Чому вижив він, а не побратим. Чому був саме той наказ, а не інший – лікар-психотерапевт про трансформацію, яку проживають військовослужбовці

У суспільстві вже звично сприймати військових як тих, хто не відчуває проблем із ідентичністю, адже вони чітко усвідомлюють, де потрібні, і якою є їх особиста місія. Проте, водночас, військові – це ті, хто не лише фізично, але й морально найбільш вразливі до впливу війни, наслідки якого іноді доводиться приховувати, зважаючи на позиції в соціумі. Так, наново зрозуміти свою суспільну роль після повернення із зони бойових дій військовим можуть допомогти як психологи, так і люди, охочі слухати та приймати.

Більше про прірву між цивільними та військовими, мовчазний страх смерті, втрату зв’язку з реальністю, безсилля перед обличчям смерті, історії на межі виживання, а також про методи забезпечення гідного тилу – в інтерв’ю Букв із лікаркою-психотерапевтом Оленою Савчук.

– Олено, розгортання повномасштабної війни внесло корективи в усі сфери життя, змінивши форми та запити. Чи навчались Ви наново спілкуванню з людьми, які відчули на собі наслідки впливу “русского міра”?

– Безумовно. Від початку війни і по сьогоднішній день постійно навчаюсь особливостям роботи у воєнний час. Пам‘ятаю перші місяці війни: наші українські тренери читали лекції, проводили спеціалізації. Потім дуже багато іноземних тренерів постійно проводили навчання, таким чином висловлюючи свою підтримку нам. Нещодавно пройшла навчання у чудових, високопрофесійних тренерів із Грузії. Вони знають, як це жити під час війни, і в них вже є досвід “жити після війни”, яким вони також поділились. 

– Порівнюючи трансформацію Вашої діяльності під час війни, якою стала нова місія? За допомогою яких методів та слів Вам вдається встановити лінію довіри з кожною окремою людиною, яка пережила бойові дії?

– Пам’ятаю, як у перші дні війни супроводжувала людей у телефонному режимі, які сиділи в підвалах, виїжджали з Бучі, Гостомеля. Просто була поряд. У перші дні війни ми до кінця не розуміли, що відбувається, але необхідність допомагати людям змушувала зібратись емоційно та заглиблюватись в нове навчання, щоб підтримати як можна більше людей.

Психотерапія часто направлена на виявлення неприємних ситуацій, “болючих місць”, потім – на проживання цих ситуацій. Коли почались активні бойові дії, клієнтам вже було не до стосунків із партнером чи внутрішнього розуміння себе. У них було два питання: “Як вижити і як навчитись із цим жити?”, “Їхати чи залишатись?”. Довелось змінювати докорінно формат роботи. Якщо людина сидить під обстрілами 2-3 дні, нічого не їсть і рахує, чи вистачить їй продуктів на сім‘ю на днів 5. Тут потрібні нові техніки. Як зібратись, як не впадати у відчай, набратись сил, прийняти рішення, коли в голові – туман. Як знайти силу просто прожити ще один день. Пам‘ятаю, як мені телефонували клієнти, і я просто говорила по черзі по телефону зі всією сім’єю. Ми працювали над відновленням базової безпеки (поїсти, помитись, змінити одяг), і такі банальні речі рятували емоційний стан та приземлювали.

Фото: особистий архів Олени

– Розуміємо, що, говорячи про людей під час війни, ми порушуємо питання емоційних станів, які раніше не відчували так гостро і які з часом ще більше засідають ц нашій свідомості. Котрі з них об’єднують усіх військовослужбовців, що звертаються по допомогу?

– Думаю –  це злість, агресія. Один із проявів ПТСР –  роздратованість, яка виникає через виснаження нервової системи та порушення сну. Загострене відчуття справедливості або несправедливості. Дуже багато люті, яку важко реалізовувати в цивільному житті. Постійне запитання “Чому?”. І найважче те, що відповіді немає. Чому вижив він, а не побратим. Чому був саме той наказ, а не інший. Чому в цю секунду він був там, а не в іншому місці. Багато запитань та мало чітких відповідей.

Безсилля та відчай. Страх смерті. Про це мало говорять та часто замовчують. Страх втратити ще одну руку, ще одне око, залишитись з інвалідністю. У когось – сильне відчуття провини, що не встигли, не допомогли, впали в ступор. Часто пояснюю, що ступор – це несвідома реакція, яку просто неможливо контролювати. Якщо людина завмирає на фоні сильного стресу –  це, як тваринний інстинкт, направлений на самозбереження. 

Ще було і декілька випадків, коли приходили військові з сильними пораненнями і казали: “Не хочу про війну. Я от думаю, як в мене там жінка сама вже рік, і я так ревную, що аж не можу. Як ревнощів позбавитись? Можна нам сімейну терапію?”

– Ви дуже чітко виокремили емоцію страху, що нібито суперечить поширеному в суспільстві образу “всемогутнього” військового. Чи можемо детальніше акцентувати саме на проявах страху смерті?

– Кожен військовий, який до мене приходив, говорив про те, як йому було страшно. Перед кожним боєм, під час кожного нападу та обстрілу. Боятися – це прописано в нашій природі. Люди, в яких немає страху смерті – це сильно емоційно виснажені особистості, які вже не відчувають. Наприклад, після сильного вигорання, коли людина працює більше року без ротацій. В неї може атрофуватись відчуття страху, бо так спрацьовує психіка, щоб себе захистити. Особливістю наших героїв є те, що, незважаючи на страх, вони знову і знову йдуть – через відчуття обов’язку, яке сильніше за емоцію страху. 

Також у мене був хлопець, який втратив око, і найбільшим його страхом було знову йти в бій, щоб не втратити друге. Коли вже є усвідомлення втрати і близької смерті, загострюється відчуття загибелі. Але емоція страху не робить людину боягузом. Інша справа, що робити зі страхом: або йти в нього і продовжувати рухатися, або зупинятись із ним, зупиняючи життя. Є і багато цивільних, які бояться вийти з дому і отримати повістку, бояться натрапити на військових і таким чином вони блокують енергію до життя. І зараз багато хлопців, не військових, які приходять до мене на терапію, борються з панічними атаками через те, що їх призвуть. І в них все зупинено страхом. У військових немає таких варіантів, їм страшно чи ні, але треба робити. Другий за поширеністю страх після смерті – страх збожеволіти.

– Скажіть, чи існують історії, коли військові в буквальному сенсі, опинившись в умовах мирного життя, втрачають зв’язок із реальністю? Або, наприклад, зіштовхуються із психологічними ілюзіями?

– Важливо розрізняти, чи це – реакція на стрес, яка в ході реабілітації пройде, чи це – психічне порушення, яке потребує шпиталізації та лікування в спеціалізованому закладі. Деколи після контузії виникають органічні зміни в мозку. Вони стимулюють галюцинації і можуть викликати дереалізацію.

Як виглядає контузія Фото: @libkos

Як виглядає контузія Фото: @libkos

Втрата зв’язку з реальністю є повна або ситуативна. Якщо повна –  це психіатричне захворювання, яке потребує медикаментозного лікування. Часткова дереалізація є одним із проявів ПТСР, коли людина сидить навпроти мене на стільчику, а думками – у спогадах, погляд розфокусований та зосереджений на одній точці. Тоді важливо робити вправи на заземлення, повертатись у відчуття себе тут і зараз. Такий стан проходить в ході психотерапії та реабілітації.

Біля людини з психозом часто виникає відчуття страху на тілесному рівні. Якщо ви бачите відсторонений погляд, людина не реагує на ваші слова і фрази, говорить не пов’язані між собою речі, може загрожувати здоров’ю, життю собі або іншим – звертайтесь за допомогою до психіатрів або викликайте швидку.

– Скажіть, яким є травмуючий вплив моральних травм? А також чи впливають ці психологічні зміни на фізичні їх прояви, що можуть загрожувати військовому на фронті?

– Коли людина потрапляє в глибинну травму – виникає страх, що паралізує. Бачила військових, які при думці, що знову треба взяти автомат до рук, просто переставали дихати. Найстрашніше для військового – зламатись морально. Якщо виникають моральні травми, втрачається бойовий дух, і це загрожує життю. Загальмовується реакція, змінюється та може бути непередбачуваною поведінка. Це небезпечно не лише для воїна, а й для його побратимів. Тому важливо звертати значну увагу на психоемоційний стан військових.

– Як люди, котрі щодня бачили війну та людські втрати на власні очі, сприймають життя українців в тилу? Адже це зовсім інша реальність, в якій їм може здаватися, що тут люди забувають та знецінюють їх подвиг. 

– Найчастіше чую, що військові відчувають величезну підтримку від волонтерів, цивільних та безмежно їм вдячні за допомогу та підтримку. Водночас – є ті цивільні, які своєю поведінкою знецінюють досягнення та роботу військових, за це дуже сумно. Особливо коли тикають, що їм за це платять кошти, то їх робота, коли акцентують на пораненнях.

Зазвичай, військові в лікарнях спілкуються лише з побратимами. Відчувають, що з цивільними “нема про що говорити” і “що я їм скажу”. В той самий час, кожний військовий – унікальний. Якщо він до війни бачив, що всі погані і хочуть його образити, так і зараз це відчуття посилюється. Якщо людина – комунікабельна та довіряє світові, то і фокусує увагу на тих цивільних, які допомагають і дякує за це.

– Які історії стали найскладнішим та водночас найяскравішим досвідом під час війни та остаточно змінили вектор Вашої діяльності? Можливо, згадаєте конкретні фрази пацієнтів, що залишили особливий відбиток у пам’яті? 

– Найважче було працювати із безсиллям. Чоловіки просто плакали від того, що давали накази, які призводили до багатьох смертей. Відчай від нерозуміння командирів. Нерозуміння наказів. Небажання помирати. Знецінення командування. Найгірше, що деякі повністю втратили довіру до психологів. Оскільки деякі психологи не дотримувались етики та розповідали все командуванню. Від цього мене просто розривало на шматки. Психолог повинен бути за свого пацієнта, і в жодному разі – не заангажованим. Одна людина може поводитися надто низько та цим підірве довіру до всіх. Так не повинно бути.

Якщо повернутись до історій –  найбільше вразило, наскільки кожен по-різному реагує на бій, втрати та поранення. Я почула багато жахливих історій про втрати і розчарування, про героїзм та страх. Що вразило найбільше, і те, що об’єднує всіх воїнів, це фраза: “Та що я там такого зробив, так би кожний зробив на моєму місці”. У той момент, коли мене розпирає від гордості та захоплення, що я спілкуюсь з чоловіками, які творять історію, вони скромно дивляться в землю і посміхаються.

Уявіть, заходить до мене високий чоловік у формі, сідає, розповідає історії, від яких дух захоплює, всередині серце стискається, історія про те, як він вижив, нагадує сюжет із фільму. Після чого він питає: “А знаєте, завдяки чому я вижив?” Закатує рукав і показує браслет, який сплели діти і вклали в коробку з волонтерською допомогою. А далі розповідає історії, як щоразу, сидячи в окопі, відчуваючи смерть, він тримався рукою за браслет і думав про те, за що він воює. Також, особливо вражає те, що в палатах воїнів на стінах часто висять дитячі малюнки з побажаннями.

Як виглядає контузія Фото: @libkos

Ще є історія, як чоловік самотужки три дні взимку вибирався з-під обстрілів, харчувався водою з калюж, втратив друзів, і підмога не змогла до нього дійти. Найбільше вразило, як він розповідав про це з гумором, з відчуттям “мені так пощастило”. Через деякий час розповідав, що про нього йому ж і легенди розповідали. Ніхто не вірив, що він вижив та зробив це. Що лежав під артилерійськими обстрілами і відчував, ніби над ним купол, який його оберігає. Згадував двомісячного сина, заради якого мусив вижити.

– Повернімося до наслідків війни, які докорінно змінили життя українців, змусили наново пізнати себе та власний спектр емоцій. Врешті, чи є наслідки, що особливо відчули та прожили люди, котрі беруть участь у бойових діях, які ніколи не вдасться  викорінити?

– Зазвичай, військові не розповідають про ті жахи, які довелось пережити. Тримають це в собі. Не довіряють. Залишаючи всередині такі переживання – є високий ризик розвитку психосоматичних захворювань (артеріальна гіпертензія, виразка шлунку, хронічний головний біль).

Нещодавно на конференції професор психології американського університету розповів про віддалені наслідки війни. Було доведено: якщо батьки, які пережили жахи війни та про це ніколи не розповідали – несвідомо ця тема завжди “висить у повітрі” і віддзеркалюється на дітях та онуках. Один чоловік, батько якого провів два роки у концтаборі, розповідав про прояви власного психіатричного захворювання. Воно проявлялось галюцинаціями про тортури та голодомор. Лише через 40 років батько вперше розповів, що йому довелось пережити. Після розмови він почав нормально спати, зникли кошмари, загоїлась хронічна виразка шлунка. Син зайшов у стійку ремісію. Вкрай важливо не тримати в собі переживання, пов’язані з військовими діями. Про це необхідно говорити. Знайти людей, які викликають довіру, і говорити. 

З настанням війни підірване відчуття базової безпеки. Залежність від адреналіну. Люди, які довгий час знаходяться в стресі – стають несвідомо залежними від цього. Повертаючись в цивільне життя, організм потребує отримувати адреналін, і люди починають стимулювати несвідомо стресові ситуації. Це екстремальні види спорту, повернення у гарячі точки, швидка їзда за кермом, бійки. На жаль, деякі лише так відчувають себе живими. Цивільне життя сприймається як надто спокійне та монотонне. Коли військовий реалізував свій потенціал у військовій справі, йому важко соціалізуватись і реалізувати себе в спокійному житті. Тобто, він відчував себе високопрофесійним снайпером, після поранення більше не може повернутись на фронт – і починається депресія, відчуття власної непотрібності і нереалізованості. Страшні сни, жахи, порушення сну. Деяким потрібні роки, щоб відновитись.

– Як суспільство може сприяти швидкій реабілітації та адаптації військовослужбовців до умов мирного життя? На Вашу думку, які правила мають функціонувати в громадськості щодо цього?

– Всі люди – різні, як військові, так і цивільні. Кожен зараз робить максимум з того, що може. Не всі готові бути воїнами, і є люди, які в цивільному житті принесуть значно більше користі, ніж на фронті. Важливо бути сильними в тому, що можете, і не знецінювати людей, якщо вони – інші.

Ми повинні бути гідним суспільством для наших військових. Їм непросто повертатись в соціум, та ми маємо бути готовими їм допомогти. Важливо демонструвати нашу вдячність до людей, які ціною власного життя захищають наше. Перше – ніколи не можна використовувати узагальнюючі фрази і знецінювати на кшталт “ой, ці військові”, витріщатись на поранення і тицяти пальцями. Не варто жаліти, варто дякувати та бути вдячними.

Цивільним треба робити все, щоб допомагати ЗСУ. Донатами, дитячими малюнками та банальною вдячністю. Після повернення з бойових дій військовим важливо проходити психологічну реабілітацію. Зараз дуже багато психологів працюють з військовими та членами їх родин. Шукайте та допомагайте собі і близьким. Соціалізуватись та знаходити те, як можна бути важливим поза військовими діями. Найважливіше, щоб ті, хто повернувся, відчували себе потрібними та важливими. Щоб ми нашим ветеранам та ветеранкам давали зрозуміти, що все було недарма. Є багато навчання для цивільних, ветеранів та їх сімей. Навчайтесь, ходіть до психологів, розповідайте про себе та свої почуття.

– Зазираючи у майбутнє, якими будуть українці після перемоги?

– Сильними.