Міжнародний олімпійський путін

Конфлікт між наміром українця Владислава Гераскевича вшанувати пам’ять українських спортсменів, вбитих Росією, та Міжнародним олімпійським комітетом набув розмаху та привернув таку увагу, яка значно перевищує звичайний інтерес до Олімпійських Ігор. Однак, крім справедливого протесту проти явної несправедливості бюрократичної машини, у цій історії є ключовий для України аспект, який виходить далеко за межі як спорту, так і прагнення до справедливості.

Хоч Владислав Гераскевич отримав найжорстокішу реакцію з боку МОК, він став не єдиним українцем, до якого спортивні функціонери застосували санкції. Фристайлістці Катерині Коцар заборонили використовувати шолом з написом “Be brave like Ukrainians” (“Будь сміливим як українці”). Шорттрекісту Олегу Гандею Міжнародний союз ковзанярів (ISU) заборонив виступати у шоломі зі словами Ліни Костенко “Там де героїзм, там немає остаточної поразки”, мотивувавши це тим, що слова є “політичним гаслом”.

Водночас американський фігурист Максим Наумов на олімпійських майданчиках демонстрував фото загиблих батьків спортсменів без будь-якої реакції з боку МОК. Італійський сноубордист Роланд Фішналлер виступав у шоломі з прапором РФ, який заборонено демонструвати на Іграх, однак МОК вирішив, що це просто частина переліку країн, в яких виступав спортсмен. Власне, російський прапор з’являвся й на трибунах нинішніх Ігор, і до вболівальників, які його розгорнули, не було вжито санкцій.

Сукупність цих фактів дозволяє говорити про цілком очевидний паттерн поведінки. Можна довго дискутувати про її причини – чи то банальну корупцію, чи то недолуге бажання не бачити реальності, доки вона не виб’є двері прикладом, чи то спроби коштом українців перестрахуватись від подібних акцій на майбутнє. В будь-якому випадку, все це є вторинним. Головне в цій історії – цілеспрямовані спроби стерти українську реальність з порядку денного. І те, що дії МОК (та інших) перетворили його публічний образ на собачку з мему “This is fine”, не скасовує того факту, що сенс дій міжнародних бюрократичних інституцій за своїм змістом не надто відрізняються від сенсу дій Путіна та Росії.

Звісно, у Міжнародного олімпійського комітету, перефразовуючи Сталіна, “немає стільки дивізій”, щоб у повній мірі відтворити дії росіян. Але і Путін починав далеко не з ударів балістичними ракетами по лікарнях і пологових. Впродовж довгих років він так само заперечував право українців на існування і самовизначення, аж доки не перейшов до спроб це існування припинити. У цьому сенсі, заборона з боку МОК виступати у шоломі з портретами вбитих українських спортсменів на змаганнях, які коренями лежать в ідеї відновлення миру – мало чим відрізняється від російських тез про Україну як “штучну державу” чи вимог до НАТО визнати за Росією право нав’язувати свою політику в усіх країнах, які колись входили до СРСР чи Російської імперії, просто на підставі історичного факту.

Так само спроба МОК закрити очі на те, що відбувається в Україні та вдати, ніби це “просто ще одна країна з-поміж інших”, не відрізняється і від багаторічного приписування росіянами українських митців собі (Малевич, Рєпін, Айвазовський, Куїнджі, Екстер), видавання українського за російське (як з “Українськими танцівницями” Деґа, яких роками називали “російськими” та навіть борщем). Все це укладається в одну ідею – стерти Україну та українців з повсякденної реальності як явище.

Різниця хіба у тому, що логіка спроб Росії (у всіх її державних іпостасях) “стерти” Україну, є типовою логікою паразитичного організму, який живе коштом організму-господаря, а мотиви і аргументи МОК є значно більш “побутовими”. Проте, тисячі військовослужбовців і чиновників Третього Рейху, які сортували євреїв у концентраційних таборах, чи тисячі радянських партійних працівників, чи військовослужбовців загонів НКВД, які відбирали хліб в українців, так само – “лише виконували накази” і дотримувались правил.

Саме це ми повинні пам’ятати і саме цим усвідомленням керуватись у конфлікті між МОК та українськими спортсменами на цих Олімпійських Іграх, чи в майбутньому. Тому що ситуація з Владиславом Гераскевичем не є першою і не стане останньою. Це дуже зручно – не робити вибору, шукати способу постояти “над конфліктом”, задовольнити свої бажання та інтереси коштом інших. Тому це повториться знову і знову.

Тому українцям (і громадянам, і бізнесу, і владі, яка, в особі НОК і Мінспорту, не зробила майже нічого) слід докласти всіх можливих зусиль для того, щоб вчинки Гераскевича та його послідовників кратно винагороджувались відносно втраченого шансу на медаль, а дії МОК та йому подібних ставали для них репутаційною, політичною та фінансовою катастрофою. Бо для українців вибір дуже простий – видерти своє у кожного, хто посягає, чи зникнути заради комфорту інших.