«Для наших ворогів життя зовсім не є цінністю, бо люди сприймаються ними як біомаса» – діалог з отцем Михайлом Романюком у Люрді

Матеріал Буквам ексклюзивно надала членкиня НСЖУ та НСПУ, професорка Марина Препотенська.

Люрд – серце християнського паломництва в Європі. Щороку це невеличке французьке місто у департаменті Верхні Піренеї  відвідує понад  три млн людей. Інтернаціональна співдружність, рідкісна доброзичливість і сакральний спокій панують навколо, не дивлячись на пекуче сонце і +40. З надією на зцілення тягнуться натовпи паломників до святих джерел і до гроту, де у 1858 році 14-літній дівчинці Бернадетті Субіру 18 разів являлася діва Марія. Санктуарій, храм Нотр-Дам де Лурд, панує над містом й осяюється сотнями вогнів свічок на площі, з якими крокують щовечірні  процесії. А на в′їзді у Люрд сяє куполами українська церква – Église ukrainienne catholique à Lourdes, храм Успіння Пресвятої Богородиці УГКЦ.  Її збудували силами діаспори у 1982 році, і  з тих пір вона стала ще одним островом українського духу, українського слова у Франції. Історія церкви широко відома:  https://lourdes.ugcc.fr/about/hram/. Але я перш за усе звернула увагу на незвичний розпис храму. Канонічні обличчя, написані українськими  іконописцями, мають своєрідні тіні, які сьогодні здаються схожими на сльози…Так, плаче Україна, знекровлена війною,  співпереживає увесь прогресивний світ. Жахлива війна у центрі Європи вражає своєю жорстокістю й абсурдом, спонукає по-особливому замислитися над сенсом життя.

Про віру і війну, про любов і ненависть – наш діалог з  адміністратором парафії Успіння Пресвятої Богородиці, Єпархії святого Володимира УГКЦ в Парижі, отцем Михайлом Романюком. 

М.П. Отче Михайло, чи змінилася принципово місія церкви під час війни? 

М. Р. Місія Церкви набула нових сенсів й активностей як всередині нашої держави, так і за кордоном. На фронті у лавах ЗСУ духовно допомагають воїнам капелани, несуть Слово Боже в найтяжчих умовах. Два священники, отець Іван Левицький та отець Богдан Гелета знаходяться у російському полоні. Служителі церкви, єпископи і священники, принципово залишаються на окупованих територіях: їхня присутність, слухання прочан інколи стають чи не єдиним джерелом підтримки та надії для людей. 

У перші дні війни до мене звернулися представники інших церков та  мерії з одним тільки питанням: як і чим допомогти? Тож наша церква швидко стала гуманітарним штабом. Дякуючи Французькій єпархії, було організовано спеціальне приміщення під храмом, яке й досі поповнюється предметами гуманітарної допомоги для України та для біженців (у Люрді наразі перебуває 500 українських біженців). В окремій аудиторії церкви працюють курси французької мови. Окрім того, кожний українець, біженець чи паломник має змогу прийти на приватну духовну бесіду. Я особисто, з сестрами СНДМ, с. Мартою Козак  та с. Антонією Кулик, щодня окрім понеділка спілкуємося з людьми індивідуально з 7-30 до 19-30. Відповідаємо на усі телефонні дзвінки і прохання про зустріч. Адже другий рік поспіль цей шалений стрес, війна, геноцид розривають людську душу, породжують відчай та купу питань, на які самій людині інколи складно знайти відповіді. 

Буває, що приходять й росіяни, представники інших конфесій. Але зазначу, що з початком війни я кардинально покінчив із російською мовою, бо це – дорога до путіна. Спілкуюся виключно українською й закликаю усіх російськомовних українців вивчити мову своєї держави. Наразі спостерігається величезний інтерес до України, до її історії, культури і релігії. Зокрема, зараз в мене на практиці перебуває француз, який готується стати українським священником. 

М.П. Тож і я поставлю вічне, “дитяче” запитання. Чому Бог допускає зло? Війна, смерті тисяч невинних людей, величезні жертви, абсурдна жорстокість, горе, яке розіллється переживаннями ще на багато поколінь… 

М. Р. Бог не веде війну і не благословляє на злочини. Зло роблять самі люди, яким Господь надав свободу вибору. Цю трагедію війни я бачу у сенсі Божого провидіння як прикінцеве виведення на світло великого Зла, що існувало століттями. На жаль, для цього вибрано територію України… Нагадаю статистику, що ще за часів радянської влади було знищено 28 млн українців. Сучасна росія – сподіваюся, є останнім наступником тієї давньої політики геноциду. Війна й великі жертви – наслідок верхоглядного ставлення до цього зла з боку попередньої української влади, наслідок багаторічного потурання сильних світу цього путіну, його впливу, його грошам, лобіюванню загарбницьких інтересів. 

М.П. Ми знаємо, що відчай – то є смертний гріх, і що Бог є любов. Але що робити із ненавистю? Вона клекоче в душі кожної нормальної людини, яка бачить жахи війни

М.Р. Ненависть спустошує, вона  йде від злого духу.  Ми відрізняємося від наших ворогів тим, що нас веде не ненависть, а любов до своєї землі й спрага справедливості. Тому боронити свою землю – це не тільки фізично знищувати й виганяти ворога, а й молитися за нього: аби в орді, духовно зіпсованій своїми родовими попами, прокидалися людські душі. Я вірю, що для них прийде час зрозуміння того, що вони накоїли. Здійсниться величезне покаяння. І вибачення перед народом України. Але здійсниться й справедливий суд, земний, і Божий. 

М.П. Яка ваша думка про біженців? Адже не секрет, що нарощується певний ресентимент до них з боку тих, хто залишився вдома, бід бомбами і сиренами. Дехто вважає біженців зрадниками 

Я далекий від подібних думок. Де війна – там й евакуація, так було завжди протягом усієї історії людства. Ми знаємо, що мільйони українських біженців – це переважно жінки з дітьми та люди похилого віку. Якщо ти не воюєш, то маєш повне право врятувати власне життя та життя своїх дітей для майбутнього. Окрім того, багато педагогів-біженців продовжують працювати дистанційно в освітніх установах, як і під час нещодавніх локдаунів. Більшість біженців усіма способами допомагають землякам. Ще одна місія біженців, які мають доступ до публічного простору, – це нести правду про Україну, про її історію і культуру, про війну та героїзм.

Не усі можуть пережити умови воєнного стану, а багато хто взагалі не мав вибору, бо втратив домівку і засоби життєзабезпечення. Окрім того, мільйони біженців отримали змогу, хоча і такою страшною ціною, побачити світ, оцінити переваги й, можливо, певні вади  західного образу життя. Це усе – безцінний досвід, який стане в нагоді при поверненні на батьківщину для її розбудови. Саме головне, щоб наші біженці  були вдячні за гостинність.

     М.П. Одне з провідних почуттів сьогодні – це тривога. Ми усі знаходимося у вирії подій, вдень і вночі слідкуємо за ходом війни, за нелюдськими нічними обстрілами наших територій, співчуваємо й хвилюємося. Як виживати духовно в цій невизначеності?

Сьогодні відбуваються неймовірні переоцінки життя. Вочевидь для наших ворогів життя зовсім не є цінністю, бо люди сприймаються ними як біомаса, жива сила. Проте для нас має цінність кожне життя і кожна мить нашого існування на землі. Мені здається, багато хто з нас став більш чутливим до ближнього свого, до природи, до тварин, до краси світу, помічає ті, здається, дрібниці, які раніше майже ігнорувалися. Аби долати тривогу, треба кожний день сприймати як дар Божий. Бути вдячним. Бути добрим. Творити добро там, де є змога. Щоденно знаходити радість при кожній нагоді – всупереч тривозі. Перебуваючи у спокійних обставинах, плекати усміхненість… Один з відомих християнських філософів Віктор Франкл, колишній в’язень  нацистських концтаборів, проходячи кола земного пекла, написав у своїй книзі “У пошуках сенсу”: “сенс не шукають, його творять”. Тож необхідно творити сенс кожною своєю справою, “виробляти світло” – світло душі навіть в обстановці духовного блек-ауту, що несе війна. Усвідомлювати, що земне життя фатально кінцеве, але є життя вічне, де кожному буде дано по справах його. 

Люрд – місто, де збуваються реальні дива зцілення…Протягом років  офіційно зафіксовано наукою 7 тисяч виздоровлень паломників після відвідування ними Люрду! І я щиро вірю, що з Божою допомогою, силами нашого народу, армії, за підтримки світу та силою наших молитов  відбудеться зцілення від ран війни та відродження України!