Чому українці почали співчувати росіянам?

Днями Букви розмістили допис про родину російського окупанта, де на першому фото – неповнолітня 9-класниця на випускному, а поруч її обіймає дорослий чоловік у футболці, бриджах і резинових китайських шльопанцях (іншого одягу для урочистості він, мабуть, не знайшов). Друге фото датується наступним, 2023 роком: дівчина, яка мала б навчатися у 10 класі, на камеру демонструє вагітний живіт. Чоловіка поруч немає. І чому – стало ясно на останньому фото, зробленому в 2024 році, де ця ж дівчина у траурному одязі з дитям тримає фото загиблого чоловіка, а поруч – свекор у військовій формі та свекруха, яка тримає нагороди загиблого. Пазл складається докупи: після нетривалих відносин з неповнолітньою суб’єкт нашої історії зачав їй дитину – і поїхав заробляти на підгузки в Україну: убивати наших військових і мирних громадян, зокрема й дітей. 

Як думаєте, кого зараз звинувачує ця родина убитого? Путіна? Російську владу? Чи, може, себе, що підтримали ініціативу йти убивати українців? Ні. Такі звинувачують саме українську сторону, яка, на переконання імперців, “ПОСМІЛА” чинити їм опір. 

Тому останнє, що Букви очікувати побачити в коментарях – це парад емпатії до росіян від читачів, які наголошували, що це не смішно, що це трагедія, і, що найстрашніше, порівнювали окупантів і їхні родини з нашими захисниками. Акаунти не росіян (принаймні, ті, які не закриті), а наших з вами земляків – і їх багато десятків.

Вибірка ця дуже обмежена, оскільки авдиторія Букв в Instagram переважно складається з тих, хто розуміє, чому не можна співчувати окупанту та ставити знак “=” між їхніми втратами і нашими. На якомусь іншому акаунті не соціально-політичного спрямування, відсоток емпатичних коментарів був би значно вищим. І росіяни вкладають шалені кошти у розширення такої авдиторії, тому що теза “и тут, и там наши мальчики” дуже вигідна для них, проте, несе смертельну загрозу для нас.

Насправді таких випадків чимало. У “запропонованих” у соцмережах я бачила дописи росіян або українців про те, як вони сумують за близькими та друзями “по ту сторону”, і що “в Україні ще є нормальні люди”, “ми всі православні”, “ця політика їх розділила”, приправлені мріями про скорий мир та возз’єднання. Таке було з обох сторін, і збирало багато сотень коментарів від реальних людей, причому у деяких з цих українців на сторінках були навіть оголошення про збори на потреби ЗСУ або фото з родичами-військовими. Мабуть, дуже складно жити з таким внутрішнім конфліктом. Ну, або дуже легко жити з настільки відсутнім розумінням причинно-наслідкових зв’язків.

Значно сприяє наростанню симпатій також російськомовний інформаційний продукт у стрічках (наприклад, у TikTok або Reels в Instagram), оскільки складно зрозуміти, де російськомовні українці, а де – росіяни (якщо ти принаймні задумуєшся над інформаційною гігієною). Постійний перегляд російського контенту рано чи пізно вплине на сприйняття росіян. Справа не лише в інформаційній і культурній асиміляції, а також у тому, що навіть ненавмисний перегляд контенту, який здається нейтральним або розважальним, може мати приховані маніпулятивні елементи. До того ж, стрічка доволі часто самостійно підкидає навіть відверту російську пропаганду (в Instagram росіяни масово сидять через VPN) – такі вже алгоритми соцмереж. Вищесказане також підтверджує і те, що найбільше коментарів співчуття під дописом Букв було саме в Instagram і TikTok. 

Утім, багато українців досі свідомо споживають російський інформаційний продукт, створюють і розміщують дописи з російськими треками тощо. Для них культурна межа між “чужими” та “своїми” максимально розмита, що значно полегшує роботу російській пропаганді та є дуже важливим інструментом колоніальної політики країни-гегемона. 

На що іще я наразилася особисто: росіяни з ботів пропонують українцям розміщувати рекламу російських сайтів. Принаймні, так трапилося зі мною, а я не є ні інфлюенсером, ні навіть активним користувачем соцмереж. 2000 рублів – це 865 гривень. Ким би не була особа по ту сторону екрана, її не збентежила моя українська мова, що змушує думати про те, що вони націлювалися зокрема на українців. Що викликає певні підозри, оскільки їхній сайт у нас заблоковано. До речі, цей бот зараз змінив своє ім’я та мову в профілі. 

Скрін, зроблений відразу після отримання відповіді

Скрін, зроблений сьогодні – ім’я уже інше, інформація у профілі тепер англійською мовою

Звісно, я б ніколи не розміщувала рекламу російських сайтів, але, як думаєте, скільки на це пішло б, і скільки з них потім розвивали б лояльність до росіян, які заплатили їм гроші (що є базовою психологічною пасткою)? Адже люди, які підпалюють автомобілі військових за російські кошти – це лише ті, хто наважився. А скільки б і були не проти, але бояться? Або ж чи знаєте ви блогерів-мільйонників, які відмовилися від російської реклами лише під суспільним тиском? Я – знаю. І навіть знаю тих, хто досі агресивно відстоює своє право на трансляцію російського контенту та латентно-проросійських тез. Вони все ще мільйонники, а, отже, їхню думку масово поділяють або принаймні толерують. 

Від співчуття до описаного вище – це все є стороною однієї медалі, просто на різних етапах свого розвитку. Тож я вирішила поділитися з вами своїми роздумами щодо цієї ситуації і розглянути загрози як співчуття росіянами, так і надмірної дегуманізації. 

Шкода від співчуття окупантам і їхнім родинам – чому це нищить опір, і в чому тут вигода Росії

Якщо населення починає вважати ворога “таким самим, як ми”, це може призвести до розмивання моральних меж конфлікту. Війна не може бути виграна, якщо суспільство починає сумніватися в своїй правоті чи у необхідності опору агресії, а наділення ворога спільними з нами рисами засіює це зерно сумніву. Такий підхід знижує рішучість захищати свою країну, що зрештою може призвести до деморалізації армії та цивільного населення.

Жаль до окупантів також є елементом інформаційної війни, який використовується ворогом для зниження внутрішнього спротиву та обґрунтування своїх дій. Якщо частина населення починає сприймати окупантів як “звичайних людей”, це створює умови для виправдання їхньої агресії, зменшує увагу до злочинів, які вони скоюють, і робить їх меншими “ворогами” в очах громадськості. 

Агресор уже використовує ці настрої для поширення пропаганди, переконуючи, що “конфлікт є безглуздим” або “штучним”, що він “вигідний лише елітам”. Це створює підґрунтя для дестабілізації суспільної думки, зростання пацифістських настроїв та підриву довіри до власної держави й армії. 

Та не пропагандистською машиною Кремля єдиною: цьому явищу значною мірою також посприяли відповідальні за українську інформаційну політику. Наприклад, коли спершу всюди розповідали та насміхалися з мобілізації росіян, роблячи це основою своїх “експертних ефірів” на “Телемарафоні”, а через два роки займалися газлайтингом вседержавного рівня, звинувачуючи в ІПСО тих українців, які вказували, що в Україні зараз примусова мобілізація і навіть є випадки насилля над затриманими чоловіками. Відсутність діалогу з населенням, високий рівень корупції під прикриттям “зараз війна, не на часі розбиратися” і недовіра до інституцій викликають в українців когнітивний дисонанс, самостійний вихід з якого не завжди є правильним. 

Якщо все більша частка населення буде сприймати окупантів як “жертв” або “звичайних людей”, це може ускладнити процес повернення окупованих територій і відновлення контролю над ними. Ті, хто відчувають жаль до окупантів, можуть бути схильними підтримувати компроміси, які загрожують цілісності країни та національним інтересам. 

Знову-таки, недовіра до офіційних новин і соціальна напруга, яка з’явилася через жорсткі умови мобілізації, застій на лінії фронту (окрім Курської області, ейфорія від якої швидко з’явилася та швидко затухла) і втрату міст створюють емоційне вигорання масштабу всієї держави. Наприклад, постійні обіцянки “кави в Криму влітку”, швидкого виходу на кордони 91-го тощо, метою яких є суто піар і цитування у ЗМІ, викликають у населення марні надії на прості рішення, які потім розбиваються об дійсність. Таке порційне підгодовування ейфорією “простих рішень” в результаті призводить до виснаження, зневіри та депресії від емоційних гірок. Щобільше, постійний пошук простих рішень і популізм роблять людей все більш сприйнятливими до подібної риторики. І в один не прекрасний момент вони можуть дійти до висновку: мир – це простіше рішення, аніж війна. А знак “=” між “нашими” та “їхніми” є першим кроком до такого умовиводу. 

Та поспішу засмутити тих, хто уже дійшов такого висновку та сподівається, що після війни росіяни якось нас заповажають: імперське населення РФ завжди ставилося гірше до українців, аніж ви до них. Навіть після анексії Криму та вторгнення до Донбасу українці завжди ставилися до росіян позитивніше. До прикладу, результати соціології до 2017 року. 

Після 2017 року позитивне ставлення до РФ поступово почало зростати та сягнуло свого піка у 2019 році, перевищивши 55%. Але навіть під час ескалації біля кордонів України за кілька тижнів до повномасштабного вторгнення, 34% населення нашої держави на початку лютого 2022 року добре ставилися до РФ. Чому? Згідно з опитуваннями, це було пов’язано зі сприйняттям “Росії” як “звичайних росіян” і щирої віри в те, що вони ніколи не підуть війною проти нас – в силу якихось моральних чеснот, якими українці самі ж і наділили населення країни-агресора. Я впевнена, що перед повномасштабною війною ви також чули тези “та вони бунтуватимуть проти Путіна, якщо той посміє”, “брат проти брата ніколи не піде”, “росіяни не такі” тощо . Можливо, деякі з вас самі промовляли ці слова. Зараз думка переважної більшості змінилася, але чи настільки вона є стійкою, як би нам того хотілося?

Тож, здавшись агресору, найпозитивніша емоція, на яку ви зможете очікувати – це стримана поблажливість. Росіяни, своєю чергою, очікуватимуть від вас цілковитої покори та каратимуть за відступ від неї. Називати “миром” те, що насправді буде поневоленням – підміна понять.

Чи варто рівняти усіх росіян, і що таке колективна відповідальність? 

Радіти втратам росіян є одним із наслідків колективної відповідальності, яку чимало українців покладають на усіх жителів РФ. Як усі без винятку українці відчувають на собі війну, так і всі росіяни відповідальні за те, що їхня держава робить.Чому росіяни пишаються “русским балетом” або “русской литературой”, дотичність до яких вони відчувають через національну приналежність, а коли йдеться про російські злочини – тут же все зводиться до провини лише Путіна, а “простой народ здесь не при чем”?

Колективна відповідальність є складною і дискусійною темою, особливо в контексті війни. Вона порушує питання того, чи повинні всі члени суспільства нести відповідальність за дії їхньої держави або військових, незалежно від того, чи брали вони активну участь у злочинах, чи ні. Обміркуймо це явище зокрема у контексті підтримки населенням РФ Путіна після анексії Криму або повномасштабної війни, а також виборів, на яких той здобув 87,28% голосів. 

Багато хто виправдовує імперську прошивку росіян “пропагандою”, яка тривала багатьма десятками років. Так, реальність багатьох із них формується державними медіа, що контролюються Кремлем. Однак пропаганда не знімає відповідальності з людей за їхні дії та позицію: в епоху доступу до інформації кожен має можливість критично мислити та знаходити правду. І хоча пропаганда впливає на мислення людей, це не є виправданням участі у злочинах, таких як геноцид, окупація чи вбивства мирного населення. А також не є виправданням підтримки співгромадян, які вчиняють ці дії.

Відповідальність за дії держави зазвичай покладається на уряд, армію та виконавців політики. Проте питання колективної відповідальності виникає тоді, коли велика частина населення підтримує політику війни або ж мовчки спостерігає за нею. Російська агресія проти України є геноцидом і масштабним порушенням міжнародних норм. Якщо 80-90% населення (як це показують опитування) підтримують дії Путіна або не виступають проти війни, логічно порушити питання колективної відповідальності за підтримку агресивної політики.

До речі, а де ті відсотки, які проти війни? Так, тисяча-друга осіб воюють в РДК, деякі – виїхали з РФ і стали дисидентами у комфортних умовах Європи та США. Але станом на 2022 рік населення Росії становить 144,2 мільйона осіб. Де спротив 10-20% незгодних (це понад 14 мільйонів)? Де багатомільйонні протести та масові диверсії? Під час геноциду пасивно не погоджуватися зі злочинами, владу якої породив ваш же соціум – те саме, що мовчки скидати з піджака попіл від спалених у концтаборах жертв нацизму, а потім стверджувати, що ти їх захищав тим, що не атакував особисто.  

Варто розуміти, що колективна відповідальність – це не заклик до ненависті чи абсолютної дегуманізації, а скоріше визнання того, що всі громадяни тією чи іншою мірою беруть участь у політичному процесі своєї країни протягом багатьох десятків років, і зараз пожинають плоди свого активного або пасивного вибору. 

Чи повинні ми дегуманізувати ворога, та які це матиме довгострокові перспективи? 

Часто висміювання страждань громадян РФ – як військових, так і цивільних – прирівнюють до дегуманізації та вважають це винятково негативним явищем у будь-яких його проявах. Розгляньмо ж, чи дійсно це так.    

Дегуманізація – це процес позбавлення іншої групи людей їхньої людської гідності, перетворення їх на “інших”, “чужих”, тих, хто не заслуговує на співчуття. Під час війни цей механізм часто використовується для посилення ненависті до ворога. Це полегшує моральне виправдання насильства, вбивств і знищення. Коли ворог сприймається як щось “менш людське”, у суспільства виникає менше сумнівів щодо радикальних дій проти нього.

Щоб зрозуміти більш наочно, звернімося до історичного контексту. Дегуманізація під час Другої світової війни була важливою складовою пропаганди з обох сторін конфлікту. Вона мала на меті позбавити супротивника людських якостей, зробити його “ворогом”, якого легше знищити морально та психологічно. Я не хочу наводити як приклад країни, які стали на бік нацизму (оскільки ми зараз боремося з тим же явищем), тому наведу приклади лише союзницької пропаганди. 

У пропагандистських матеріалах союзників (США, Великої Британії та СРСР) німців та японців часто зображували як “монстрів” або “машини для вбивства”. Карикатури показували німецьких солдатів і японців як хижих істот, кровожерливих або безжальних.

У США були поширені карикатури, де японці зображалися як істоти з тваринними рисами (великі зуби, загострені вуха), часто у вигляді мавп чи щурів. Це створювало образ японців як нецивілізованих і небезпечних ворогів.

Слово “Джеррі” або “Краут” для німців або “Джапс” для японців стало частиною риторики союзницьких країн, зокрема Великої Британії та США. Це було прикладом того, як дегуманізація через мову допомагала створювати відчуття віддаленості та ворожості.

В СРСР нацистів зображували як “фашистських звірів”, “гієн” та “грабіжників”, що прийшли знищити радянський народ. Пропаганда показувала їх не як людей, а як механічних і жорстоких вбивць. Це виправдовувало заклики до безжальної відплати за всі жахіття війни, що підсилювало жорстокість радянських солдатів у бою. Радянська пропаганда також дегуманізувала тих, хто співпрацював з нацистами, зокрема частини населення окупованих територій, що згодом було виправданням репресій після війни (зокрема – і проти невинних).

Дегуманізація під час Другої світової війни використовувалася усіма сторонами конфлікту як важливий елемент інформаційної війни. Нині вважається, що це мало руйнівні наслідки для моралі, психологічого здоров’я населення та людяності. Проте, чи вдалося б їм перемогти, якби союзні держави мислили категоріями “братства”, “це все Гітлер, нацисти не винні” та “з кожного боку звичайні люди”? Звісно, уже під час відбудови відбулася переоцінка усього, що було сказано та зроблено на шляху до знищення Третього Рейху. Але якби йому програли, усіх цих переосмислень не було б: думаю, не потрібно пояснювати вам, чому.  

Важливо прийняти той факт, що воєнна мораль відрізняється від загальноприйнятої моралі мирних часів. Коли ти на полі бою, перед тобою не “багатодітний батько”, “єдиний син у матері” або “душа компанії”, а особа, яка прийшла на твою землю убити тебе та твоїх рідних. А зараз, як ми бачимо, полем бою став не лише фронт, а й уся Україна, яку щодня росіяни закидують ракетами, КАБами та безпілотниками, цілячись у мирні будинки, лікарні та пологові будинки, убиваючи дорослих і дітей в їхніх ліжках або на ігрових майданчиках. 

Дегуманізація ворога знижує ризики внутрішніх конфліктів та розколів, адже всі зосереджуються на боротьбі проти “ворожої маси”. Також це явище дозволяє знизити страх перед можливими діями ворога, адже замість особистої загрози він сприймається як абстрактна небезпека, з якою можна впоратися. Це допомагає зменшити паніку серед військових та цивільного населення. 

Цей метод активно використовувала українська сторона на початку повномасштабної війни, коли всюди публікувалися фото мертвих окупантів, поширилися прізвиська – такі як “орк”, “ватник”, “чмоня”, серед військових – “п##ари”; пов’язані з Росією власні назви навіть на офіційних рівнях писали з малої літери. Це все так чи інакше допомагало підтримувати бойовий дух і емоційне піднесення на перших порах. Проте, третій рік потому перестає викликати такі ж емоції, тому вимагає або наростання агресії та жорстокості у формулюваннях, або часткової зміни підходу в інформаційній політиці.  

Проблемою підвищення тиску ненависті є те, що дегуманізація може призвести до внутрішніх конфліктів після завершення війни, коли звичка сприймати ворога як “нижчого” та “нелюда” може бути перенесена на власне суспільство та швидко створить поділи, радикалізацію та агресію всередині нації. Коли люди звикають до подібних наративів і жорстокості, вони можуть переносити це ставлення і на своє повсякденне життя. Солдати, які повертаються з війни, можуть зберігати агресивні установки, а суспільство в цілому може стати менш чутливим до насильства. І наведені вище історичні приклади – цьому доказ. Після Другої світової війни в деяких країнах Європи відбувалося посилення внутрішніх конфліктів, включно з насильством проти колаборантів або етнічних меншин. 

Це не означає, що потрібно відмовитися від такого типу ведення інформаційної війни, принаймні станом на зараз – але в усьому має бути межа. Підходи мають бути різноманітними, зокрема у контексті того, що у цьому протистоянні саме ми представляємо цивілізацію та людяність. Але маніпуляції щодо того, що дегуманізація ворога прирівнює нас до росіян, не має нічого спільного з об’єктивною дійсністю. У цій війні ми жертви, а вони – агресори. Ми захищаємося будь-якими способами, а вони використовують пропаганду для того, щоби зрештою убити нас і захопити наші землі.

Але чи варто співчувати російському окупанту та його родині? 

Військовий, який свідомо вирішує йти воювати проти іншої країни за гроші, бере на себе відповідальність за свої дії. Його рішення – не тільки участь у бойових діях, але й можливість вбивати, підтримуючи агресію та геноцид. Родина, яка потакала цьому кроку, також несе моральну відповідальність, оскільки схвалювала ідею воювати за гроші, попри наслідки для інших людей. Росіянки постійно пишуть про своїх чоловіків-окупантів “зато он вернется как герой”, “он настоящий мужчина”, а також перелічують розміри компенсацій у випадку травм або загибелі бойовцика ЗС РФ.

У багатьох випадках родини російських військових сприймають ситуацію через призму пропаганди: вони вірять, що їхній родич воював “за правду”, або що Україна – “ворог”. Тому, коли вони втрачають своїх близьких, їхній гнів спрямовується не на причину війни (російський уряд або політику), а на жертву агресії – Україну. Це є наслідком довготривалої пропагандистської обробки, яка спотворює реальність і породжує ненависть.

Якщо родина підтримувала рішення воювати за гроші, їхня відповідальність очевидна. Вони підтримували дії, які призвели до вбивства українців. Це знижує моральну обґрунтованість їхнього горя і співчуття до них. Співчуття тут могло б бути більше пов’язане з тим, що ці люди стали жертвами маніпуляцій та пропаганди, які штовхнули їх на цей шлях, але це не скасовує їхньої відповідальності за підтримку війни. Співчуття може бути гуманістичним – визнаючи, що горе від втрати є універсальним людським почуттям, але без порівняння цінності їхньої втрати з нашими. 

Ви не повинні забувати, що загиблий окупант – це жива одиниця сили ворога, яка тими чи іншими діями принесла горе в доми українців. Щастя російських матерів, сини яких повернулися з “СВО” живими й неушкодженими – це горе українських матерів, дітей яких ці сини убили. І ставити знак “=” між втратами їхніх і наших сторін – це цілковите нерозуміння того, що нині відбувається. Усі ці окупанти жили б далі, якби вони не прийшли на нашу землю. Зокрема і той із нашого допису. 

Звісно, яку сторону обирати – це самостійне рішення кожного. Проте, вищеописана тенденція вкрай тривожить, і ще два роки тому таких коментарів і в таких кількостях ми б не зустріли ніколи. А, отже, російська пропаганда повільно, але впевнено здобуває перемоги в українських головах і серцях.