Чому відпустила? Дружини полеглих героїв – про життя зі втратою і знецінення їхнього болю

“Мій чоловік добре знав, куди йде, знав, що в нього є троє неповнолітніх дітей, що він має групу інвалідності. Та він  сказав: “Ти сильна, ти з усім справишся. Я йду захищати тебе і дітей, щоб ви мали світле майбутнє”. Чому після його загибелі я маю бути нещасною жінкою? Я маю стати прикладом. Як оцей біль, це горе переродити в потужну силу і стати прикладом для наслідування, як нести память. Я не нещасна жінка, я – жінка героя”, – каже дружина полеглого воїна Павла Василіва Любов.

У першому випуску “Родинного подкасту” платформи пам’яті Меморіал Любов Василів, Оксана Боркун і Юлія Селютіна діляться досвідом переживання втрати та розповідають про підтримку, якої бракує. Спеціально для Букв Меморіал підготував добірку важливих тез із подкасту. Весь подкаст можна переглянути тут.

Вдови чи дружини загиблих героїв? 

“Два роки тому, коли ми заснували нашу спільноту, першими почали доносити жінкам, що ми не вдови, а дружини загиблих героїв. Це інший біль, інша ситуація, інші наслідки”, – каже Оксана Боркун, дружина Володимира Гунька, який поліг у липні 2022-го в Бахмуті. 

“А я якось почула зауваження: а чому дружина загиблого героя, може – захисника? Я відповіла: “Герой – це кожен, хто віддав своє життя за Україну”, – додає Юлія Селютіна, дружина Олексія Селютіна, який поліг 12 липня 2022 року внаслідок отриманих під Бахмутом поранень. 

Фото. Юлія Селютіна. Фото: родинний архів

“Слово “вдова” сильно б’є по голові. Коли вперше з ним зіштовхнулася, нутро саме по собі протестує, бо це слово чорне, важке, його неможливо ні виговорити, ні почути. Воно несе в собі багатовіковий посил і воно узагальнює. А наші чоловіки не померли від хвороби, вдома. Вони загинули на війні. Тому ми маємо відокремлювати, що ми  – дружини загиблих героїв”, – каже Оксана Боркун.

Чому відпустила? 

Оксана Боркун додає – для неї стало шоком, що в Україні брак культури підтримки сімей загиблих героїв. 

“Вони віддали своє життя, щоб жили інші, щоб вони підхопили і подбали про їхні сім’ї. А в нас, коли людина зболена, то об неї ще й ноги можна витирати. Дуже добиває, коли кажуть: чому ти його відпустила? Питання недоречне, з елементами тиранії. Мій чоловік – це не корова на прив’язі, не дитина, яку треба тримати за руку. Він був самодостатнім чоловіком, який сам приймав рішення”, – каже Оксана. 

Фото. Оксана Боркун з чоловіком Володимиром Гуньком. Фото: родинний архів

“Ми знали цінності наших чоловіків, знали, ким вони є. Тому не відпустити – це про те, що я його зневажаю, зневажаю його вибір, цінності. Це не про мого чоловіка. Тут не може бути, як відпустила, чому відпустила. Це безглузде питання”, – додає Любов Василів. 

“Замість того, щоб зрозуміти і підтримати теплим словом, люди або знецінюють біль, або починають мірятися: а в мене гірше. Підтримки немає. Залишаєшся зі своїм болем сам на сам. Хоча твій чоловік віддав життя за всіх”, – додає Оксана. 

Етап горювання – образа на коханого

Фото. Юлія Селютіна. Фото: родинний архів

“Є кілька етапів проживання горя. Найдовше в мене тривав один – дика образа на чоловіка: “Ну от ти пішов і що? Ти хотів захищати, щоб жила краще я, дитина, наша родина, країна. А що змінилося? Країна як жила, так і живе”. Я не могла йому пробачити. Розуміла, що ось я ридаю, жити не хочу, дитина горює, а світ навколо живе, всі ходять у кафе, в кіно. Більше року я звикала і вчилася не звертати на це увагу. Зараз я прийняла ситуацію. Я ж несу пам’ять про чоловіка. В першу чергу, несу пам’ять про його вибір. Маю прийняти, що його немає, але інші мають жити. Бувають моменти, коли злюся. Але в цілому я це прийняла. Бо якщо не приймеш, то з’їси себе. Таких, як я, дуже багато. Нас треба підтримувати і розуміти”, – зауважує Юлія. 

Фото. Любов Василів. Фото: родинний архів

Любов Василів додає: “Не думаю, що соціум нас має підтримувати. Просто він не повинен нам заважати жити так, як ми вміємо. Після втрати чоловіка я плакала більше року, щодня писала йому в соцмережах зізнання в коханні. Дивилася на фото чоловіка і розказувала, як я його люблю. Мої діти – я не знаю, хто за ними дивився. Рідні, мама. Вони ввечері пиходили і казали: “Любо, ходи, діти хочуть”. А мені було байдуже. Я жаліла себе. І тільки тоді, коли я дозволила собі образитися на чоловіка, це стало точкою неповернення, коли я стала погоджуватися з тим, що вже не маю чоловіка і сама виховую трьох дітей”. 

Питати чи не питати “як ти?”

Оксана Боркун радить не ставити це питання людям, які втратили рідних. Замість цього краще спитати про щось конкретніше: як ти сьогодні себе почуваєш, чим тобі можна допомогти. 

“Як ти?” – це взагалі не про нас. Це про ментальне здоров’я звичайних пересічних людей, які живуть в умовах війни. Але якщо це стосується родин загиблих, це питання недоречне. Мені важливо, щоб хтось був поруч, не ставлячи питань”, – додає Любов. 

“Недавно я брала участь у опитуванні британської психологині. Вона глибоко копнула і дала версію, яка мені дуже імпонує. Коли людина пережила втрату близького, вона пізнала інші грані життя. Відбувається процес переродження, переоцінки цінностей. А суспільство намагається підтягнути цих людей до звичної норми, не розуміючи, що в них норма вже інша”, – зазначила Оксана Боркун. 

З усіх знайомих Оксани лише одна пішла до психолога, щоб розпитати, як треба говорити з людиною під час втрати. 

“Люди не вміють і не розуміють, як треба поводитись. Вирішують, що краще перечекати, пройде якийсь час, заспокоїться, а потім будемо говорити. Вони не розуміють, що саме зараз я хочу говорити про нього. Друзі не хотіли цього, щоб не зробити мені боляче. А мені тоді здавалося – не говорять про нього, бо їм байдуже”, – говорить Оксана. 

Як гідно нести пам’ять? 

“Всі звикли, що пам’ять – це бетонні плити, дивлячись на які, важко дихати. Ми ж ламаємо стереотипи. Хочемо зробити пам’ять яскравою і живою. Розуміємо, що саме цим можемо витягнути себе із цієї прірви”, – каже Оксана. 

“До другої річниці загибелі чоловіка я готувала вечір пам’яті “Про тебе, Шерлок”. Зробили три документальні фільми. Про нього розповідали друзі, побратими і я з дітьми. І поміж тим місцеві артисти виконували тематичні пісні. Дуже хвилювалася. Мені важливо було, щоб кожен міг згадати, яким був Павло. А найважливіше було, щоб це побачили мої діти. Коли чоловік загинув, найменшому синові було 3,5 роки. І він почав забувати моменти, пов’язані із татом. Говорив: “Я не пам’ятаю про тата, тільки пам’ятаю, що він мав бороду”. А після того заходу він каже: “Мамо, пам’ятаєш, дядько Руслан казав, що вони з татом те і те робили?”, – говорить Любов. 

Фото. Любов Василів. Фото: родинний архів

Співрозмовниці зазначають, що після загибелі коханих багато жінок продовжують справи своїх чоловіків, роблять те, чим раніше ніколи не займалися. 

“Коли я продовжила Вовину справу дарувати дітям поляглих героїв подарунки на Святого Миколая, мені здалося, що весь всесвіт це підхопив. Стільки підписників з’явилося! Збиралася вручити подарунки 25 сім’ям, а в результаті їх отримали 300 діток і 222 мами. А наступного року півтори тисячі дітей отримали подарунки на Миколая, і півтори тисячі – на дні народження”, – ділиться Оксана. 

Фото. Оксана Боркун з чоловіком Володимиром Гуньком. Фото: родинний архів

Вона переконана: від того, як вшановують пам’ять полеглих героїв та підтримують їхні родини, залежить мотивація захисників, які на полі бою, і загалом мотивація чоловіків ставати до оборони держави. 

“Якщо героя пам’ятають і належно вшановують, ті, хто зараз в армії, знатимуть, що воюють не марно, навіть, якщо складуть життя, їх пам’ятатимуть як героїв. А ті, хто зараз не воює, розумітимуть, що треба захищати, що їх поважатимуть, про їхні сім’ї подбають. Від цього залежить мотивація до перемоги”, – вважає Оксана Боркун. 

У першому випуску “Родинного подкасту” платформи пам’яті Меморіал Любов Василів, Оксана Боркун і Юлія Селютіна діляться досвідом переживання втрати та розповідають про підтримку, якої бракує. Спеціально для Букв Меморіал підготував добірку важливих тез із подкасту.

Щорічно 22 січня в Україні відзначають День Соборності на честь проголошення Акту злуки Української Народної Республіки й Західноукраїнської Народної Республіки у 1919 році.

Дослідження ІМІ виявило, що майже половина матеріалів про ТЦК у популярних телеграм-каналах є недостовірними через відсутність джерел.

21 січня президент Володимир Зеленський провів зустріч із прем’єр-міністром Албанії Еді Рамою, під час якої сторони підписали Угоду про довгострокову співпрацю та підтримку між країнами.

21 січня президент Володимир Зеленський у своєму зверненні до учасників Всесвітнього економічного форуму закликав Європу не здавати позицій на світовій арені та конкурувати за першість у глобальних альянсах і технологіях. Він наголосив, що без сильної Європи світ може почати рухатися вперед без неї, що стане загрозою для майбутнього.