Чому я пишу не з окопу

Після 24 лютого 2022 року в Україні відбулися зміни. Раптом побільшало борців за рівні права жінок і чоловіків. Тобто за те, щоб зобов’язати жінок нарівні з чоловіками бути в окопах.

В Україні раптом стало престижно бути жінкою. Мабуть, уперше чоловіки відчули обмеження своїх прав. Деякі навіть назвали це дискримінацією.
Побільшало чоловіків, які стали на підбори, вдягли перуки, сукні й спідниці. Не для того, щоб пройти маршем Хрещатиком, солідаризуючись із ЛГБТК+ спільнотою, а щоб перетнути кордон. “Коли треба рятувати життя, то можна і побути бабою”, – описав ситуацію один із них.

Як же так сталося?

Правила життя під час війни прописані в українських законах ще з 1991 року.

Зокрема мобілізація, яка почала повноцінно діяти після 24 лютого 2022 року. Вже не вдавалося стримувати війну в межах АТО, правовий режим якої не потребував запровадження воєнного стану.

Саме так більшість дізналася, що закон “Про військовий обов’язок і військову службу” надає жінці право бути в окопі за вибором, а не за примусом. Або не бути в Україні й рятуватися від війни за кордоном.

Дійсно, хто ж ті закони читає.

Періодично публічно мені ставлять запитання: коли закінчиться війна, на яке я відповідаю: “Не скоро”. Пояснюючи, що війна – це наш спосіб життя вже 12 років. Незнання чи неусвідомлення українцями того, що Росія вперше напала на Україну навесні 2014-го, а не в лютому 2022-го, не змінює реальності. І тут починається: “Нафарбована кукла, чому ти не в окопі?!” – пишуть під моїми відео.

“Хорошо тебе говорить, ты можешь уехать, пока тут война до последнего украинца”. Саме українця, а не українки. Так ніби гинуть лише чоловіки. З фемінітивами в нас і досі важко.

Як же так вийшло? Хто ж написав ті закони, які обмежують права чоловіків під час війни?

З часу відновлення української державності у 1991 році працювало 9 скликань Верховної Ради України. Ось такий гендерний баланс. Тобто дисбаланс:

Перше скликання (1992-1993) – загалом 475, жінок 12, чоловіків 463.
Друге скликання (1994-1997) – загалом 436, жінок 18, чоловіків 418.
Третє скликання (1998-2001) – загалом 477, жінок 38, чоловіків 439.
Четверте скликання (2002-2005) – загалом 509, жінок 28, чоловіків 481.
П’яте скликання (2006-2007) – загалом 483, жінок 42, чоловіків 441.
Шосте скликання (2008-2012) – загалом 541, жінок 42, чоловіків 499.
Сьоме скликання (2013-2014) – загалом 478, жінок 46, чоловіків 432.
Восьме скликання (2015-2019) – загалом 468, жінок 56, чоловіків 412.
Дев’яте скликання (2020 – сьогодні) – загалом 440, жінок 92, чоловіків 338.

Тож ті закони написали й проголосували за них у тотальній більшості чоловіки. Попередньо зробивши копіпаст законів СРСР “Про загальний військовий обов’язок” 1939 і 1967 років. Загальний військовий обов’язок стосувався лише чоловіків з 18 років. Жінок із медичною, ветеринарною чи технічною підготовкою брали на облік і могли призивати у воєнний час для допоміжної та спеціальної служби (у редакції 1939 року).

Після 1991 року всі чоловіки, громадяни України віком від 18 до 60 років, є військовозобов’язаними. На військовий облік беруться і жінки, але лише певних професій. Жінки можуть піти на війну лише добровільно.

Такі от “нерівноправні закони” створені й проголосовані чоловіками, які всі 35 років домінували у Верховній Раді й не зробили нічого, щоб ці закони змінити. І от тепер чоловіки, звісно, не всі, дорікають жінкам за те, що самі надали нам “більше прав” під час війни.

Борці за рівноправ’я ігнорують велику кількість жінок, які мобілізувалися добровільно, а не за повісткою чи боячись ТЦК.

Точно як скопійований радянський закон, також діяв радянський соціальний конструкт, де жінка без чоловіка би не вижила. Бо чоловік – годувальник та захисник Вітчизни, з чим його й треба вітати кожного року 23 лютого. Жінок називали “слабый пол”.

“Молчи женщина, твой день 8 марта” та жарти про тещу культивувалися роками. Зокрема КВНом – альма-матір’ю теперішнього українського президента. А згодом і його власним “95-м Кварталом”. За іронією долі саме за президентства Зеленського більшість чоловіків усвідомили, що патріархальні правила це не жарт, а й відповідальність.

“Місце баби на кухні, а я захисник. От коли прийде час, то і захищати буду”. І от коли прийшов час “захисту Вітчизни”, згадали про рівність. І винними роблять жінок. Які, вочевидь, зараз мають виходити на протести проти такої дискримінації (і такий коментар я чула). Автор коментаря вийти не може, бо ТЦК.

Але ж я не обирала народитися жінкою. Як і всі інші жінки.

Нагадаю, що реальну можливість бути політикинями ми отримали відносно недавно, бо наше місце було на кухні. Прибиральницею, кухаркою, вчителькою нам дозволялось, а науковицею, директоркою, депутаткою – “понавигадували фемінитивів”.

Так от. Ми живемо за правилами, створеними чоловіками. Для чоловіків та жінок. І це є наслідком електоральних та соціальних рішень українського народу. Я пишу це не з окопу завдяки героям і героїням, які ціною власного життя та здоров’я дають мені право обирати – бути чи не бути в окопі. Героям та героїням, які дають мені право жити на рідній землі у рідній країні.

9 травня угорський парламент розпочав роботу в новому складі, а лідер партії “Тиса” Петер Мадяр офіційно зайняв крісло прем’єр-міністра. Для українського політикуму, схильного до швидких емоційних висновків, це виглядає як “світанок нової ери” без Віктора Орбана. Проте аналіз останніх подій та історичного контексту свідчить про те, що нова глава відносин починається не на чистому папері, а на фундаменті з глибоких системних криз, професійної деградації дипломатії та стратегічних пасток, залишених попереднім режимом.