Хочеться, щоб влада щось зробила в пам’ять про захисників для дружин, матерів, дітей. Бо тіла будуть не у всіх – дружина загиблого в Маріуполі Богдана Демчука

З 2014 року українці зрозуміли, що війна несподівано може постукати у будь-які двері. Вже 24-го лютого 2022 року ми чітко усвідомили, що війна неминуче стосується кожного. Ми особливо гостро переосмислили значення миру, безпеки та життя, щодня втрачаючи, але водночас закарбовуючи в пам’яті ціну нашої свободи. Відтоді спільним прагненням стало збереження історій істинної мужності та патріотизму, які роблять досвід нашої війни унікальним та показовим.

Букви нагадують імена та документують життєписи тих, хто усвідомлено став на захист української державності та боровся за вільне майбутнє для наступних поколінь ціною власного. Це історії оборонців, які прийняли на себе перший удар і до останнього залишались вірними військовій присязі. Детальніше про покликання служити українському народові, останнє повідомлення та прохання в день загибелі, а також про  неможливість повернути тіло захисника  – у матеріалі з дружиною військового Богдана Демчука – Надією.

Фото: особистий архів Надії

Старший сержант тоді ще полку “Азов” Богдан Демчук, за позивним “Вогник”, загинув 29-го квітня 2022 року під час оборони Маріуполя та заводу “Азовсталь”. Проте військовий шлях захисника розпочався значно раніше – тоді, як тільки-но загарбник перетнув кордон України. Так, відчуваючи особистий обов’язок перед державою, з початком розгортання війни на сході України, Богдан долучився до Проскурівської сотні – громадського формування з охорони порядку та кордону, в складі якого возив волонтерів у зону АТО. Вже у 2015 році пішов служити у славнозвісний “Азов”.

“Для Богдана “Азов” – це була друга родина, він там багато чого навчився та перейняв. Коли він дізнався про цей полк, одразу визначився, що хоче бути саме частиною “Азова”. Богданчик мав дуже багато енергії і планів на майбутнє. Прагнув зробити життя – як власної сімʼї ,так і життя українського народу загалом – кращим. Був свято переконаний, що, попри все, український народ обʼєднається та здобуде свободу, яку виборює стільки століть поспіль. Разом із побратимами прагнув нарешті отримати свободу та забезпечити світле майбутнє для своїх дітей”.

Фото: особистий архів Надії

Богдан брав участь в обороні Маріуполя, за що у 2017-му році отримав почесну відзнаку. У лютому 2017-го Богдан одружився з Надією, і цього ж місяця у подружжя народився син Михайло. До початку повномасштабної війни вони мріяли виростити сина разом, будували плани про власний дім. Як згадує Надія, Богдан дуже любив риболовлю, тож за першої нагоди привчав до цього сина. Це було захоплення, яке встигло стати їх спільним. Також Богдан мріяв про відкриття власного СТО, до чого вони прагнули разом утрьох.

“Ми родина “Вогників”. Власне, сам позивний “Вогник” з’явився в селі Шарівка. Тоді місцева молодь називала “Вогниками” братів Демчуків – Богдана та Олега, коли вони ще навчалися у школі. Це все пішло від прізвища Демчук, адже спочатку вони були “Димки”, а вже згодом з “Димків” символічно трансформувалися у Вогники”.

Фото: особистий архів Надії

Фото: особистий архів Надії

15-го лютого 2022 року, у день народження сина, Богдану зателефонували і сказали підготуватися до можливої евакуації. Дружина запропонувала йому виїхати за кордон. Однак Богдан заперечив ймовірність такого сценарію, адже вже мав досвід військової справи, пройшовши АТО, і був готовий відстоювати українські кордони і надалі. 24-го лютого захисник провів дружину і сина на евакуаційний автобус до Запоріжжя, натомість сам залишився боронити Маріуполь разом із молодшим братом Олегом.

“Під час оборони Маріуполя зв’язок був, але не завжди. Я постійно писала йому, щоб він мені голосове надіслав, хотіла його чути, та щоб голос батька почув син. Зв’язок пропадав надовго. Він обов’язково відписував, як тільки була можливість. Ви знаєте, Богданчик завжди казав: “кохана, все буде Україна, все буде добре. мені головне, що ви із сином у безпеці””.

Фото: особистий архів Надії

День, який приніс звістку про загибель Богдана, Надія згадує в деталях: це було 30-го квітня, коли  вони разом із сином збиралися на прогулянку. І, тоді, об одинадцятій годині ранку, матері чоловіка надійшов дзвінок. Це зателефонував молодший брат Богдана, з яким вони разом боронили Маріуполь. На слова матері: “алло, Олежка”, той одразу відповів: “мама, Богданчик загинув”. 

“У мене був шок, але вже десь через годинку почала писати до Патронажної служби “Азова”. Я писала їм, а вони лише казали: “чекайте точної інформації від командирів”. Я писала кожен день. І тоді, 3-го травня, мені нарешті зателефонували та підтвердили, що мій коханий загинув 29.04.2022. В той день я і отримала від коханого останнє повідомлення… Ще розповіли, що 29 квітня, під час виїзду, четверо хлопців вижили, а четверо загинули на місці”.

Фото: особистий архів Надії

Станом на сьогодні, тіло захисника повернути не вдалося. Як зазначає Надія, жодних обіцянок щодо цього також не надходило. Мати Богдана здавала ДНК-тест, Надія із сином також двічі їздила до Києва для аналізу ДНК, але дотепер немає жодної інформації. За словами побратимів, ймовірно, тіло Богдана згоріло. Проте Надія продовжує вірити, що знайде коханого і зможе його поховати. Гідно поховати як Героя. 

“Це мені написав коханий за тиждень до того, як він загинув: “Якщо раптом зі мною щось станеться, то я хочу, щоб син виріс УКРАЇНЦЕМ і справжнім чоловіком, щоб був сильним, і ти щоб була сильною. Щоб довго сама не була, бо ти молода, і синові треба чоловіка, на якого він буде рівнятись. Але пам’ятай і розповідай сину, хто його батько! Обов’язково, щоб той, кого ти обереш, любив його і тебе любив! Мені не віриться, що я це пишу, але я мусив це сказати. Мені справді дуже дуже боляче писати, але сприйми це, будь ласка, серйозно. Я хочу, щоб ви були щасливі”.

За військову службу Богдана належно відзначено наступними нагородами:  почесною відзнакою “За оборону Маріуполя”, медаллю “За сприяння в охороні державного кордону України”, відзнакою Президента України “За участь в антитерористичній операції”, нагорода посмертно “Почесний громадянин Хмельницької міської територіальної громади”, “Нагорода за Мужність 3 ступеня”. Зараз Надія також працює над збереженням пам’яті про чоловіка, планує зробити власний меморіал для коханого, щоб було місце, куди вони приходитимуть із сином. 

Фото: особистий архів Надії

“Хочу зробити меморіал на стіні в Хмельницькому і щиро сподіваюсь, що в мене це вийде і я це зроблю. Ще дуже хочеться, щоб наша влада щось зробила в пам’ять про наших захисників, зокрема також якийсь меморіал для нас – для дружин, для матерів, для дітей. Бо тіла будуть не у всіх! Я зроблю все, щоб нашого коханого чоловіка, батька, сина не забували. Ви знаєте, те, наскільки він любив нашу Україну, найкраще демонструє усвідомлення того, що він віддав своє життя за нашу неньку”.

28 грудня відбулося відкриття меморіальної дошки пошани старшому сержанту ОЗСП “Азов” Демчуку Богдану. Також, на нещодавній сесії Ярмолинецької ТГ, вулицю Незалежності перейменували на вулицю імені Богдана Демчука у селі його дитинства Шарівка. Надія натомість продовжує опікуватися організацією заходів, приурочених пам’яті Богдана.

Фото: особистий архів Надії

Фото: особистий архів Надії

“Більшість забувають що триває війна, забувають, що гинуть люди. Будь ласка, пам’ятайте, якою ціною вам дається ця свобода, і не забувайте, що наші воїни зараз в самісінькому пеклі. Саме вони зараз борються за нашу свободу. Дякуємо нашим захисникам, що в нас зараз є можливість жити та радіти цьому життю. Я дякую коханому чоловіку, що живу, хочу жити далі і хочу, щоб ми із сином були щасливі. Ми знаємо, що в нас найкращий тато, який нас оберігає та хоче, щоб ми жили та раділи тому, що в нас зараз є. Люди, будь ласка, цінуйте, що у вас зараз є”.

Маленький Михайлик у своєму юному віці також усвідомлює власну місію нести пам’ять про татка. Так, соціальні мережі Надії стали щирим фотощоденником пам’яті та боротьби, яка знаходить розуміння та продовження в серцях дітей.

“Для сина втратити батька в такому віці – це дуже велика біда. Це великий біль, і я бачу, як нашому Михайлику не вистачає батька, він кожного вечора згадує про нього і каже: “мій тато Ангел-супергерой”. Характер дуже схожий, саме як у тата: Михайлик робить жестами, мімікою як тато, він любить все те, до чого змалечку його привчав татко. Михайлик дуже схожий на батька. Богданчик сам обрав ім’я для сина, він дуже сильно радів його народженню і, безсумнівно, зробив для нього все. Для нас із сином”.

Фото: особистий архів Надії