Чому маніпуляції Полякової про війну та «концтабір» б’ють повз реальність
Нова хвиля обговорень інтерв’ю Олі Полякової Раміні Есхакзай вкотре оголила прірву між привілейованим прошарком українського шоубізнесу та реаліями війни. Заява співачки про те, що Україна нібито перетворилася на “концтабір”, а вона сама стала жертвою “хейту”, викликала закономірне обурення.
На мою думку, це значно більше, ніж невдала метафора. Після кількох спроб знайти себе в нових музичних форматах, уже без російського контексту та кокошника, Полякова, схоже, знову обрала найнадійніший для шоубізнесу спосіб привернути увагу – хайп. І зробила це, вдаривши по найболючішому: втомі українців після чотирьох із половиною років великої війни.
Так, українці втомилися. Так, війна позбавляє комфорту й створює обмеження, а демократія у воєнний час не може функціонувати так само, як у мирний. Але це не дає привілейованим людям права називати країну “концтабором” лише тому, що їм стало некомфортно від наслідків війни.
І точно не Поляковій, яка регулярно демонструє у соцмережах життя на найдорожчих курортах, розповідати українцям про “концтабір” і бідних артистів. Її діти не сидять у катівнях. Вони перебувають за кордоном чи у мами під крилом. Сама Полякова має можливість подорожувати, працювати, знімати розважальний контент, давати інтерв’ю і після всього цього огризатися в коментарях на людей, яким не подобаються її слова. І вже сам цей факт є непоганим доказом того, що Україна, попри всі проблеми та обмеження воєнного часу, – не той “концтабір”, який нам так любить малювати російська пропаганда.
Справжній концтабір виглядає дещо інакше. Справжні катівні – це окуповані українські території, де людей викрадають, катують і утримують у підвалах за проукраїнську позицію або просто за небажання підкорятися російській окупаційній владі. Це Херсонщина, де росіяни створювали мережу катівень, зокрема й місця утримання дітей. Це території, де люди роками живуть під російською окупацією, не маючи можливості вільно висловлювати свої погляди, користуватися українськими інституціями чи просто залишатися собою.
Це Буча, Ірпінь, Ягідне, Маріуполь, Бахмут, Херсон і десятки інших місць, де російська армія залишила після себе братські могили, катівні, зруйновані будинки та тисячі скалічених життів.
Тому використання слова “концтабір” для опису ситуації, коли публічній людині доводиться вислуховувати критику в соцмережах через її зв’язки з російською попкультурою, – не просто маніпуляція. Це демонстративна нездатність відрізнити власний дискомфорт від чужого пекла.
Особливо показово, що Полякова після скандалу не намагається пояснити чи переосмислити власні слова. Вона переважно огризається у коментарях, а її позицію підтримують інші привілейовані представники українського шоубізнесу. Частина з них живе за кордоном, частина – у Києві, а не в окопах. Вони систематично демонструють у соцмережах розкіш, гламур і блискуче життя, яке дедалі менше перетинається з досвідом більшості українців.
І саме тут виникає питання: чи справді це “голос народу”, як його намагаються подати? Чи радше голос окремої привілейованого прошарку, який дуже не хоче визнавати, що світ, у якому можна було одночасно заробляти в Україні, користуватися російським культурним ринком, підтримувати зв’язки з російською тусовкою і не відповідати за це перед аудиторією, закінчився?
Бо те, що Полякова називає “хейтом”, у багатьох випадках є не хейтом, а звичайною реакцією суспільства на слова і вчинки публічної людини. Це не цензура. Ніхто не забороняє їй говорити. Навпаки – вона говорить, і суспільство має повне право відповідати. Свобода слова працює в обидва боки: право висловитися не означає право вимагати, щоб твої слова ніхто не критикував.
Проблема ще й у тому, що за останні роки частина українського шоубізнесу так і не знайшла для себе нової ролі. Старі правила більше не працюють, російський ринок закритий, суспільство стало значно вимогливішим до публічних людей, а просто співати, танцювати й демонструвати красиве життя вже недостатньо. Потрібно або справді змінюватися, або вигадувати новий скандал.
Інтерв’ю Полякової дуже схоже саме на другий варіант. Це не позиція правдоруба, який раптом вирішив сказати неприємну правду. Це радше поведінка ляльковода, який витягує потрібну йому “правду” саме тоді, коли вона стає вигідною, мейнстримною і здатною забезпечити охоплення. Її власний досвід у медіа, зокрема історія з інтерв’ю її чоловіка Вадіка у Дмитра Гордона, цілком міг показати, наскільки добре працює скандал як спосіб повернутися в інформаційне поле. Але є одна принципова різниця між хайпом і правдою: хайп не робить тезу правдивішою.
Якби мені довелося ухвалювати рішення на рівні держави, я б, чесно кажучи, не влаштовувала таким людям чергову лекцію про патріотизм. Я б просто показала їм реальність: підвали Ягідного, катівні деокупованої Херсонщини, місця масових поховань на Київщині, місця, де росіяни катували українців. Можливо, після цього слово “концтабір” перестало б бути зручним епітетом для опису сварки в Instagram.
Зрештою, небезпека таких гіперболізованих визначень не лише в їхній образливості чи історичній некоректності. Коли “концтабір”, “геноцид”, “терор” чи “диктатура” стають універсальними словами для опису будь-якої несправедливості, підвищення цін, критики в соцмережах або незручних обмежень, вони перестають описувати реальність і лише підігрівають емоції. Ми втрачаємо здатність розрізняти масштаб і природу явищ, знецінюємо досвід людей, які справді пережили катування, окупацію, ув’язнення чи геноцид, і зрештою послаблюємо власну здатність говорити про справжні злочини. Чим страшніше слово, тим вищою має бути доказова планка для його використання. Бо якщо все навколо – “геноцид” і “концтабір”, одного дня ми просто перестанемо розуміти, де насправді геноцид і де насправді концтабір.
Російська війна справді забрала у мільйонів українців можливість жити комфортно. Вона забрала будинки, міста, близьких, здоров’я, нормальне дитинство і роки життя. І це зробили не українці, які пишуть неприємні коментарі під відео Полякової. Це зробила Росія.
Але для частини українських зірок головний фантомний біль, схоже, пов’язаний не з тим, що Росія принесла нам війну, а з тим, що разом із війною зникли російські гроші, російська сцена, російські зв’язки, колишні охоплення та можливість безкарно сидіти на двох стільцях. І ось це вже справді варто називати своїми словами.
Україна не є ідеальною демократією. Воєнний стан не скасовує проблем, зловживань чи права суспільства вимагати від влади відповідальності. Але перетворювати складну й суперечливу реальність воюючої країни на карикатуру про “концтабір”, перебуваючи при цьому у власній комфортній бульбашці, – це не боротьба за свободу, а боротьба за комфорт. І, можливо, саме цього частина нашого шоубізнесу досі не хоче визнати.
Нова хвиля обговорень інтерв’ю Олі Полякової Раміні Есхакзай вкотре оголила прірву між привілейованим прошарком українського шоубізнесу та реаліями війни. Заява співачки про те, що Україна нібито перетворилася на “концтабір”, а вона сама стала жертвою “хейту”, викликала закономірне обурення.
У далекому 2017-му співак Дорн дав інтерв’ю «хорошому русскому» Дудю. Дорн назвав війну Росії проти України «ссорой двух братьев». Та додав «младшие братья сказали “нет” всему от старшего брата, “хотим все свое”». Молодшими братами Дорн назвав українців – типовий меншовартісний світогляд, який десятиріччями Росія нав’язувала українцям. Це вже було після анексії Росією Криму та початку війни на Донбасі.
Видобуток сирої нафти в Росії у липні виявився майже на 1 млн барелів на добу нижчим за встановлену квоту ОПЕК+. Причиною стали регулярні удари Сил оборони України по нафтовій інфраструктурі країни.
Сили оборони звільнили 745 кв. км та 26 населених пунктів у трьох областях. Головнокомандувач ЗСУ Михайло Драпатий доповів президенту Володимиру Зеленському деталі наступу.
Правоохоронці припинили діяльність 94 шахрайських call-центрів по всій Україні, які ошукали людей на понад 100 млн грн.