Він вважав власним обов’язком «віддати своє життя як штурмовик». Історія загиблого захисника та ультрас «Динамо» – Ігоря Марковкіна
Єднатися, мати одну ідею, спільні погляди, певні цінності і розуміти, за що варто боротися, чим жертвувати і як досягати результату – основні складові ідеологічного виховання, що стали основою руху вболівальників. Саме українські “ультрас” одними з перших стали на захист нашої держави в 2014 році. Пройшовши школу вболівальників, ці свідомі громадяни, громадські активісти та волонтери – поповнили військо вже після 24-го лютого. Адже як сьогодні кажуть самі ультрас: “Українських ультрас об’єднує футбол і любов до України”.
Букви продовжують нагадувати імена та документувати історії тих, хто виборював вільне майбутнє для наступних поколінь ціною власного життя, ставши однією із десятків тисяч жертв російських загарбників. Детальніше про патріотичний дух українських футбольних вболівальників, що в умовах сьогодення знайшов продовження на фронті, те, як ультрас “Динамо” вплинули на формування українського захисника Ігоря Марковкіна, його життєві настанови, усвідомлення себе частиною “ультрас” та нові орієнтири після повномасштабного вторгнення – у матеріалі з братом захисника – Владиславом.
Ігор Марковкін, відомий у тісних колах під псевдо “Коваль”, з юного віку тяжів до активного громадського життя, відчував обов’язок перед державою та був готовий відстоювати її незалежність та суверенність. Вперше це бажання проявилось з дитинства, коли Ігор свідомо прийняв рішення стати частиною руху вболівальників. Власне, відтоді, коли він сам цікавився футболом і прагнув грати саме за клуб “Динамо”. Так, Ігор часто ходив на стадіон і одного разу потрапив у фанатський сектор, звідки і почався його шлях як “ультрас”.
“Він дуже любив їздити на виїзди саме Україною, ще й так, що навіть школу прогулював заради цих поїздок та емоцій. Тоді я вперше помітив в нього це прагнення до волі, незалежності – як власної, так і Батьківщини, а також любов до життя. Ігор постає в моїй пам’яті як мужній, добрий, вольовий, завжди справедливий, щирий, чуйний та позитивний хлопець”, – ділиться спогадами Владислав.
Саме в “ультрас” хлопець захопився національною ідеєю, що особливо відображена в усній творчості руху українських вболівальників. А вже пізніше ідеологічне підґрунтя руху “ультрас” стало однією зі складових розгортання добровольчих військових формувань. Вболівальники із різних міст України, великих та малих клубів, стали активними учасниками російсько-української війни та, попри неоднозначну репутацію серед широкого загалу, зробили свій вибір на користь активної протидії ворогам України. Серед них опинився і 18-річний Ігор.
“Це не було рішенням залишити “ультрас” і стати на захист держави. Бо він не залишав “ультрас” навіть на фронті. Також разом з ним у підрозділі були його колеги по команді. Для нього, як і для мене, команда “ультрас” – це була одна велика, об’єднана ідеєю, родина. А ставлення колективу одне до одного – як до рідних людей. Про вболівальників в суспільстві існує хибна думка, ніби вони лише спричиняють скандали на стадіоні. Прикро, що про “ультрас” кажуть лише тоді, коли вони роблять щось погане, а коли ці хлопці ще на початку війни стали на оборону і дотепер захищають Україну – це для них не так важливо. Всі бачать в ультрас “Динамо” щось неоднозначне та скандальне, але це – доти, доки вони не потраплять туди і не побачать справжнє, щире закулісся”.
З перших днів повномасштабного вторгнення, а саме з 24-го лютого, в свої 18 років, Ігор став на захист рідного Києва. На той час хлопець служив в Бригаді “Азов”, через декілька місяців поїхав на схід, захищати свою країну в 3-й Окремій штурмовій бригаді (3 ОШБр). Протягом цього часу Ігор постійно перебував на сході, боронячи Бахмутський напрямок, де, власне, він і загинув за наше вільне сьогодення і за майбутнє нашої країни.
“Його служба почалася з 24-го лютого, Ігор спочатку з друзями пішов разом, бо, як він казав, якщо ніхто не піде, то війна швидко закінчиться для нас, ми її не відчуємо, не станемо творцями нашої перемоги. Перші місяці було багато історій, як особливо старші люди, замість того, щоб свідомо боронити державу, на свою зарплату лише просиджували місця на постах та позиціях. Тому, якби не таке молоде та свідоме покоління, як Ігор, то війна б розгорталася зовсім по-іншому. Йому ще не було навіть 20… Але він став учасником подій на лінії фронту, що буквально сформували бойову витривалість наших хлопців. За цей період Ігор змужнів, але його доброта та любов до життя не змінилась, не похитнулась”.
Як зазначає Владислав, Ігор намагався не обговорювати тему їх життя там, на лінії фронту, і не особливо ділився історіями з передової. Натомість він завжди запевняв, що в нього все добре, тримався впевнено та підбадьорливо, але особливо складно щоразу переносив втрату своїх побратимів, серед яких – і особистий наставник, а також один із лідерів руху вболівальників київського “Динамо” – Максим Яловцов.
“У нього було багато друзів, які йому допомагали, але саме наснагу до спорту і більш здорового способу життя – в нього вселив Максим Яловцов (Регбіст). Він був більше ніж наставник, він справді завжди нас “тягав” по секціях і допомагав з усіма проблемами. Ігор вважав Максима своїм батьком більше, аніж рідного. Це була людина-настрій, але водночас людина, яка завжди робила круті проєкти і ділилась ними з іншими. Це важка втрата для нас усіх і особливо для нас із братом. Ще один переломний момент був, коли загинув наш друг Артем Новіков (Терор), бо це ніби ще один брат, певний період часу ми навіть жили усі разом. Він був розвідником-кулеметником і загинув під час виконання бойового завдання на одному з найгарячіших напрямків на сході України у безпосередньому контакті з ворогом, забравши його з собою”.
Ігор загинув під час ворожого штурму, внаслідок прицільного влучання снаряда зі СПГ в його окоп. Сьогодні, в пам’ять про брата, Владислав вважає спільним обов’язком боротися за отримання звання Героя України, на жаль, посмертно. Адже, як казав Ігор: “Не забувайте, що поки ви живете своє спокійне життя тут – там гинуть молоді хлопці”.
“Ігор навіть не мав бойового досвіду, він був в іншому підрозділі, але тим не менш він завжди намагався приїхати до мене, щоб навчитися, кожну неділю виїжджав на полігон за першої можливості. І, знаєте, коли людина прожила майже 20 років, з яких – до 18 вчилась, а один рік воювала, то складно говорити про сенс життя, він його ще не зовсім усвідомлював… Але він точно вважав власним обов’язком “віддати своє життя як штурмовик”. Це і було його останнім повідомленням”.
У ніч на 17 листопада російські війська здійснили масштабну повітряну атаку на енергетичні об’єкти України. Протиповітряна оборона України знищила 102 зі 120 випущених ракет, а також 42 ударних дрони з 90, залучених до атаки.
Після масованої атаки 17 листопада, енергетики відновили стабільне електропостачання у Києві, а також у Київській, Дніпропетровській та Донецькій областях, скасувавши екстрені відключення світла. Однак на Одещині ситуація залишається складною.
Журналіст Данило Мокрик заявив, що висміювання президента Володимира Зеленського за кордоном – це висміювання українського народу та України.
Унаслідок чергових ворожих обстрілів 17 листопада загинули двоє працівників залізничного депо в Дніпропетровській області, ще троє залізничників зазнали поранення.
Унаслідок масованої атаки російських військ 17 листопада серйозно пошкоджено обладнання теплоелектростанцій ДТЕК.