Втеча генпрокурора та інші пригоди Руслана Кравченка – і їхні наслідки для влади
Ранок понеділка, 14 вересня, видався справді нелегким. Як би то не було, за 7 років при владі Володимира Зеленського і його набраної по якихось під’їздах і теплотрасах команди, це вперше, коли з країни, ще до відставки, втік генпрокурор.
Той самий генпрокурор, який кілька місяців тому обіцяв “прийти за кожним особисто” (відчули ці вайби шкільних коридорів?), а сьогодні обіцяє поскаржитись партнерам України на «неконтрольований вплив» антикорупційних органів.
Той самий генпрокурор, якого разом з оточенням антикорупційні органи тиждень тому задокументували на причетності до діяльності організованої злочинності та зловживанні службовим становищем у власних цілях.
Той самий генпрокурор, який кілька років тому провалився на конкурсах до НАБУ і САП через недоброчесність, а рік тому провалив і спробу президентської вертикалі взяти НАБУ і САП під контроль.
Той самий генпрокурор, який фактично звинуватив президента України у зловживанні впливом і ручному контролі за роботою Офісу генпрокурора, зокрема щодо проваджень проти посадових осіб та працівників НАБУ і САП.
Власне, цих фактів з біографії Руслана Кравченка могло б вистачити, щоб спрогнозувати розвиток і наслідки його демаршу з підозрою директору НАБУ Семену Кривоносу у провадженні за 2014 рік та “близькій до керівника САП людині” (подейкують, що йдеться про дружину Олександра Клименка).
Тим паче, що ці підозри так і лишилися неврученими – судячи з того, що наразі відомо, Руслан Кравченко навіть не намагався вручити їх особисто, як того вимагає КПК України, а НАБУ заперечує, що тексти підозр їм надсилались поштою.
Цих фактів мало б вистачити і тим представниками влади, які, можливо, розраховували використати скомпроментованого генпрокурора востаннє – як медійно-політичну торпеду проти НАБУ і САП, які послідовно перемелюють корупційні схеми друзів та наближених до президента.
Однак, враховуючи, що йдеться не просто про людей з юридичною освітою (як у самого президента), а про фахівця (теоретично) у галузі права, який обіймав посаду генпрокурора – розглянемо формальний бік того шоу, яке влаштував пан Кравченко.
Завдяки тому, що він сам опублікував те, що назвав повідомленням про підозру, ми можемо побачити, що на цих документах немає вхідних номерів системи документообігу – замість них чомусь зазначені номери кримінальних проваджень. Так само немає відміток про внесення в систему електронного документообігу (штрих-код з номером внизу документа).
Це може означати, що або сам Кравченко не збирався реєструвати ці документи, або в Офісі генпрокурора не квапились виконувати розпорядження фактично вже колишнього керівника, не знаючи, як до цього поставиться його наступник. Зрештою, в ОГП теж бачили, що сталось з минулою спробою влади атакувати антикорупційні органи.
Або – що люди, які планували кампанію з дискредитації НАБУ і САП, залишили собі цей щлях до відступу – вдати, що ніяких повідомлень про підозру ніколи не було. Таким чином влада (за словами нардепа Ярослава Железняка, провадження у якому директору НАБУ нібито повідомили про підозру, здійснюється СБУ) не муситиме шукати шляхів формального врегулювання кризи і водночас отримає ефект від медійної та політичної, а не юридичної складової в діях генпрокурора.
Цей варіант не можна відкидати, пам’ятаючи минулорічну історію з законом про ліквідацію незалежності антикорупційних органів, який президент терміново підписав, але під тиском протестів, а головне – європейських партнерів України – змушений був скасовувати.
Але найцікавішим є питання повноважень. Як відомо, 7 вересня Руслан Кравченко оголосив, що подав заяву про відставку з посади генпрокурора, Згідно з частиною 2 статті 63 закону “Про прокуратуру”, повноваження Генерального прокурора припиняються з дня набрання чинності постановою Верховної Ради України. Така постанова може бути проголосована у вівторок, 15 вересня, до того часу Кравченко формально залишається на посаді.
Однак, 14 вересня, Руслан Кравченко повідомив, що “перебуває у закордонному відрядженні” в ході якого збирається скаржитись міжнародним партнерам на те, шкоду “неконтрольованого впливу НАБУ та САП на верховенство права в Україні”. Згідно з тим же законом “Про прокуратуру” (частина 3 статті 9) у разі відсутності Генерального прокурора його повноваження здійснює перший заступник (Марія Вдовиченко подала заяву про звільнення з цієї посади 9 вересня), а в разі відсутності першого заступника – один із заступників.
Якщо вірити джерелам видання РБК-Україна, Руслан Кравченко виїхав з України о 2:30 14 вересня. Повідомлення про підозру директору НАБУ та близькій людині керівника САП датовані 13 вересня – коли Кравченко ще був в Україні. Своєю чергою, Суспільне повідомило, що відрядження Кравченка почалось з 13 вересня – в той самий день, коли підписано опубліковані ним документи. Те саме повідомляє і “Українська правда” публікуючи начебто копію наказу про відрядження генпрокурора з 13 вересня.
Відтак, якщо “закордонне відрядження” Руслана Кравченка почалось 13 вересня, коли були підписані оприлюднені ним повідомлення про підозру і сам текст підозри, то ці документи мав підписувати в.о. генпрокурора, на якого були покладені обов’язки генпрокурора на час його відсутності. Підпис же Руслана Кравченка робить їх не лише сумнівними з точки зору законності, а й зайвий раз свідчить про те, що після всіх розслідувань НАБУ, охочих допомагати генпрокурору не знайшлось.
Розповіді Кравченка про правопорушення директора НАБУ 17-річної давності (тобто явно поза межами строку притягнення до відповідальності) і дружини (чи кого?) керівника САП – навряд переконають європейських партнерів України у тому, що українська влада разом з Кравченком – чесні професіонали, а антикорупційні органи – “концентрують неконтрольований вплив” і створюють “ризики для суверенітету і верховенства права”.
Але найважливішим питанням залишається класичне “що далі?”. Оскільки поточний генпрокурор від нас втік, буде потрібен новий. Оскільки черговий “на 100% свій” генпрокурор дискредитував себе, цього разу з феєричним скандалом, напрошується думка, що варто змінити підходи до відбору і призначення кандидатів на цю посаду.
Адже кадровий голод у команді президента – частина з якої перебуває під санкціями, ним же запровадженими, ще частина так само дискредитована корупційними чи іншими скандалами – дає підстави очікувати, що наступного “на 100% свого” генерального прокурора, в найкращому випадку теж чекає переведення на якусь дипломатичну посаду, а в гіршому – корупційний та політичний скандал.
Власне, європейські партнери уже натякають, що нового генпрокурора варто б обирати на конкурсі. До них варто дослухатись не лише тому, що це ми хочемо рівня життя, як у Європі, а не навпаки, і не лише тому, що від європейських грошей залежить існування нашої держави та армії. До рекомендації європейців слід дослухатись і те, що Кравченко втік саме в Європу і якийсь час їм доведеться з ним жити.
Ранок понеділка, 14 вересня, видався справді нелегким. Як би то не було, за 7 років при владі Володимира Зеленського і його набраної по якихось під’їздах і теплотрасах команди, це вперше, коли з країни, ще до відставки, втік генпрокурор.
Наполегливість, з якою влада намагається обкласти податком усе, до чого може дотягнутись, заслуговує набагато кращого застосування. Особливо там, де збільшення податків виглядає, м’яко кажучи, сумнівним рішенням, навіть як теоретичне джерело для наповнення держбюджету. І особливо недоречним – на тлі регулярного знищення складів з товарами в Україні, що вже призвело до дефіциту деяких груп товарів і навряд чи зміниться в найближчому майбутньому, насамперед взимку, коли сили і ресурси ППО будуть спрямовані перш за все на порятунок енергетики, водо- і газопостачання, а не складів з одягом та іграшками.
Раптове звернення Михайла Федорова напередодні голосування за його наступника в МО викликало очікуваний ажіотаж – адже він перший з владної команди, хто прямо закликав до проведення виборів під час війни, критикуючи систему управління державою – яку ж сам 7 років допомагав створювати. І цим дещо нагадав ще одного напівміфічного персонажа української політики – народного улюбленця та “реального” кандидата на виборах 2019 року, Василя Голобородька.
Нова хвиля обговорень інтерв’ю Олі Полякової Раміні Есхакзай вкотре оголила прірву між привілейованим прошарком українського шоубізнесу та реаліями війни. Заява співачки про те, що Україна нібито перетворилася на “концтабір”, а вона сама стала жертвою “хейту”, викликала закономірне обурення.
У далекому 2017-му співак Дорн дав інтерв’ю «хорошому русскому» Дудю. Дорн назвав війну Росії проти України «ссорой двух братьев». Та додав «младшие братья сказали “нет” всему от старшего брата, “хотим все свое”». Молодшими братами Дорн назвав українців – типовий меншовартісний світогляд, який десятиріччями Росія нав’язувала українцям. Це вже було після анексії Росією Криму та початку війни на Донбасі.