“Я написав це, щоб пам’ятали”: “азовець” Расті про книгу “Окраєць” та життя після полону

Дмитро на позивний “Расті” – боєць 12 бригади “Азов”, чий шлях через війну проліг крізь 886 днів пекла в російських катівнях. Оленівка, Таганрог, Донецьке СІЗО, Макіївка – кожен із цих пунктів став випробуванням на межі людських можливостей. Постійні допити, фізичне виснаження та психологічний тиск, що тривали два з половиною роки, назавжди змінили його світосприйняття.

Про свій досвід життя в полоні Дмитро розповів у своїй книзі “Окраєць”. Ця книга стала можливістю зафіксувати злочини ворога та нагадати суспільству, що боротьба триває не лише на фронті, а й у пам’яті тих, хто повернувся.

Букви поспілкувалися з Расті про те, чому він свідомо обрав заново проживати болючі спогади, чим живе сьогодні та чому вважає, що його історія – це документ епохи, який мають знати майбутні покоління.

– Чому саме “Окраєць”? Які сенси та історію ви заклали в цю назву?

– Хліб для нас – найважливіше. У полоні це була єдина нормальна їжа. Я завжди казав “горбушка”, поки дівчина не підказала, що українською це буде “окраєць”.

Ця історія суто про полон. Я провів там два з половиною роки і розумів, що ти тримаєшся тільки на хлібі. Це найкалорійніша і найважливіша частина раціону; тобі хочеться не їжі взагалі, а саме хліба. Тому я й обрав таку назву – це моя перша асоціація з полоном.

Взагалі, на цьому тримається історія України. Під час голодоморів люди жили тільки хлібом і знали, що хліб – усьому голова. Якщо не буде хліба – не буде нічого.

Фото: Вася Шепелла (@shepella)

– Ви згадували, що спогади виринали вже після звільнення. Чи є в книзі історії, які ви найдовше ховали від себе, і чи важко було про них писати?

– Я, навпаки, намагався витягти все, що мав. Хоча впевнений, що дістав не все, і не все переніс у книгу, не всім ділився в інтерв’ю, бо часом важко відтворити деталі того, що відбувалося два-три роки тому.

Мені було важко це згадати технічно, але якогось неприємного внутрішнього відчуття не було. Те, що зі мною робили, те, що я пережив, – це не викликало додаткового болю чи тригерів.

Основна складність тому, що я досі живу тим досвідом. Провівши 2,5 роки в полоні, я знаю повний розпорядок хлопців, які залишаються там зараз. Мій головний тригер – це постійне порівняння цивільного життя з тим, що відбувається в Росії. Я знаю, що зараз, наприклад, у них буде перевірка, і, дивлячись від закладу, їх зараз будуть бити чи не бити. Це не стільки особистий біль від спогадів, скільки усвідомлення, що поки я тут, вони досі переживають те саме, що я переживав кілька років тому.

– Ви казали в одному з інтерв’ю, що полон із вас не вийшов. Чи стала робота над книгою способом “виселити” його з себе?

– Це досвід, який залишається на все життя. Порівняння з полоном у цивільному житті будуть зі мною завжди. Поки наші хлопці залишаються там, я постійно думатиму про них, про їхній режим і про те, що з ними роблять.

Фото з Instagram @dmytro_kanupier

– Ви згадували, що пам’ять поверталася поступово. Чи є щось, що ви свідомо намагалися забути, але воно все одно пробилося на сторінки?

– Для декого полон стає проблемою, яка псує майбутнє, бо люди намагаються втекти від спогадів замість того, щоб їх пропрацювати. Я ж не шукав “лікування” психологічних травм, а навпаки, я свідомо занурювався у спогади, проживав усе заново, щоб максимально яскраво передати пережите та зафіксувати російські злочини.

Спочатку я публікував це в соцмережах, а потім вирішив видати книгу. Це живий свідок історії. Можливо, колись її читатимуть у школах, або батьки передаватимуть дітям та онукам, щоб показати, що ставлення Росії до України не змінюється десятиліттями. Я читав “Сад Гетсиманський” Багряного, події там відбувалися 100 років тому. Моя книга, як і твори минулого, показуватиме наступним поколінням, що за 100-200 років цей механізм російської агресії нікуди не зник.

– Чи можна вважати вашу книгу голосом тих, хто зараз у полоні?

– Мій досвід – це певний шаблон для всіх українців у російському полоні. Люди, які прочитають мою історію, зрозуміють, що там відбувається. Моя історія – це приклад того, з чим стикаються інші.

Фото з Instagram @dmytro_kanupier

– Ви казали, що вас дивує байдужість або небажання людей долучатися до війни. Чи став полон причиною того, що ви гостріше реагуєте на соціальну несправедливість?

– Коли ти в полоні, де тебе б’ють і катують, мотивація боротися лише загострюється. Після звільнення я здивувався, що в нас досі доводиться мобілізувати людей силою. Будучи в неволі, я мріяв лише про одне: отримати автомат і нищити ворога. А тут люди бояться за власне життя. Але в сучасній Україні чоловіки мають думати не про себе, а про безпеку своїх дітей, жінок та майбутнє країни.

Я не вважаю себе професійним військовим і не люблю, коли мною керують, але роблю це, бо є нагальна потреба, бо я це вмію і хочу. Звісно, кожного не можна просто відправити на передову. Важливо, щоб система працювала правильно, щоб була мотивація і розумний відбір.

Проте не можна забувати, що війна може прийти в будь-яке місто. У 2022 році ми бачили справжнє обличчя нації, де одні чоловіки брали зброю і ставали на захист, а інші – займали черги на потяги разом із жінками та дітьми. Це питання вибору, який показує, хто ти є насправді.

Фото: Вася Шепелла (@shepella)

– Яку роль ваш воєнний досвід та досвід полону відіграють у вашому майбутньому?

– Цей досвід навчив мене цінувати те, чого я раніше не помічав: звичайний дощ, свіже повітря, чисту воду чи навіть окріп. Усе те, що в полоні забрали, і все те, на що ти буквально молишся. Я зрозумів, що треба цінувати кожен момент і людей поруч. Тепер я живу за принципом: не відмовляти собі ні в чому, і так планую жити надалі. Ці два з половиною роки повністю змінили мою свідомість.

Щодо майбутнього. Мені кажуть, що з віком наслідки війни, ПТСР та полону дадуться взнаки, мовляв, психологічні проблеми неминучі. Можливо, це й так, побачимо. Але я впевнений у собі, я не стану тим “дідом”, який вимагатиме до себе особливого ставлення через те, що воював. Сподіваюся, я забезпечу гідне майбутнє, створю сім’ю, виховаю дітей та онуків так, щоб вони мною пишалися, і буду просто жити, отримуючи задоволення від кожного дня.