Криза, яку створив президент або як підкласти новому головнокомандувачу свиню ще до призначення
За майже тиждень гасла масових протестів проти немотивованої відставки популярного міністра оборони поступово трансформувались у вимоги відставки непопулярного головнокомандувача ЗСУ та вимоги повернути звільненого міністра. І доки президент шукає вихід з ситуації, яку він сам створив, керуючись помилковими псевдополітичними розрахунками, варто наперед розуміти, що вихід цей теж буде не дуже законним.
Джерело: ГО “Центр дослідження законодавства України”
Спойлер: навіть якщо суспільству вдасться зробити з президентом те, що президент впродовж 7 років намагався зробити з суспільством – працювати Михайлу Федорову в таких умовах буде майже неможливо. Хоча б тому, що він стане новим центром політичного тяжіння у вертикалі, де такий центр за визначенням може бути лише один, навіть якщо його прізвище не Зеленський. У сфері національної безпеки і оборони вирішальне слово завжди за президентом, такий розподіл влади встановлює українська Конституція і закони “Про національну безпеку України” та “Про Збройні Сили України”. І це нормально.
Проте, й з другою вимогою активної частини суспільства – відставкою головкома Сирського, не все так просто. І знову ж таки – внаслідок того, що Володимир Зеленський вирішив перетрусити уряд.
Звільнити головнокомандувача президент може в будь-який момент і без будь-яких попередніх умов – це право надає йому стаття 16 закону “Про національну безпеку України”. Але залишитись без головнокомандувача – не найкраща ідея в розпал війни (навіть попри те, що фахівці дискутують щодо реальної ролі головнокомандувача ЗСУ в Україні та його необхідності). І як ми уже бачили на прикладі Залужного – президент може без пояснень і причин звільнити навіть ультрапопулярного головкома, не те що того, який у частини суспільства та військових асоціюється з появою в “штурмових військах” ЗСУ явищ, раніше притаманних виключно російським найманцям на кшталт “вагнерівців” чи “Шторм-Z”.
А ось з призначенням є нюанс. Той самий закон “Про національну безпеку України” передбачає, що Головнокомандувач Збройних Сил України призначається на посаду за поданням міністра оборони України. Якого, як ми пам’ятаємо, у нас немає, є лише виконуючий обов’язки міністра.
Це не те щоб катастрофічна проблема, радше предмет для дискусій між юристами відповідного профілю. Але, це не єдина проблема і це теж пов’язано зі специфікою кадрової політики президента, яка полягає в тому, щоб періодично тасувати людей на посадах, замість залучати фахівців туди, де вони потрібні у відповідний момент.
Згідно зі статтею 15 того ж таки закону “Про національну безпеку України”, міністр оборони, його перший заступник та заступники призначаються на посади з числа цивільних осіб. Проблема в тому, що чинний в.о. міністра оборони – генерал-майор Євгеній Хмара є, власне, генерал-майором, а не цивільним. У розпорядженні Кабміну, яким призначали Євгенія Леонідовича на посаду заступника міністра (з якої він формально і став в.о. міністра), про це сором’язливо промовчали, але факту це не змінює. І тут у нас виникає цікава (але краще б ми обійшлись без цих “цікавинок” хоча б у сфері оборони) колізія.
Або в.о. міністра має ті самі права та повноваження, що й міністр оборони – і тоді він може подавати президенту кандидатуру нового головкома – але при цьому мусить бути цивільним – і тоді генерал-майор Хмара НЕ може бути заступником і в.о. міністра оборони.
Або ж в.о. міністра може не відповідати всім критеріям, які закон “Про національну безпеку” висуває до “повноцінного” міністра оборони – але й повних повноважень в такому разі “в.о.” теж не має набувати. Власне – а які в нього можуть бути повноваження? Це, на відміну від повноважень, наприклад, голови ВР в ролі в.о. президента – не визначено. Закон “Про центральні органи виконавчої влади” передбачає наділення заступника міністра частиною або всіма повноваженнями міністра лише самим міністром – на час його тимчасової відсутності, а не у випадку звільнення міністра.
Безумовно, від того, що формально кандидатуру нового головкома президенту запропонує людина, яка за статусом не може обіймати посаду міністра оборони (чи в.о.) – новий головком не “перетвориться на гарбуз” опівночі, як в казці. Але така ситуація залишає можливість визнати кожну його дію, наказ чи розпорядження – незаконними, бо призначений на посаду він був поза законною процедурою.
А оскільки головнокомандувачу ЗСУ під час війни доводиться приймати рішення і наказувати доволі часто, і з доволі неоднозначними результатами (як мінімум тому, що дії ворога теж є фактором, який впливає на наслідки того чи іншого наказу), то така ситуація створює величезні загрози для стабільності у сфері оборони та закладає абсолютно непотрібні ризики.
Що потрібно, щоб цього уникнути?
Власне, все дуже просто – потрібен міністр оборони. Такий, що відповідає вимогам до цієї посади, і внесе подання про призначення головнокомандувача ЗСУ президенту. Для цього президент має внести відповідну подання на розгляд Верховної Ради, а нардепи (які можуть повернутися з перерви і раніше 18 серпня) – проголосувати за призначення нового (чи старого) міністра. Ну або проти, але фантастичні сценарії залишимо на інший випадок.
Тоді новий головком набуде повноважень у законний спосіб і кризу, яка почалась в результаті спірного рішення президента змінити міністра оборони (а щоб це пройшло “непомітно” – то й весь уряд), буде розв’язано і сектор оборони повернеться до того, чим і має займатись під час війни за збереження української держави, замість політичних інтриг рівня театру юного глядача.
Все в руках президента.
Нова хвиля обговорень інтерв’ю Олі Полякової Раміні Есхакзай вкотре оголила прірву між привілейованим прошарком українського шоубізнесу та реаліями війни. Заява співачки про те, що Україна нібито перетворилася на “концтабір”, а вона сама стала жертвою “хейту”, викликала закономірне обурення.
У далекому 2017-му співак Дорн дав інтерв’ю «хорошому русскому» Дудю. Дорн назвав війну Росії проти України «ссорой двух братьев». Та додав «младшие братья сказали “нет” всему от старшего брата, “хотим все свое”». Молодшими братами Дорн назвав українців – типовий меншовартісний світогляд, який десятиріччями Росія нав’язувала українцям. Це вже було після анексії Росією Криму та початку війни на Донбасі.
Раптова відставка уряду, яка пішла не за планом, протести реакція на спробу відставкою уряду замаскувати усунення популярного міністра, заміна головнокомандувача як спроба “домовитись посередині” з громадянським суспільством і нарешті відкликання посла зі США з негайним врученням їй підозри – в будь-який інший час такий вир подій міг би викликати припущення про те, що у владі триває серйозна криза, яка перекроїть політичний ландшафт України на наступні роки.
10 липня Касаційний адміністративний суд у складі Верховного Суду відмовив Петрові Порошенку в позові про скасування указу про накладення санкцій. Для багатьох це було очікувано – зокрема через політизованість справи і можливі наслідки для суддів від скасування указу Володимира Зеленського проти людини, яку він досі бачить своїм головним опонентом, наче вони обидва досі на стадіоні у 2019 році. Тим більшим сюрпризом став унікальний розкол між суддями.
За майже тиждень гасла масових протестів проти немотивованої відставки популярного міністра оборони поступово трансформувались у вимоги відставки непопулярного головнокомандувача ЗСУ та вимоги повернути звільненого міністра. І доки президент шукає вихід з ситуації, яку він сам створив, керуючись помилковими псевдополітичними розрахунками, варто наперед розуміти, що вихід цей теж буде не дуже законним.