Історія виживання у прифронтовому селі на Дніпропетровщині

Прифронтові села часто стають “білими плямами” на карті новин. Про них мовчать, поки там не стається трагедія. Ірина Шклярук розповіла історію своєї родини, яка стала заручником не лише війни, а й тотальної ізоляції та людської байдужості.

Втрата, про яку мовчать

“14 червня близько 13:20 внаслідок удару російською ракетою загинув наш дідусь.
Його звали Житній Анатолій Федорович. Він все життя пропрацював у сфері сільського господарства, був головним зоотехніком радгоспу “Дніпропетровський”. Мав трьох дітей та чотирьох онуків. Від уламку ворожої ракети він отримав поранення несумісні з життям та загинув прямо на місці подій. Його життя обірвалось на 72-ому році життя”, – розповідає онука Анатолія, Ірина.

Це сталося в селищі Українське Синельниківського району Дніпропетровської області. Місцеві мешканці опинилися у вакуумі, де допомога медиків була запізнілою, а рідним довелося самотужки вирішувати питання з евакуацією тіла.

“Одразу після ракетного удару смерть констатували місцеві медики та сказали чекати поліцію. Поліція приїхала лише за 2 години з сусіднього селища, вони дали направлення в Павлоград до моргу і сказали, що не зобовʼязані викликати медиків для того, щоб забрати тіло. За протоколом саме поліція має викликати швидку для перевезення тіла в найближчий морг. На питання як рідні мають перевезти тіло за 70 кілометрів від села, поліцейські не дали відповіді: проігнорували і поїхали, лишивши тіло дідуся з рідними. Родичі самі знайшли ноші і на власному автомобілі мертвого дідуся перевезли в його хату. Лише на ранок приїхала платна ритуальна служба та відвезли тіло в Павлоград на розтин”.

З особистого архіву Ірини

Війна без зв’язку

Найбільшою проблемою, яка поглиблює трагедії, стала повна відсутність мобільного зв’язку.

“Наприкінці квітня внаслідок ворожого удару були знищені вишки мобільних операторів. Попри обіцянки провести ремонтні роботи та відновити покриття, досі жодних результатів немає. Звичайно, сільська рада офіційно зверталася до операторів. Зокрема представники ПрАТ “Київстар” обіцяли відновити зв’язок до 1 червня, але по сьогодні жодні роботи не були виконані, а всі дзвінки та звернення ігноруються. Через це мешканці Українського та сусідніх сіл вже тривалий час залишаються без мобільного звʼязку, що суттєво ускладнює отримання інформації, звʼязок із рідними, виклик екстрених служб та загалом створює додаткові ризики для людей, які живуть у прифронтовій зоні”.

Наслідки цієї байдужості – критичні для життя:

“За 10 днів до загибелі дідуся ми поховали бабусю, його рідну сестру. Через відсутність зв’язку їй не могли навіть викликати швидку. А якщо і вдавалось за декілька сіл “спіймати” зв’язок, то швидка просто не їхала на виклик. Пізніше, щоб її поховати, треба було діяти швидко, бо ворожі дрони кружляли саме над кладовищем, але ні в кого з людей навіть немає можливості подивитися в моніторингових каналах, яка є безпекова ситуація, бо зв’язок відсутній повністю”.

З особистого архіву Ірини

Чому люди залишаються

Попри постійну небезпеку, життя в селі не зупиняється. Люди продовжують працювати на землі, бо це їхній дім і їхній внесок в економіку країни.

“Селище Українське офіційно належить до територій можливих бойових дій. Місцеві жителі продовжують обробляти землю, засівати поля пшеницею, житом і кукурудзою, підтримуючи сільське господарство та економіку України. Звичайно, літнім людям дуже важко покинути свої домівки. Але тут ще важливо, що ці люди в селі необхідні для підтримки сільського господарства, бо саме вони обробляють самі землю. Там і далі є ця праця не для самих себе, а і для економіки України”.

З особистого архіву Ірини

Ціна евакуації

Коли безпекова ситуація змушує людей виїжджати, вони стикаються з новою хвилею несправедливості – наживою на ВПО.

“Павлоград – найближче велике місто, куди їдуть ВПО. Місцеві мешканці здають “вбиті” квартири по 15-20 тисяч на місяць, бо знають, що і за такі гроші заберуть. Рієлтори з Дніпра вирішили також на цьому заробити і дистанційно зв’язуються з власниками квартир. Після чого здають їх житло від себе, щоб ще заробити від 50 до 100% комісії. А коли ми повезли бабусю в лікарню в сусіднє Шахтарське, і нам треба було орендувати житло, то від нас вимагали щонайменше від 1500 за добу.”.

Ірина наголошує, що люди, які залишаються в прифронтовій зоні, не повинні бути покинутими.

“Відсутність мобільного зв’язку протягом тривалого часу в умовах прифронтової території – це питання безпеки, можливості вчасно отримати попередження про небезпеку, викликати допомогу чи повідомити близьких про свій стан. Люди, які залишаються жити та працювати на цій землі, заслуговують на те, щоб про них не забували, як це сталося. Ми закликаємо відповідальні служби, операторів мобільного зв’язку та представників влади звернути увагу на проблему та сприяти якнайшвидшому відновленню зв’язку. Ці люди продовжують триматися, працювати та вірити в майбутнє України. І вони мають знати, що не залишилися наодинці зі своїми труднощами”.

Місцеві жінки