Жінки, які чекають, стали «невидимими». Дехто не дає собі дозволу на «життя» без нього – психологиня мобільного офісу «Ветеран Хаб» про стани воїнів та їх коханих

Валерія Цуба
Журналістка Букв

Допоки українські воїни боронять державу та її громадян, вдома на них чекають кохані. Їхня роль під час війни – часто невидима, проте значна й незамінна. Дружини та партнерки, кохані військових та ветеранів – проходять власний тернистий шлях, сповнений переживань, болю, випробувань і сили водночас. І це все на фоні постійної тривоги за чоловіка, коли він виходить на бойові завдання, довго не на зв’язку, поранений, погано почувається, втрачає побратимів. Так, жінка живе в тривалому стресі без вихідних і відпустки від звичного темпу життя.

Простір підтримки “Ветеран Хаб” дбає про адаптацію до цивільного життя ветеранів АТО/ООС з 2018 року. Зараз його завдання – підтримати рідних ветеранів та військових, які знову стали до зброї. Адже родини військовослужбовців – це ресурс, який має особливо важливе значення. Захисники повертаються додому іншими: у них змінюється поведінка, висловлювання, моральний стан, навіть життєві принципи. Вміння родини адаптуватись до близької людини, що повертається з фронту – першочергове у процесі його подальшого відновлення.  Проте, не менш важливим, є готовність підтримувати взаємодію на відстані, окремо проживаючи кардинально протилежне “сьогодні”.

Про бажання жінки бути дотичною до військової діяльності чоловіка, те, як бойовий стрес захисників впливає на стосунки з близькими, а також виклики життя “від відпустки до відпустки” коханого – в інтерв’ю для Букв розповіла Ціленко Тетяна – психологиня мобільного офісу Ветеран Хаб, травматерапевтка; працює з військовими, ветеранами та членами їх родин.

Фото: особистий архів Тетяни

Розуміємо, що військові та близькі, які чекають, мають різні способи життя та “виживання”. Але водночас деякі жінки намагаються робити все те, що наближено до діяльності їх чоловіка. Чим вмотивовано це бажання і в якому контексті воно може впливати як на жінку, так і на чоловіка?

Жінки справді роблять багато, пов’язаного з діяльністю чоловіків. Це, насамперед, дає можливість проявити турботу та любов, забезпечити його необхідними речами та, певною мірою, збільшити його шанси на виживання, а також це дає відчуття дотичності до його життя. Так, ми не окремо проживаємо кожен своє життя, а частково робимо спільну справу.

Ви підтвердили, що “жінки роблять багато, пов’язаного з діяльністю чоловіків”. Але як це сприймають чоловіки? Тобто, чи бажають вони, щоб їх кохана людина була дотичною до їх життя, а відповідно до воєнних реалій?

Зазвичай, все індивідуально. Якщо у пари були довірливі стосунки, відкрита комунікація, прагнення до спільного вирішення поставлених задач (в цивільному житті), то це зберігається і під час воєнного стану. Коли пара все вирішує разом, в горі і радості, то цю модель взаємодії вони спробують зберегти. Тому участь дружини в житті чоловіка – це спільне рішення. Це дає відчуття спільності. Іноді чоловік дійсно хоче тримати жінку подалі від усього, пов’язаного з війною. І знову-таки, це обговорюється і приймається спільне рішення. Часто в своїй практиці зіштовхуюсь із тим, що стосунки в парі тримаються саме на спільних цілях, участі в житті один одного і підтримці. В той же час, пари, які тримають дистанцію, помічають прохолодність та відчуження в спілкуванні.

Розуміємо, що військові навчені швидко адаптуватися та приймати рішення, аби вижити. Натомість, їх родичі ще певний час не можуть адаптуватися до того, що близька людина у постійній небезпеці. Як безпечно навчитися жити із цими відчуттями і що може стати головним орієнтиром?

Адаптація до постійної небезпеки проходить по-різному. Кожен переживає це по-своєму і потребує різного часу та темпу. На даному етапі важливо концентруватися на конкретних справах, досяжних цілях. Піклування про себе та дітей, виконання щоденних звичних дій (ранкова кава, вигул собаки, заправка автомобіля). Ці дії стабільні, повторювані – вони дають відчуття “нормального” життя. Підтримка себе ґрунтується на різних частинах нашого життя. Наприклад, фізична – їжа, вода, сон, відвідування лікарів; емоційна – відпочинок, прогулянки, медитації, молитви; соціальна – спілкування з близькими людьми, здатність просити про допомогу, вибудовування сфери спілкування за інтересами. В цей період головне – концентруватись на “тут і зараз”.

Фото: офіційний сайт “Ветеран Хабу”

Як бойовий стрес військових, їх психологічні та фізичні травми можуть впливати на стосунки з близькими? Адже більшість дружин також бояться, що їх чоловіки не будуть відчувати розуміння та підтримку, якої потребують 

Бойовий досвід звісно змінює людей. Військові починають сприймати світ як “чорно-білий”. Адже “там”, на передовій, було так. Там свої/чужі, будеш жити/загинеш. Все зрозуміло. І це кардинально відрізняється від життя в тилу. Де є багато відтінків і різноманітні потреби та задачі. Після повернення чоловіки можуть сприймати буденні речі, як дріб’язкові, незначні. І це може впливати і на ставлення до близьких, і рідних. Може проявлятись знецінення того, чим в даний момент живе родина і взагалі цивільні. Не обов’язково всі будуть поводитися так. Але це можливо. В свою чергу, дівчата/дружини, які чекають коханих, мають підтримати, розрадити, допомогти, адже вони бачать і відчувають, через що проходять їхні близькі на фронті. Ці всі стани легше проживаються, коли є взаємопідтримка. Коли обоє розуміють, що їхній половинці важко.

Знаємо, що жінки, які чекають своїх коханих, беруть на себе подвійну відповідальність за родину, її забезпечення, а подекуди і за чоловіка. Як усвідомлення цього факту може окремо впливати як на чоловіка, так і на жінку? 

Якщо обоє усвідомлюють весь обсяг відповідальності, який лягає на жінку, то все пройде легше. Жінка може мати підтримку від чоловіка, навіть на відстані. Іноді достатньо слова, щоб не відчувати себе наодинці з купою обов’язків. Також для жінки може бути помічним не ховати від чоловіка свої труднощі.  Відверто говорити “мені важко”, “я втомилась”, “я не справляюсь”. Насправді, чоловіки не можуть вирішити всі питання на відстані, але вони залишаються частиною родини. І важливо не тримати їх осторонь від життя дружини чи дітей. Якщо він може зараз вислухати – розкажіть про життя і буденні дії.

Фото: офіційний сайт “Ветеран Хабу”

Дуже поширеними є відео в соціальних мережах, які жінки публікують із написами на кшталт “в році 365 днів, а я живу лише 10”. Мова про відпустку чоловіка. Як подібне сприйняття впливає на якість життя і чи немає ризику, що подібна модель може прижитися і в майбутньому?

 

У багатьох дівчат/жінок дійсно є відчуття “життя на паузі”. Він поруч – ми живемо своє “нормальне” життя, його немає – я не живу, а чекаю. Тут можливі різні аспекти сприйняття реальності. Хтось не прийняв ситуацію. І відмовляється жити в нових реаліях. Хтось настільки злився зі своїм партнером, що не бачить “я”, а лише “ми”. Дехто просто не дає собі дозволу на “життя” без нього. Чи збережеться це надалі – ні. Як показує реальність – при поверненні чоловіка додому життя продовжується.

Ще однією розповсюдженою думкою є те, що жінки, які чекають, можуть почувати себе виснаженими і знеціненими серед цивільних людей. Звідки це бажання бути поміченими в суспільстві? І як громадськість може цьому сприяти?

Жінки, які чекають, стали “невидимими”. І тут питання не у визнанні чи особливому ставленні. “Мене помічають, зі мною рахуються – значить я є”. Є військові, є цивільні. Але є ще і категорія людей цивільних, які живуть військовими і їхніми потребами. Вони випали з усіх громад. І не військові, і не зовсім цивільні. Якщо ви зустрічаєте сусідку, у якої чоловік/батько/брат служить, запитайте про нього. А також про неї. Прості слова: як ти?, як ти тримаєшся?, чи можу тобі допомогти?, я поряд – якщо захочеш поговорити. Це не важко, але ви підтримаєте цю людину.

На противагу знеціненню, чи є місце злості, що інші не проживають подібного досвіду? Це може стосуватися як і військових, які опиняються в цивільному житті, так і їх близьких, які постійно відчувають його виклики на собі

Немає поганих емоцій. Кожна нам про щось говорить. Чи можуть військові і їх рідні відчувати гнів, злість, ненависть? Звичайно! Як і кожна інша людина. Важливо зрозуміти, що за цим стоїть? Чому я це відчуваю зараз? Що я можу з цим зробити?

Фото: офіційний сайт “Ветеран Хабу”

Давайте детальніше акцентуємо на таких емоціях як: гнів, злість, ненависть. Аналізуючи, це через особистий перенесений травматичний досвід, чи радше через відчуття того, що цей досвід може бути знецінений, незрозумілий іншими?

У всіх по-різному. Найчастіше прояв гніву чи злості – появляється як результат почуття несправедливості. Чому я маю залишити родину і взяти до рук зброю, а хтось продовжує жити своє мирне життя? Чому ця пара разом, а ми з коханим окремо? Тут про нерозуміння, знецінення, применшення значення того, що саме роблять військові і через що проходять їхні родини.

Підсумовуючи, чому врешті не варто намагатись бігти у режимі чоловіка? І як сам чоловік може сприяти адаптації своєї коханої? Що може наповнити і що буде помічним в процесі цього взаємоприйняття?

На кожному етапі життя ми обираємо або змушені жити в певному темпі. Кожен ритм чи режим життя вимагає певних енергозатрат. Якщо у вас немає сил – ви не зможете жити в швидкому темпі. Ви з певною швидкістю витрачаєте і поповнюєте ресурси. Витратити більше, ніж ви маєте, можна, але будете мати певні наслідки. Наприклад, можуть проявитися певні хвороби, порушення сну, зміни настрою і тому подібне. Ми не намагаємось бігти наввипередки з автомобілем. Розуміємо, що це не логічно. Тому і в житті обираємо комфортний темп і рухаємось. Приймаємо темп нашого партнера. Плануємо нашу спільну діяльність, виходячи з реалій життя. Шукаємо компроміси і надаємо підтримку один одному. З часом стани вирівняються. Та лише за умови, що ви будете піклуватися про себе вже зараз.

Французький режисер, сценарист, кінопродюсер Люк Бессон, відомий за фільмами “Пʼятий елемент”, “Таксі”, “Люсі”, “Перевізник”, виступив на онлайн-конференції на форумі “Культура. Медіа. Цифра” у Москві, який відбувся 13-14 листопада.

Президент Володимир Зеленський заявив, що під час комбінованої російської атаки по Україні 17 листопада пілоти винищувачів F-16 знищили близько 10 повітряних цілей окупантів.

У ніч на 17 листопада російські війська здійснили масштабну повітряну атаку на енергетичні об’єкти України. Протиповітряна оборона України знищила 102 зі 120 випущених ракет, а також 42 ударних дрони з 90, залучених до атаки.

Після масованої атаки 17 листопада, енергетики відновили стабільне електропостачання у Києві, а також у Київській, Дніпропетровській та Донецькій областях, скасувавши екстрені відключення світла. Однак на Одещині ситуація залишається складною.

Журналіст Данило Мокрик заявив, що висміювання президента Володимира Зеленського за кордоном – це висміювання українського народу та України.