Його судять у Ростові як учасника терорганізації – наречена військовополоненого

Вже другий рік українські захисники перебувають у російському полоні, і за цей час «рожеві окуляри» щодо їх швидкого визволення – остаточно зникли у більшості українців. Всім відомо, що там, де їх насильно утримують, відсутня будь-яка гігієна, будь-яке гідне ставлення до них, будь-які санітарні умови, а питання безпеки і здоров’я – надзвичайно хитке. На відео, що потрапляють в мережу з пропагандистських каналів окупантів, чітко видно, що хлопці вкрай виснажені, а в деяких є рани та поранення, які неналежно загоїлися. В такому стані захисників піддають показовим судилищам, висуваючи цинічні обвинувачення.

Поодинокі суди в Росії над українськими військовими проходять постійно, порушуючи всі Женевські конвенції, однак є ті, що стають публічними, несучи в собі маніпулятивний і спекулятивний характер. Так, 15 червня українці побачили кадри із судової зали з Ростову-на-Дону, на яких самопроголошені прокурори висувають звинувачення громадянам України, обличчя яких не приховують наслідки тортур, які їм доводиться проживати. Загалом, усі вони, на думку російських «слідчих», є «учасниками терористичної організації», якою Росія визнала «Азов» у серпні минулого року, тобто через два місяці після затримання усіх «підсудних». Україна назвала подібні дії над комбатантами воєнним злочином, однак рішучої реакції міжнародних організацій знову не відбулось. 

27-го вересня відбулось чергове судилище над захисниками.  На лаві «підсудних» вкотре опинився і Олексій Смиков. Більше про судовий процес, який порушує всі норми, пропагандистські лозунги щодо «тренування на інвалідах», реакцію міжнародних організацій та українського Червоного Хреста, а також про стан захисника зі свідчень обміняних побратимів – Букви дізналися у нареченої Олексія – Катерини.

Фото: особистий архів Катерини

– Катерино, уособлення яких життєвих прагнень та переконань сформувало  свідоме бажання Олексія боронити кордони власної держави, насамперед в «Азові»?

– Олексій вступив на службу у 2019 році й свідомо обрав «Азов». Він бачив свій розвиток саме як військового. Постійно займався, проходив курси, бігав і ганяв на різні тренування. Він завжди дуже вмотивований, аби в постійному темпі зростати професійно і ставати кращим. 

– В якій бойовій готовності перебував Олексій з початком повномасштабної війни і чи лунали настанови, яким необхідно слідувати, особисто для Вас? А також, чи ділився він деталями щодо належного забезпечення їх підрозділу до оборони?

– Олексій завжди відгороджував мене від питань роботи і проблем, які в нього могли бути. Пам’ятаю, як за декілька місяців до «повномасштабки», він давав мені слухати лекції з такмеду, розповідав, де мені ховатися під час обстрілів і просив не переживати за нього. Також, надав спеціальні інструкції на різні випадки мого життя і його. Коли за декілька днів до 24-го лютого він відправив мені всі його документи та папери, я зрозуміла, що вони там налаштовані серйозно. Потім він самостійно скуплявся турнікетами та різними розхідниками, аби максимально все потрібне було в нього.  

Фото: особистий архів Катерини

– У своїх соціальних мережах, день, з якого Ви починаєте відлік «невідомості» щодо долі коханого – 28 лютого. Тож, я правильно розумію, що на момент потрапляння в полон, Ви вже не мали зв’язку з Олексієм? Можете поділитися хронологією того періоду, якою вона була особисто для Вас?

– Так, крайній раз, коли ми нормально говорили з Олексієм – було 28 лютого 2022 року. Потім майже тиждень невідомості, повідомлення про загибель і 5 березня з’явилися відео, де він у полоні. Тоді всі російські пабліки почали публікувати історію потрапляння у полон і бачення, що ж відбулося. Знайти правду там було дуже важко, бо одні брехали про здачу в полон та приписували Азову «тренування на інвалідах». Хоча б щось точно дізналася у травні 2023-го, коли обміняли Азовців, які сиділи разом з ним. І це була перша інформація, яку я отримала і дізналася про його місцеперебування і стан. Я знаю детально про те, що було в Донецьку. Переломи та язви на ногах від постійного стояння, а також відсутність харчування. Зараз, судячи з відео із судової зали, стан трохи кращий, але це лише те, що видно ззовні. 

– Ви зазначили, що до появи відео, які підтвердили, що Олексій в полоні, Ви отримали повідомлення про загибель. Можете, будь ласка, детальніше про це розповісти? А також про те, що значить «тренування на інвалідах»?

– Знайомі повідомили, що вся група загинула. Потім виявилося, що Олексію вдалося вижити і він з пораненням намагався повернутися до своїх побратимів. Але його було захоплено у полон. Власне, 5 березня з’явилося відео, меседж якого – азовця взяли у полон, він називає своє ім’я, місце служби та дату народження. Потім Маргарита Симонян написала, що це була самовільна здача в полон, що не правда. 

Щодо «тренування на інвалідах». Олексій зазначив, що в них у полку (на той момент полк) є бійці, які протезовані і що ці воїни на рівні з іншими. Роспропаганда перекрутила це і титрувала відео як «Азов тренується на інвалідах».

Джерело: ВВС

– 27-го вересня, в Ростові-на-Дону, відбувся черговий показовий суд над захисниками «Азову». Можемо, будь ласка, детальніше акцентувати на самому звинуваченні, повній версії вироку, а також щодо подальших дій і ймовірності оскаржити це рішення?

– Його звинувачують в участі у терористичній організації, спробі повалення влади в «ДНР» та участь в бойових діях проти «ДНР». Щосереди їх всіх возять до суду та проводять «засідання». Вироку в Ростові немає, бо судові дії ще тривають. З важливого, що вся справа Олексія, яка розглядається в Ростові, побудована на свідченнях, які були взяті в «ДНР». Думаю, не треба пояснювати, як саме там збирають свідчення та чому всі визнають свою провину. 

Джерело: Liga.net

– Зважаючи на те, що це вже не перший показовий суд, на цьому етапі чи є якась реакція від міжнародних організацій, якщо говорити саме про комунікацію з рідними? Чи вони проходять безслідно і без жодних коментарів? 

– Після суду ніхто не зв’язувався. Всі організації чекають, що я прийду і передам всю інформацію для них самостійно. І тільки після цього, як вони кажуть, в організації починають опрацьовувати наявну інформацію. Наприклад, я чекаю вже більше ніж пів року, коли комісар МКЧХ, який розслідує справу Олексія, зв’яжеться зі мною. Єдині, хто першими зв’язалися зі мною, це був наш український Червоний Хрест. 

– Ви зазначили, що першими з Вами зв’язався наш український Червоний Хрест. Відповідно, що передбачає їх діяльність у цій справі, і чи є позитивні або хоча б мінімальні зрушення?

– Так, вони перші, хто зі мною зв’язалися після моїх заяв. Далі зареєстрували всю інформацію і сказали «триматись» та за появи нової інформації надавати її їм. Загалом, щодо налагодження комунікації з керівництвом країни, зараз всі говорять, що незалежно від суду і статусу, Україна працює над звільненням усіх полонених. Але обмінів останні декілька місяців немає, а з обмінами саме «Азову» – взагалі проблема. 

– Скажіть, чи доводилося детальніше спілкуватися щодо наданих гарантій та погоджених умов щодо подальших обмінів, безпосередньо зі звільненими полоненими? Загалом, наскільки поширеною є так звані «судилища» над полоненими?

– Зараз багатьох військовополонених судять в різних судах на ТОТ та в РФ. Олексія там само судили в так званому «ДНР», проте зараз в Ростові проходить якесь показове судилище за тією ж справою. Сам факт такого суду порушує всі норми Женевської конвенції, бо комбатантів не можна судити за факт участі в бойових діях. 

– На Вашу думку, чи актуальною є тема військовополонених «азовців» серед громадськості? Які аспекти нашого сьогодення гальмують процеси, пов’язані зі справедливим вирішенням долі насамперед військових  полку «Азов»?

– В моїй інформаційній бульбашці, всі свідомі і небайдужі. Але варто вийти з неї, так одразу видно, що багато людей взагалі не переймаються темою полонених і війни в цілому. Я розумію, що для багатьох ці теми неприємні і люди прагнуть захистити свою психіку, що хочеться бачити тільки кадри здобутків, повернення полонених додому. Але для того, щоб це було, кожен має докласти зусиль. Просто нагадуйте про них щодня своїми репостами, мерчем, розмовами з друзями і колегами. 

Фото: особистий архів Катерини

– Як кажуть: «байдужість – це донат на російську армію». Тож, які слова можуть стати поштовхом для українців не бути байдужими? Насамперед щодо  усвідомлення відстоювати своє, а значить боротися за наших захисників

– Мій коханий знає, що його чекаю я, чекають побратими й рідні. Він не втрачає надію і щодня бореться там, як і сотні інших полонених. Я не хочу, аби після обміну, наші захисники розчарувалися у суспільстві, тому що воно (суспільство) не здатно брати на себе відповідальність і боротися за тих, хто цього потребує. Кожен, хто має можливість прочитати цей матеріал – має свободу, має можливість зробити репост, має можливість нагадати про них. Тож, докладіть максимум своїх зусиль, аби наші захисники були вдома і також мали можливість творити нашу історію. 

Фото: особистий архів Катерини