Не лише дрони. Друга українська інновація, яку щойно визнає наука

У 2025 році, найсмертоноснішому для цивільних, три найбільші благодійні фонди України зібрали рекордні 105,9 мільярда гривень. Це більше, ніж за 2022–2024 роки разом. За даними ООН, гуманітарну допомогу в Україні доставляли понад 450 організацій, охопивши п’ять мільйонів людей за рік. А громадські фонди мають ліцензії на закупівлю летальної зброї, що є функцією, яку держави монополізували століттями. Ці рекордні зростання забезпечили міжнародні урядові гранти. А це означає, що іноземні держави тепер скеровують мільярди напряму через український громадянський фонд, оминаючи міждержавні канали. Вищої форми інституційної довіри до громадянського суспільства важко уявити.

Це не просто “волонтерство”. Поряд із технологічною інновацію, про яку зазвичай згадують, Україна виростила ще одну, соціальну. Її важко виміряти таким чином, як вимірюють ефективність дронів, наприклад, але це не зменшує її ефективності чи попиту на неї. 

Взагалі, соціальні інновації в Україні народжуються з особливої здатності українських громадян самоорганізовуватися в ініціативні групи та стійкі форми під тривалим зовнішнім тиском. Вони виникли у просторі, залишеному слабкими інституціями, і стали цікавими світові саме тоді, коли соціальна тканина європейських демократій сама опинилася під атакою.

Що саме інноваційне?

По-перше, швидкість довіри між незнайомцями. Наприклад, “банка” чи “конверт” у банку. Мільйони гривень передаються людям, яких той, хто донатить, ніколи не бачив. У більшості суспільств довіра або особиста, або інституційна. Україна збудувала мережеву репутаційну довіру, яка працює дуже швидко. Це нове.

По-друге, розподілена легітимність. Суспільство взяло на себе функції держави, а держава це поступилася. Це спрацювало без конституційної кризи. Так виходить далеко не у всіх суспільствах.

По-третє, модульність. Осередки, тобто групи людей, які вміють збиратися у великі структури під завдання і розпадатися назад, без лідера і статуту. Це формат організацій майбутнього.

По-четверте, це те, що волонтерки в моєму дослідженні називали “мережею правди”. Волонтери, які перебувають на фронтовій, забезпечують допомогу військовим, мимоволі стають верифікаторами реальності. Вони мають кращий імунітет до пропаганди. А боротьба з сучасною пропагандою дуже потребує інновацій, бо методи дезінформації еволюціонують. “Мережа правди” має багато потенціалу.

По-п’яте, у нас з’явився нетиповий актор безпеки. Це громадяни, самоорганізовані у групи, які не є ні частиною політичної еліти, ні просто сумою окремих волонтерів. Цей феномен зафіксувала дослідниця LSE Богдана Курило.

Вона доводить, що діяльність українських громадян це демократизація безпеки. Відбувається перехід від закритої сфери, якою керують лідери держав і військові, до сфери участі, де організовані громадяни спільно вирішують, що захищати і як. При цьому безпека для українського громадянського суспільства тримається на трьох вимірах одразу: військовій спроможності опиратися, свободі від авторитарного контролю і збереженні культурної ідентичності. 

Чому це визнання важливе?

Бо воно збагачує розуміння суспільної стійкості в науці. Десятиліттями дослідження стійкості рухалося між двома полюсами. Інституційна школа вважала, що безпеку виробляють державні системи: бюрократія, право, координація. У відповідь школа “вернакулярної безпеки”, яку можна назвати ще “народною чи низовою безпекою” [link 9], запропонувала дивитися знизу, через повсякденні стратегії виживання звичайних людей.

Але в цієї школи був слабкий бік. Майже всі її дослідження трималися на окремих людях: як конкретна людина відчуває страх, шукає захисту, виживає. І тоді якщо безпека це завжди приватне відчуття кожного, то як із мільйонів таких відчуттів постає щось спільне? І якщо безпека настільки персоналізується, чи не розпадається суспільство на окремих людей, кожен з яких рятує лише себе? Бракувало саме прикладів, де погляд знизу був би не сумою одинаків, а спільною дією. 

І український випадок дає відповідь, якої школі бракувало років двадцять. Він показує, що погляд знизу може бути колективним. А особистий страх не обов’язково замикає людину на собі. В Україні він дуже часто стає початком спільної дії, бо безпека знизу тут не роздроблює суспільство, а його організовує. 

І це не одиноке спостереження. Антон Олейник, соціолог, один із ключових дослідників українського волонтерства, ще у 2018-му описав українське волонтерство як “захисний пояс і вартового проти корумпованої влади”. Він відстежив і описав як громадянський і волонтерський рух, добровольчі батальйони з’явилися в нас ще у 2014-му, що Україна пройшла цей досвід самоорганізації ще на початку війни на Донбасі, і саме цей досвід дав нам змогу швидко зібратися у 2022-му, тоді як міжнародні структури відреагували із помітним запізненням.

Оксана Панькова показала, як цей рух подорослішав через цифрові й мережеві інструменти: від розрізнених ініціатив до зрілих мереж, горизонтальних, а не ієрархічних. А Резнікова і Корнієвський розклали стійкість українського суспільства воєнного часу на складники, щоб її можна було вивчати системно. Оптики різні, а явище одне. Це суспільство, яке здатне швидко координуватися, не чекаючи команди згори.

Європа це помітила. Чому саме зараз, чому її власному шаблону потрібні корекції, і до чого тут Україна, розповім у наступній колонці.

• Після повномасштабного вторгнення тисячі українок вимушені були рятувати своїх дітей, виїжджаючи за кордон. Одна з них Олександра Нікітіна, яка не лише евакуювала трьох дітей, але й вступила до Лондонської школи економіки, дослідила унікальність українського волонтерства та заснувала проєкт “Втомлена”. В інтерв’ю “Буквам” вона розповідає про шлях від Криму до створення фундаменту для майбутніх змін у країні.

• LSE,
• війна,
• волонтерство