Чому культ швидкої перемоги підриває країну

Інформаційне поле України від початку повномасштабного вторгнення розвивається за логікою замкненого кола, де кожна наступна криза стратегічних комунікацій є прямим наслідком попередньої. Держава пройшла довгий шлях, на якому були новорічні розповіді про шашлики у травні, весняний “гіпноз” 2022 року про “два-три тижні”, гучні обіцянки кави на набережній Ялти після деокупації Харківщини та Херсонщини… І наступні роки різноманітних формулювань одного і того ж гірко-солодкого меседжу: “війна от-от закінчиться”.

Навіть коли пропіарений на весь світ літній контрнаступ 2023 року загальмував у щільних мінних полях і вперся у позиційний глухий кут, офіційні спікери продовжували транслювати впевненість у швидкому звільненні ключових міст, ігноруючи реальні темпи просування на фронті та мобілізаційні зусилля ворога. Ця схильність підміняти військове планування медійними дедлайнами зрештою сформувала стан інформаційної шизофренії, коли суспільство змушене існувати в калейдоскопі між прогнозами про завершення війни “найближчої осені” та суворою реальністю, з якою ці прогнози співставити майже неможливо.

Для підтримки цієї політики, окрім офіційних речників, було розгорнуто цілу екосистему лояльних блогерів та узгоджених з Банковою “публічних експертів”. Перед ними стояло чітке завдання: пом’якшувати негативні новини з фронту, ретушувати помилки влади, направляти суспільне невдоволення у потрібне річище та масштабувати ілюзію неминучого й швидкого успіху. Замість глибокої аналітики інформаційний простір заповнили заспокійливі мантри, які штучно консервували суспільство в стані “теплої ванни”. Будь-яка спроба критичної журналістики вказати на системні прорахунки чи реальний стан справ миттєво таврувалася як робота на ворога або підрив національної єдності, що фактично паралізувало здорову експертну дискусію всередині країни.

Цей підхід є продовженням глибокої традиції взаємин між Офісом президента та народом, де громадян сприймають як дітей, яких не можна травмувати правдою. Трагічне заперечення повномасштабного вторгнення на початку 2022 року, коли офіційні заклики готуватися до травневих шашликів лунали на тлі конкретних попереджень західних розвідок, призвели до того, що сотні тисяч мешканців прикордонних областей опинилися в пастці швидкої окупації.

Сьогодні цей патерн відтворюється знову. Короткострокова інформаційна анестезія заважає країні свідомо та системно перебудуватися на рейки багаторічного протистояння. Коли, за інформацією критиків, бюджет на 2025 рік формувався з розрахунком, що активні бойові дії фінансуватимуться лише до літа (а потім ми, очевидно, мали святкувати перемогу в Ялті), держава в результаті опинилася перед дірою у пів трильйона гривень і була змушена поспіхом шукати шляхи її заповнення, зокрема з допомогою підвищених податків. Замість планомірного розвитку воєнної економіки країна знову повернулася до звичного режиму гасіння пожеж, оскільки завищені очікування паралізували довгострокове стратегічне планування.

Симптоматичним наслідком цієї комунікаційної сліпоти стала і затяжна, хаотична криза навколо “економічного бронювання”. Оскільки тривала війна на виснаження довго не визнавалася базовим сценарієм на офіційному рівні, держава та бізнес увійшли у жорстке протистояння без спільного горизонту планування. Якби реальні часові та ресурсні межі війни були чесно озвучені ще у 2023 році, правила гри для критично важливих підприємств, ІТ-сектору та оборонного тилу були б зафіксовані в прозорому законодавчому полі, а не перетворилися б на постійний джерело корупційних ризиків та щомісячних кадрових потрясінь, які руйнують залишки воєнної економіки. Навіть зараз майже щотижня з’являються нові заяви про оновлення вимог до статусу критичності підприємств і урізання критеріїв бронювання.

За нинішніх умов набагато простіше підтримувати цензуру, обґрунтовувати існування єдиного телемарафону та обмежувати доступ до альтернативних думок, адже в стані перманентного фінального ривка будь-який тверезий реалізм легко таврувати як сіяння паніки.

Разом із тим, будь-яку малоймовірну загрозу можна використовувати для відволікання уваги від гострих політичних питань (як, до прикладу, для української авдиторії – спекуляція наступом з Білорусі на фоні суду над колишнім очільником ОП Андрієм Єрмаком).

Але! Якою має бути реакція пересічного громадянина, котрий в межах однієї доби отримує від Володимира Зеленського полярні за змістом меседжі: спочатку – перелік умов для перемоги вже у поточному вересні, а наступного дня – попередження про чергову хвилю тотальної мобілізації в РФ? Для суспільства із зачатками критичного мислення та здоровою пам’яттю такі комунікаційні гойдалки є прямою дорогою до глибокої дезорієнтації.

Та все ж, як видно з соціології, продаж надії залишається головним емоційним паливом для особистого бренду Володимира Зеленського. Людська психіка в умовах хронічного стресу підсвідомо прагне бути обманутою солодким прогнозом, тому суспільство щоразу охоче бере новий інформаційний кредит довіри, забуваючи про невиконання попередніх обіцянок.

У довгостроковій перспективі ця технологія перетворюється на бомбу уповільненої дії, що руйнує здатність держави чинити опір. Регулярне зміщення термінів перемоги призводить до тотального вигорання, апатії та синдрому відкладеного життя, коли люди припиняють ухвалювати довгострокові рішення, що лише консервує демографічну та економічну кризу. Емоційні американські гірки – це аб’юз, а не доросле партнерство.

Ба більше, ілюзія швидкого фіналу нищить мобілізаційні процеси та рекрутинг: у громадян з’являється ментальна пастка перечекати кілька місяців у тилу, доки все вирішиться дипломатичним шляхом, замість того, щоб завчасно готуватися до служби.

Цивільні ж в межах України, очікуючи “швидкого кінця війни”, відкладають своє повноцінне існування на кращий час. Замість адекватної організації свого життя і його траєкторії, люди живуть без горизонту планування, все ще очікуючи побачити берег, на якому – обіцяний мир. Хтось, не дочекавшись, зривається – тоді діє відповідно до можливостей і ресурсів: тікає з країни, впадає в депресію чи глушить відчай алкоголем або наркотиками.

Небезпека криється ще й у тому, що систематичні прорахунки офіційних речників та дискредитація єдиного інформаційного треку не просто девальвують інститут державних комунікацій – вони руйнують монополію влади на правду, створюючи небезпечний вакуум, який миттєво заповнюється ворожими ІПСО та анонімними джерелами.

На цьому тлі стрімко капіталізуються еміграційні медіапроєкти та блогери-втікачі, які технічно мімікрують під проукраїнську риторику, проте інструментально діють у синергії з пулом проросійських маніпуляторів чи напряму обслуговують кремлівський наратив. Безумовно, сегмент авдиторії із залишками критичного мислення та сформованою інфогігієною демонструє у відповідь запит на інтелектуальну аналітику, мігруючи до незалежних медіа чи фахових майданчиків рівня Віталія Портникова. Проте кількісну перевагу на інформаційному ринку все одно утримує споживач низькоякісного контенту, і це є закономірним результатом багаторічної деградації ефіру.

До 2022 року провідні телеканали системно культивували цей інфантильний запит, коли в межах виборчої кампанії 2019 року маргінальні сюжети про чупакабр гармонійно замістилися чорним піаром рівня міфів про “вбитого брата Порошенка”. Нинішня ж інтеграція цих самих медіакілерів та таблоїдних спікерів у державну пропагандистську машину є виключно ситуативною – обслуговування інтересів чинної влади не змінило їхньої професійної суті, а лише тимчасово скоригувало вектор замовлення.

Паралельно з цим в країні почав стрімко поглиблюватися небезпечний психологічний і ціннісний розрив між умовно мирним “тилом” і “фронтом”. Поки медійна картинка великих міст транслює розслабленість, ресторанне життя та запевнення, що фінал уже близько, військові на передовій щодня стикаються з критичним браком людей, безперервними штурмами та виснаженням.

Донатів – менше, і не лише через безгрошів’я, а й через думки “і без мене справляться, недовго лишилось”, накопиченого відчаю – дедалі більше. На жаль, критичну роль в обох цих аспектах відіграють зокрема й безконтрольні корупційні скандали за участі друзів президента.

Ця невідповідність між окопною реальністю та легковажним тиловим побутом, підживленим офіційним оптимізмом, викликає у ветеранів та чинних бійців відчуття глибокої відчуженості та несправедливості, що робить лиш серйознішими і так неминучі соціальні конфлікти після повернення їх додому.

Влада сама загнала себе у глухий комунікаційний тупик, де головною проблемою є не табу на слово “переговори”, а повна відсутність артикульованих сенсів навколо термінів “перемога” та “зупинка”. Протягом останнього року з боку Володимира Зеленського чи Кирила Буданова все частіше лунають тези про ймовірну заморозку чи дипломатичне врегулювання, проте в публічному полі так і не з’явилося жодного реалістичного розшифрування цих сценаріїв.

Держава досі не ініціювала дорослу розмову про те, де пролягають межі допустимих компромісів і що є архітектурою виживання, якщо вихід на кордони 1991 року відкладається. Замість цього суспільству пропонують термінологічний вакуум. Як наслідок, будь-яка практична спроба припинення вогню по лінії розмежування – без чітко пояснених суспільству гарантій та критеріїв збереження суверенної державності – ризикує автоматично трактуватися знекровленим соціумом як тотальна поразка, і відбуватиметься це на фоні майже гарантованого роздування “перемогобісся” з боку Кремля. Відсутність чітких дефініцій робить українську колективну психіку абсолютно беззахисною перед реальністю потенційного фіналу, де замість проговореного та осмисленого важкого компромісу країна може отримати глибоке розчарування та внутрішню кризу віри.

Виходом із цієї пастки є перехід на мову прагматичного реалізму, яка передбачає повну відмову від календарних прогнозів на користь аналізу умов і ресурсів. Замість обіцянок швидкого повернення до колишнього життя розмова має будуватися навколо концепції країни-фортеці, де військова підготовка, цивільна оборона та робота на оборонний сектор стають новою і тривалою національною нормою. Це те, що Володимир Зеленський відчайдушно заперечував з 2019 і до 24 лютого 2022 року, і до чого все ж доведеться повертатися.

Чесність щодо сили ворога та визнання власних помилок у плануванні не демотивують суспільство, а навпаки повертають довіру до державних інституцій, оскільки правила гри стають прозорими для всіх. Якщо адреналін і низова самоорганізація врятували країну від швидкого колапсу на початку вторгнення, то тривалий марафон неможливо виграти на залишках емоційного ресурсу. Для виживання у війні на виснаження потрібні залізна дисципліна тилу, твереза оцінка власних можливостей та комунікація, заснована на повазі до зрілості власного народу.

Інформаційна шизофренія Марафону. Чому культ швидкої перемоги підриває країну