Тато 106 днів на позиціях: 9-річний Іван відмовився стригтися, поки не зможе піти з ним у барбершоп

Дитинство під час війни – це завжди трагедія. Але дитинство тих, хто місяцями чекає батьків із фронту, – це особливий, дорослий тягар. Його не скинеш, від нього не сховаєшся, і кожна зовсім маленька людина несе його по-своєму. Дев’ятирічний Іван вигадав власний мовчазний маніфест підтримки: він відмовився стригтися, допоки тато не повернеться з позицій і вони разом не підуть у барбершоп.

Сьогодні вже 106-й день, як його батько, доброволець Антон Фомцов, перебуває на “нулі”. Весна минула, почалося літо, а син продовжує відрощувати волосся, вперто тримаючись за цей єдиний доступний йому спосіб планувати спільне майбутнє. Мама хлопчика, Любов Лебедик, розповіла Буквам, як це – створювати для дитини безпечний “міф” посеред війни, передавати записки чи голосові через рацію замість телефонних дзвінків і щодня сподіватися, що батько з сином нарешті зустрінуться та підстрижуться разом.

Джерело: сімейний архів

– Чия це була ідея – не стригтися? Це було спонтанне рішення чи він оголосив про це родині офіційно? Як він сам називає свій вчинок – це обіцянка, ритуал на чекання, протест чи підтримка тата?

– Це ідея сина. Досить звична історія, коли про необхідність стрижки нагадують бабусі, бо волосся вже “лізе в очі” – так сталося і в нас. Коли бабуся (мама чоловіка) запропонувала зводити онука на стрижку, він заявив, що піде в барбершоп тільки разом із татом. Син уже достатньо дорослий, щоб розуміти: тато після довгої відсутності виглядатиме теж не дуже доглянуто, тож… Думаю, для Івана це спосіб підтримати батька та разом планувати майбутнє.

– Як звати тата? Ким він був у цивільному житті?

– Тато – Антон Фомцов, військовослужбовець 108-ї бригади ТрО. У цивільному житті він був підприємцем (вироби з бетону, металоконструкції, ремонт авто) та у вільний час займався музикою. Двоє хлопців, які грали з моїм чоловіком у різний час, загинули в Маріуполі та на Сумщині. Ще один – той, що колись познайомив нас з Антоном – втратив на війні ногу та в той же день загинув його рідний брат.

У перші дні вторгнення в 2022 році ми пішли всією родиною до найближчого пункту комплектації. Мене та його літного батька відправили додому. Чоловіка лише запитали, чи розуміє він, що братиме участь у бойових діях, і чи готовий він. Після ствердної відповіді він здав військовий квиток і приїхав збирати речі.

Джерело: сімейний архів

– Як тато відреагував, коли дізнався про рішення сина?

– Тато про це не знає. Ми не маємо можливості зідзвонюватися з кінця квітня: у хлопців розбиті “Старлінки” і немає змоги відновити зв’язок там, де вони зараз перебувають. Чесно кажучи, я не певна, що вони загалом добре орієнтуються в часі та просторі – про якесь залучення в життя родини зараз мова не йде. Точніше, я намагаюся бути максимально залученою в їхні справи, говорити про проблеми хлопців, але вони про це, скоріш за все, зараз навіть не знають.

Антон після контузії, джерело: сімейний архів

– Як син взагалі переживає цю розлуку (106 днів – це величезний термін для дитини)? Як вони підтримують зв’язок, коли є можливість?

– Чесно, зараз моя головна робота – допомагати сину прожити цей етап. Це схоже на створення певного міфу, де основою є питання, яке дійсно хвилює дитину, а відповіді ти намагаєшся дати на тому рівні, на якому вона готова їх почути. У 9 років дитина вже все розуміє і вміє рахувати час. Це складний баланс: не перекладати власні тривоги на сина і водночас не брехати йому.

Щодо спілкування, то раніше воно було можливим через інтернет, а зараз шукаємо будь-які шляхи. Іноді вдається передати записку разом із забезпеченням, іноді хлопці скидають голосові повідомлення по рації, а ми записуємо відповідь. Наприклад, на день народження сина вдалося передати вітання саме таким чином. Чоловік сказав, що можливість почути нас у цей день розчулила його до сліз.

Через службу тато пропустив уже 5 днів народження сина (разом із роками 2022, 2023, 2024, 2025 та 2026), а також усі перші й останні дзвоники та випускний із дитячого садочка… Пом’якшувати ці моменти, пояснювати їх та створювати ілюзію звичного життя – це теж багато в чому моє завдання.

Джерело: сімейний архів

– Як реагують вчителі, однокласники та друзі? Чи знають вони, чому Ваш син відрощує волосся?

– Нас дуже підтримують у школі, всі хвилюються за Ваніного тата. Насправді багато дорослих та дітей зі шкільного оточення сина так чи інакше стикаються з наслідками війни. У наших вчителів є близькі – ветерани з пораненнями, батьки багатьох друзів сина також служать. Загалом навколо дуже багато підтримки: як від друзів, так і від людей, з якими ми раніше не мали тісного спілкування або навіть не були знайомі.

Син каже, що розповів, чому не хоче стригтися, лише одному другу, батько якого теж військовий. Насправді діти не дуже розпитують один одного про зовнішній вигляд – на щастя, зараз уже немає якихось застарілих жорстких норм щодо цього.

– Що ви, як мама, відчуваєте, коли дивитесь на сина з цим відрослим волоссям? Це більше гордість чи біль від того, через що дитині доводиться проходити?

– Усе, що я відчуваю останні місяці – це суміш гордості за те, як тримається мій чоловік та його побратими, сум через те, що ми не бачимося і що він пропускає такі важливі моменти. Боляче, що хлопці зайшли на позиції ще в мороз, а вийдуть (я щиро сподіваюся) вже влітку. Іноді накочують злість і біль, що всі ми вимушені через це проходити. Але хочемо ми того чи ні – це є частиною нашого життя, тому ми адаптуємося та шукаємо рішення.

– Кажуть, що війна забирає в дітей дитинство, але водночас вона робить їх неймовірно зрілими. Як, на вашу думку, цей досвід чекання і така глибока відданість змінять вашого сина та все ваше покоління дітей, які виростають в очікуванні батьків з фронту?

– Коли тато пішов захищати країну, сину було 4 роки, зараз йому виповнилося 9. У більш-менш свідомому віці він іншого способу життя й не знав. Хоча він пам’ятає себе раніше і той період, коли ми жили всі разом. Перший рік повномасштабного вторгнення син узагалі не бачив тата: ми зі сходу України (міста Павлоград), і коли чоловік пішов воювати, я вивезла маму та сина за кордон.

Перший госпіталь із чоловіком стався через пів року служби – тоді я прилетіла сама, щоб бути поруч. На другий госпіталь, взимку 2023 року, ми вже летіли разом із малим. Після цього прийняли рішення повертатися в Україну й зупинилися в Дніпрі. Це давало змогу іноді бачитися: або він приїздив до нас, або ми до нього.

Прощатися завжди емоційно складно. Я намагаюся “контейнувати” дитячі переживання з цього приводу. Багато говорю з сином про те, що ми як дорослі відповідаємо за свою та його безпеку, що він не має брати на себе ці тривоги. Але водночас наголошую, що його сум – це абсолютно нормально, він може і має право плакати.

Я б дуже не хотіла, щоб наш син дорослішав раніше часу, і ми робимо все можливе, аби він залишався дитиною. Але водночас я розумію, що повністю уникнути впливу війни неможливо. Це так чи інакше формує наш спільний та особистий досвід, і дитячий зокрема.

Джерело: сімейний архів

– Чекати – це теж велика робота. Як ви думаєте, коли тато і син нарешті вийдуть із того барбершопу з новими зачісками, що це означатиме для вашої родини? Про яке майбутнє ви розмовлятимете, коли цей найважчий етап буде позаду?

– Це правда, чекання – напевно, найскладніша частина з усього цього. Але нам не доводиться просто сидіти й чекати, активна діяльність допомагає зайняти час. Був важкий період, коли хлопці на позиціях не мали води, їжі, ліків та медичної допомоги. Потім їхній підрозділ вивели на інший напрямок, а частину хлопців “лишили” та підпорядкували іншому підрозділу. Ми й досі боремося за їхній вивід із позицій та знаємо що зараз знов виникли складнощі з логістикою.

Що буде, коли вони нарешті зустрінуться, підстрижуться і ми матимемо кілька днів разом? Хотілося б написати щось на кшталт красивого фіналу казки, але насправді ні – буде сувора реальність. Далі буде спрямування в нове місце дислокації бригади (на інший напрямок), пошук документів та речей, які поспіхом вивозили під час переїзду підрозділу, і знову служба та чекання. Зараз триває багато обговорень щодо демобілізації, але поки для нас не працюють навіть оголошені терміни перебування на позиціях (2 місяці + 1 місяць на ротацію), планувати якесь далеке майбутнє вкрай складно.

Джерело: сімейний архів