів ліквідованих російських “Сбербанку” (перейменованого у “МР Банк”) та “Промінвестбанку”, а також збанкрутілого українського “Мегабанку”. Це – комерційна нерухомість в Одесі та Сумах та право вимоги боргів по старих кредитах на загальну суму 2,8 мільярда. Однак, перемогу здобули компанії, що належать громадянам Росії.
18 грудня Генеральний секретар НАТО Марк Рютте повідомив, що Україна отримає 19 систем ППО від союзників для захисту критичної інфраструктури.
18 грудня у Брюсселі президент Володимир Зеленський зустрівся з главою Франції Емманюелем Макроном. Сторони обговорили ключові пріоритети для зміцнення оборонних спроможностей України.