«Готуюсь до голодування, бо інакше нас не чують»: історія жінки, чий чоловік досі в полоні після теракту в Оленівці
24 квітня на Майдані Незалежності родичі важкопоранених військовополонених, які вижили після теракту в Оленівці, розпочнуть безстрокове голодування. Це — вимушений крок, на який вони йдуть після майже трьох років очікування і мовчання з боку влади. Організатори акції Анастасія Гондюл і Ганна Лобова.
Анастасія Гондюл, дружина двічі пораненого “азовця” та одна зі співзасновниць ГО “Спільнота Оленівки”. Її чоловік досі у полоні, і про нього, як і про десятки інших важкопоранених, які вижили після вибуху в колонії, давно не згадують ані в офіційних заявах, ані під час обмінів.
Джерело: Зеновій Романів
Букви поговорили з Анастасією про те, чому вона виходить на голодування, що переживає родина військовополоненого, та що може зробити кожен, аби підтримати.
– Яким був той момент, коли ви зрозуміли, що мовчати більше не можна?
– 26 липня 2024 року на пресконференції в “Укрінформі” ми звернулися у прямому ефірі до Володимира Олександровича Зеленського, Андрія Борисовича Єрмака та Кирила Олексійовича Буданова. У зверненні я сказала: кожна людина має свій рівень терпіння — і в нашому випадку цей рівень було вичерпано. Тому ми були готові стояти під Верховною Радою, оголосити голодування і разом з іншими родинами голодувати, аби нас почули. Це був крик душі про допомогу.
Зараз уже квітень 2025-го, ми чекали дев’ять місяців бодай якоїсь дії або реакції з боку уповноважених осіб. Ми доведені до відчаю повним ігноруванням з боку влади. Дуже шкода, що ми сподівалися на реакцію — і не зробили цього ще минулого літа. Ми втратили дорогоцінний час, якого наші поранені рідні не мають.
– Що для вас означає слово “Оленівка” зараз — на емоційному рівні?
– Біль. Це наш особистий біль, з яким ми залишилися сам на сам. Наші рідні пережили сплановану страту. Вони на власні очі бачили пекло на землі. Їхні побратими згоріли живцем. А ті, хто вижив, зазнали важких поранень і вже майже три роки чекають на обмін без належної медичної допомоги.
Це біль, з яким ми існуємо. Бо життям це назвати не можна — ми не живемо.
Джерело: Зеновій Романів
– Чи не здається вам, що за інформаційним шумом трагедія в Оленівці переходить у розряд забутих, або ще гірше — таких, що “не на часі”? (Тому що про Оленівку говорять усе менше й менше)
– Звісно. Як і всі події в історії, кожна трагедія буде забута, якщо про неї не пам’ятати, не нагадувати, не нести в собі й не передавати нащадкам. Це — наш біль, і тільки ми його ніколи не забудемо.
Але ми, як нескорена нація, маємо пам’ятати про все, що відбувається і вже відбулося. Цей день має увійти в історію України як чорний день страти беззбройних військовополонених, які вийшли в полон за наказом вищого військово-політичного керівництва країни — “задля збереження життя”.
Понад 50 людей були підступно вбиті уві сні, а на державному рівні досі немає навіть Дня жалоби чи пам’яті. І на медійному рівні, в інформаційному просторі, наша влада приділила цьому воєнному злочину проти людяності недостатньо уваги. Як і питанню повернення важкопоранених, які вибороли собі життя в тому пеклі.
важкопоранені досі чекають своєї черги на обмін.
– Як ви дізналися про трагедію в Оленівці? Чи була комунікація з офіційними джерелами?
– 29 липня 2022 року ввечері кацапи оприлюднили два списки. Мій чоловік був у списку важкопоранених.
Щодо комунікації — нам до останнього казали, що це ІПСО, і просили не реагувати. А вже на початку серпня я побачила свого чоловіка на ворожому телеграм-каналі — в репортажі з донецької лікарні.
– Які обіцянки ви чули від української влади та міжнародних організацій після трагедії?
– Українська влада постійно наголошує, що важкопоранені військовополонені — у пріоритеті на обмін. Але ось приклад мого чоловіка: він має два поранення. Перше — отримав у боях за Маріуполь, виходив у полон з уламком у тазу, бо в умовах шпиталю на “Азовсталі” його не змогли витягти. Друге — в Оленівці. Ворожа сторона зазначила його як важкопораненого. І таких поранених як він там ще досить багато.
Восени 2022 року, за словами Кирила Буданова, повернути офіцерський склад було важче, ніж особовий, а тим паче — важкопоранених. Але, як він сказав: “Другого Медведчука у нас немає”, — тож було ухвалено рішення повернути офіцерський склад. А особовий склад — ще почекає. До них черга так і не дійшла.
Міжнародні організації нічого не обіцяли, бо не були жодними гарантами.
Джерело: Зеновій Романів
– Що вам відомо про умови утримання полонених на сьогодні?
– У мене немає жодної інформації щодо умов, ані щодо того, де наразі утримується мій чоловік.
– Чи маєте ви зв’язок із кимось із них — листи, повідомлення, через Червоний Хрест?
– Минулого місяця Дмитро Валерійович Лубінець отримав від Москалькової списки тих, кому зможуть передати листи від рідних. У списку був і мій чоловік, тому я надіслала листа в офіс омбудсмена. Але поки немає інформації, чи він його отримав.
А в червні 2024 року я отримала листа від чоловіка — теж через офіс Дмитра Лубінця.
Чи був до цього причетний МКЧХ — я не знаю.
– Як живе родина полоненого? Що для них найважче?
– Для мене особисто найважче — це переживати обміни. Коли з’являється інформація, що готується обмін, починаєш моніторити всі чати, особистий кабінет Координаційного штабу, застосунок “Дія” — бо саме туди надходить сповіщення про зміну статусу. І коли усвідомлюєш, що обмін уже відбувся, але знову обійшов тебе — приходить відчай, наче частина тебе помирає.
Починається істерика (так щоразу), потім — апатія до життя, до всього навколо. Потім приходить усвідомлення: йому там набагато гірше. І я маю бути сильною. Маю боротися за його порятунок. Береш себе в руки — і знову починаєш боротьбу.
Емоційні гойдалки — це надзвичайно важко. Не знаю, як інші, але я ніби сама себе взяла в полон. Я звузила коло спілкування, не дозволяю собі жити.
Джерело: Зеновій Романів
– Чому ви вирішили вдатися саме до безстрокового голодування?
– Тому що це має привернути увагу. І суспільства, і, передусім, влади.
– Який ваш головний меседж до суспільства і влади?
– По-перше, питання повернення наших рідних, які вже третій рік після спланованого теракту та важких поранень досі чекають на медичну допомогу.
По друге, зустріч із Президентом України.
По-третє, встановлення Дня памʼяті за вбитими полоненими під час масової страти в колонії Оленівки в ніч на 29 липня (ухвалення законопроєкту №10188).
– Як це голодування організоване на практиці? Де це відбувається, хто долучається?
– Раніше ми ніколи такого не робили. Але розуміємо, що буде важко. Попри це — налаштовані стояти, доки не впадемо або поки нас нарешті не почують.
Голодуючі — це рідні важкопоранених під час теракту в Оленівці. Це батьки, дружини й сестри тих, хто вижив у тому жахітті.
Голодування розпочнеться 24 квітня на Майдані Незалежності. Каремати й спальні мішки ми вже придбали. На ніч, під час комендантської години, будемо йти спати в укриття.
Джерело: Зеновій Романів
– Які кроки має зробити міжнародна спільнота, щоб прискорити звільнення полонених?
– Нам би спочатку розібратися тут, у себе — зі своїм суспільством. А вже потім сподіватися і покладатися на інших.
Втім, наприклад, Національний конгрес українських організацій Італії підтримав нашу ініціативу голодування і влаштував флешмоб на підтримку військовополонених — добове голодування. Щодня вони публікують фото тієї людини, яка долучилася до акції. І це дуже надихає не здаватися. Така підтримка — надзвичайно цінна.
Ми щиро вдячні всім міжнародним спільнотам, які підтримують нас і борються разом із нами за повернення полонених. Є небайдужі, і це викликає велику вдячність.
– Якщо ви готові поділитися — ким вам є людина, яка зараз у полоні?
– Я — дружина двічі пораненого військовополоненого “азовця” та одна зі співзасновниць спільноти родин Оленівки.
Мій чоловік — це мій сенс життя. Без нього я не зможу прожити й дня. За нього я готова боротися до останнього подиху. Моє серце б’ється, поки б’ється його. Тому я роблю все, що в моїх силах, аби повернути його додому.
– Як інші люди можуть підтримати вашу ініціативу?
– Люди можуть просто прийти і постояти поруч із нами. І це вже буде мати значення. Ми будемо щиро вдячні кожному небайдужому.
– Де вас знайти, з ким зв’язатися, як долучитися?
– Слідкуйте за нашими сторінками, ми все анонсуємо. А також нас можна буде знайти на Майдані Незалежності 24 квітня 2025 року. Ми будемо помітними, ви нас легко впізнаєте.
Очільник Кремля Володимир Путін поскаржився в інтерв’ю російським пропагандистам, що Мінські домовленості дозволили “переозброїти” Україну.
На Лиманському напрямку бійці 106 батальйону 63 окремої механізованої бригади “Сталеві леви” взяли в полон громадянина Узбекистану, який брав участь у бойових діях на боці російських військ.
У вівторок, 13 травня, у швейцарському місті Базель стартує конкурс “Євробачення”. Традиційно, він починається з першого півфіналу, у якому виступатимуть і представники України – гурт “Ziferblat”.
У Нікополі на Дніпропетровщині затримали місцевого жителя, який вистрілив у бік співробітника Територіального центру комплектування та соціальної підтримки (ТЦК та СП).
Лідер фракції “Європейська Солідарність” та п’ятий президент України Петро Порошенко провів зустріч з послами країн Групи Семи (G7) та ЄС в Україні за ініціативою Канади, яка головує в Групі.