«Готуюсь до голодування, бо інакше нас не чують»: історія жінки, чий чоловік досі в полоні після теракту в Оленівці
24 квітня на Майдані Незалежності родичі важкопоранених військовополонених, які вижили після теракту в Оленівці, розпочнуть безстрокове голодування. Це — вимушений крок, на який вони йдуть після майже трьох років очікування і мовчання з боку влади. Організатори акції Анастасія Гондюл і Ганна Лобова.
Анастасія Гондюл, дружина двічі пораненого “азовця” та одна зі співзасновниць ГО “Спільнота Оленівки”. Її чоловік досі у полоні, і про нього, як і про десятки інших важкопоранених, які вижили після вибуху в колонії, давно не згадують ані в офіційних заявах, ані під час обмінів.
Джерело: Зеновій Романів
Букви поговорили з Анастасією про те, чому вона виходить на голодування, що переживає родина військовополоненого, та що може зробити кожен, аби підтримати.
– Яким був той момент, коли ви зрозуміли, що мовчати більше не можна?
– 26 липня 2024 року на пресконференції в “Укрінформі” ми звернулися у прямому ефірі до Володимира Олександровича Зеленського, Андрія Борисовича Єрмака та Кирила Олексійовича Буданова. У зверненні я сказала: кожна людина має свій рівень терпіння — і в нашому випадку цей рівень було вичерпано. Тому ми були готові стояти під Верховною Радою, оголосити голодування і разом з іншими родинами голодувати, аби нас почули. Це був крик душі про допомогу.
Зараз уже квітень 2025-го, ми чекали дев’ять місяців бодай якоїсь дії або реакції з боку уповноважених осіб. Ми доведені до відчаю повним ігноруванням з боку влади. Дуже шкода, що ми сподівалися на реакцію — і не зробили цього ще минулого літа. Ми втратили дорогоцінний час, якого наші поранені рідні не мають.
– Що для вас означає слово “Оленівка” зараз — на емоційному рівні?
– Біль. Це наш особистий біль, з яким ми залишилися сам на сам. Наші рідні пережили сплановану страту. Вони на власні очі бачили пекло на землі. Їхні побратими згоріли живцем. А ті, хто вижив, зазнали важких поранень і вже майже три роки чекають на обмін без належної медичної допомоги.
Це біль, з яким ми існуємо. Бо життям це назвати не можна — ми не живемо.
Джерело: Зеновій Романів
– Чи не здається вам, що за інформаційним шумом трагедія в Оленівці переходить у розряд забутих, або ще гірше — таких, що “не на часі”? (Тому що про Оленівку говорять усе менше й менше)
– Звісно. Як і всі події в історії, кожна трагедія буде забута, якщо про неї не пам’ятати, не нагадувати, не нести в собі й не передавати нащадкам. Це — наш біль, і тільки ми його ніколи не забудемо.
Але ми, як нескорена нація, маємо пам’ятати про все, що відбувається і вже відбулося. Цей день має увійти в історію України як чорний день страти беззбройних військовополонених, які вийшли в полон за наказом вищого військово-політичного керівництва країни — “задля збереження життя”.
Понад 50 людей були підступно вбиті уві сні, а на державному рівні досі немає навіть Дня жалоби чи пам’яті. І на медійному рівні, в інформаційному просторі, наша влада приділила цьому воєнному злочину проти людяності недостатньо уваги. Як і питанню повернення важкопоранених, які вибороли собі життя в тому пеклі.
важкопоранені досі чекають своєї черги на обмін.
– Як ви дізналися про трагедію в Оленівці? Чи була комунікація з офіційними джерелами?
– 29 липня 2022 року ввечері кацапи оприлюднили два списки. Мій чоловік був у списку важкопоранених.
Щодо комунікації — нам до останнього казали, що це ІПСО, і просили не реагувати. А вже на початку серпня я побачила свого чоловіка на ворожому телеграм-каналі — в репортажі з донецької лікарні.
– Які обіцянки ви чули від української влади та міжнародних організацій після трагедії?
– Українська влада постійно наголошує, що важкопоранені військовополонені — у пріоритеті на обмін. Але ось приклад мого чоловіка: він має два поранення. Перше — отримав у боях за Маріуполь, виходив у полон з уламком у тазу, бо в умовах шпиталю на “Азовсталі” його не змогли витягти. Друге — в Оленівці. Ворожа сторона зазначила його як важкопораненого. І таких поранених як він там ще досить багато.
Восени 2022 року, за словами Кирила Буданова, повернути офіцерський склад було важче, ніж особовий, а тим паче — важкопоранених. Але, як він сказав: “Другого Медведчука у нас немає”, — тож було ухвалено рішення повернути офіцерський склад. А особовий склад — ще почекає. До них черга так і не дійшла.
Міжнародні організації нічого не обіцяли, бо не були жодними гарантами.
Джерело: Зеновій Романів
– Що вам відомо про умови утримання полонених на сьогодні?
– У мене немає жодної інформації щодо умов, ані щодо того, де наразі утримується мій чоловік.
– Чи маєте ви зв’язок із кимось із них — листи, повідомлення, через Червоний Хрест?
– Минулого місяця Дмитро Валерійович Лубінець отримав від Москалькової списки тих, кому зможуть передати листи від рідних. У списку був і мій чоловік, тому я надіслала листа в офіс омбудсмена. Але поки немає інформації, чи він його отримав.
А в червні 2024 року я отримала листа від чоловіка — теж через офіс Дмитра Лубінця.
Чи був до цього причетний МКЧХ — я не знаю.
– Як живе родина полоненого? Що для них найважче?
– Для мене особисто найважче — це переживати обміни. Коли з’являється інформація, що готується обмін, починаєш моніторити всі чати, особистий кабінет Координаційного штабу, застосунок “Дія” — бо саме туди надходить сповіщення про зміну статусу. І коли усвідомлюєш, що обмін уже відбувся, але знову обійшов тебе — приходить відчай, наче частина тебе помирає.
Починається істерика (так щоразу), потім — апатія до життя, до всього навколо. Потім приходить усвідомлення: йому там набагато гірше. І я маю бути сильною. Маю боротися за його порятунок. Береш себе в руки — і знову починаєш боротьбу.
Емоційні гойдалки — це надзвичайно важко. Не знаю, як інші, але я ніби сама себе взяла в полон. Я звузила коло спілкування, не дозволяю собі жити.
Джерело: Зеновій Романів
– Чому ви вирішили вдатися саме до безстрокового голодування?
– Тому що це має привернути увагу. І суспільства, і, передусім, влади.
– Який ваш головний меседж до суспільства і влади?
– По-перше, питання повернення наших рідних, які вже третій рік після спланованого теракту та важких поранень досі чекають на медичну допомогу.
По друге, зустріч із Президентом України.
По-третє, встановлення Дня памʼяті за вбитими полоненими під час масової страти в колонії Оленівки в ніч на 29 липня (ухвалення законопроєкту №10188).
– Як це голодування організоване на практиці? Де це відбувається, хто долучається?
– Раніше ми ніколи такого не робили. Але розуміємо, що буде важко. Попри це — налаштовані стояти, доки не впадемо або поки нас нарешті не почують.
Голодуючі — це рідні важкопоранених під час теракту в Оленівці. Це батьки, дружини й сестри тих, хто вижив у тому жахітті.
Голодування розпочнеться 24 квітня на Майдані Незалежності. Каремати й спальні мішки ми вже придбали. На ніч, під час комендантської години, будемо йти спати в укриття.
Джерело: Зеновій Романів
– Які кроки має зробити міжнародна спільнота, щоб прискорити звільнення полонених?
– Нам би спочатку розібратися тут, у себе — зі своїм суспільством. А вже потім сподіватися і покладатися на інших.
Втім, наприклад, Національний конгрес українських організацій Італії підтримав нашу ініціативу голодування і влаштував флешмоб на підтримку військовополонених — добове голодування. Щодня вони публікують фото тієї людини, яка долучилася до акції. І це дуже надихає не здаватися. Така підтримка — надзвичайно цінна.
Ми щиро вдячні всім міжнародним спільнотам, які підтримують нас і борються разом із нами за повернення полонених. Є небайдужі, і це викликає велику вдячність.
– Якщо ви готові поділитися — ким вам є людина, яка зараз у полоні?
– Я — дружина двічі пораненого військовополоненого “азовця” та одна зі співзасновниць спільноти родин Оленівки.
Мій чоловік — це мій сенс життя. Без нього я не зможу прожити й дня. За нього я готова боротися до останнього подиху. Моє серце б’ється, поки б’ється його. Тому я роблю все, що в моїх силах, аби повернути його додому.
– Як інші люди можуть підтримати вашу ініціативу?
– Люди можуть просто прийти і постояти поруч із нами. І це вже буде мати значення. Ми будемо щиро вдячні кожному небайдужому.
– Де вас знайти, з ким зв’язатися, як долучитися?
– Слідкуйте за нашими сторінками, ми все анонсуємо. А також нас можна буде знайти на Майдані Незалежності 24 квітня 2025 року. Ми будемо помітними, ви нас легко впізнаєте.
Протягом чотирьох днів Індія та Пакистан вели найінтенсивніші бої за минулі десятиліття: у хід пішли винищувачі, ракети та ударні дрони. Все завершилося так само раптово, як і почалося — перемир’ям, досягнутим завдяки дипломатичному марафону та телефонним переговорам.
У Лівії розпочалися жорсткі бої між збройними угрупованнями з Місрати та Тріполі. На вулиці міста вивели бронетехніку та танки. Загострення почалося після вбивства польового командира Абдула Гані аль-Кіклі (Геніва). Міністерство внутрішніх справ закликало цивільних залишатися вдома.
Попри західні санкції, Російська Федерація продовжує отримувати імпортну будівельну і важку техніку — бульдозери, екскаватори, грейдери, трактори, крани й ратраки. Цього разу постачання здійснюються через територію Грузії.
Як свідчать результати дослідження ринку праці, проведеного спільно швейцарською організацією Helvetas Swiss Intercooperation, Державною службою зайнятості та Федерацією роботодавців України, до рейтингу найбільш потрібних серед роботодавців в Україні потрапили переважно робітничі професії.
12 травня суд у Лондоні засудив майже до 11 років позбавлення волі лідера російського шпигунського угруповання у Великій Британії, яке здійснювало стеження для Кремля.