Люди, які втратили близьких, розуміють ціну: засновник проєкту на честь полеглого “Максона”

Багато родичів загиблих військових понад усе прагнуть продовжувати нести пам’ять про своїх близьких. Це бажання назавжди увічнити в історії ім’я коханого, сина, брата чи друга… І для когось – це також можливість стати причетним до справ, які є важливими в сучасному контексті України. Станом на зараз, вже створено немало благодійних фондів, названих на честь загиблих захисників. Їхня мета може бути різною: від допомоги дітям – до повноцінного забезпечення військових.

Деякі родичі свідомо беруть на себе відповідальність за підрозділ, в якому служила їх близька людина, надаючи допомогу її побратимам. Ще хтось – об’єднує навколо себе небайдужих, щоб просувати ідею свідомої благодійності. Все це попри те, що на третій рік повномасштабної війни збори можуть закриватися повільніше, а довіра до волонтерів серед деяких людей знижується.

Раніше Букви оприлюднили інтерв’ю з дружиною українського військового Максима “Максона” Вратського. З розгортанням повномасштабної війни, попри наявність “білого” квитка, чоловік свідомо поповнив лави Збройних Сил України. Як пригадувала дружина, він був справжнім патріотом, тож кожен, хто його знав, розумів, що приєднання до війська було лише питанням часу. За період служби Максим брав участь у багатьох спецопераціях зі звільнення українських територій, зокрема Миколаївщини, а також правобережжя Херсона. 5 січня 2024 року Максим загинув під час виконання бойового завдання на південному напрямку. Це було влучання високоточного снаряда в місце, де перебував захисник… У оборонця залишився син Марк, якому нещодавно виповнився рочок.

Продовжує жити сьогодні й пам’ять про нього та його внесок: брат захисника, дружина Максима та інші близькі створили проєкт “MAX_ON” (псевдо “Максон”), ідея якого полягає в об’єднанні однодумців задля допомоги війську. Букви поспілкувались з Миколою Вратським: у цивільному житті братів об’єднували спільні захоплення, вони були дуже близькими, а сьогодні Микола береже це братерство у спогадах… Більше про підтримку брата й постійний зв’язок з ним – попри тисячі кілометрів, а також про втрату близького товариша, для якого не встигли відкрити збір, загальну тенденцію закриття зборів й проблему підпалів авто військових – у матеріалі з Миколою.

Фото: особистий архів Миколи (зліва Максим)

– Спільнота “носить” ім’я Вашого брата Максима (псевдо “Максон”), тож це передусім продовження пам’яті… Яким Ви пригадаєте Максима, і яким змалюєте саме братерство, яке було між вами? 

– Так, усе правильно, ідея спільноти виникла приблизно через декілька тижнів, як Макс загинув. Ми хотіли б зробити усе можливе, щоб місто та країна памʼятали про Макса, адже він цього заслуговує. Тому ми й вирішили зробити акцент на благодійній спільноті, бо впевнені, що Макс цим би дуже пишався. Ми з ним виросли разом, він був найближчим мені другом… Скажу більше: він для мене і залишиться таким назавжди. Він був унікальною людиною, яка вміла зрозуміти тебе, підходила до розв’язання кожного питання з холодною і ясною головою. Завдяки його прикладу, я почав займатись спортом, адже до певного часу мені було це нецікаво, лише дивитись футбол подобалось. Він зміг переконати своїм прикладом, і підштовхнути до розвитку.

У мене дуже багато спогадів про брата, але наведу тут два з тих, що не часто розповідав раніше. Памʼятаю, коли він ще працював у морі, у нас не було звʼязку досить довго, а для мене у віці 13 років не мати з ним звʼязку – було дуже важко, я постійно питав у батьків, чи не дзвонив/писав Макс. І ось, коли він нарешті прибув до Вʼєтнаму, він вийшов на берег та набрав маму. Вони достатньо швидко поговорили, а після того він подзвонив мені, й ми з ним почали години дві точно розмовляти. Усі постійно на це жалілись, що ми якщо спілкуємось – то це дуже довго.

Другим спогадом буде, коли я вперше виступав на змаганнях з боротьби. Я тоді дуже сильно хвилювався, а він, як завжди з посмішкою, заспокоював мене, казав що все буде добре, що я готовий, зараз вийду і переможу у своїй категорії. Не знаю, звідки в нього була така впевненість, але коли я почав вже змагатись, я тільки й чув його підказки. Як результат, я все-таки посів перше місце, і як же він пишався цим… Наскільки памʼятаю, він тоді посів або друге або третє місце, але йому було байдуже, адже він щиро радів моїй перемозі. Дуже важко насправді розповісти про Макса стисло, адже це така людина, яку просто потрібно було знати, і я дуже щасливий та радий, що мені випала честь бути його молодшим Братом.

Фото: особистий архів Миколи (зліва Максим)

– Скажіть, чи вдавалось Вам підтримувати зв’язок з братом, коли він вже перебував на лінії фронту? Знаю, що дружині він небагато розповідав про те, що проживає, а чи ділився з Вами? Якою для Вас стала звістка про загибель Максима?

– Ми з Максом майже щодня або списувалися, або спілкувались телефоном. Це були або обговорення спорту, або спілкування про політику, або просто якісь приколи тягнули одне з одного. Але це було постійно. Памʼятаю, за декілька тижнів до його загибелі, він приїхав додому, і пішки пішов з автовокзалу до бабусі. Звичайно, першим кому він зателефонував – був я. Ми з ним десь години півтори-дві спілкувались, попри те, що шлях від вокзалу до бабус, займає може хвилин тридцять. Спілкувались аж до того моменту, що його дружина Соня почала дзвонити моїй мамі й питати, чи не знає вона, де Макс, а та каже: “так він з Миколою спілкується”. Тоді Соня вийшла на подвірʼя, а Макс під воротами стоїть та зі мною жарти жартує.

На жаль, він теж мені небагато розповідав саме про виїзди, але я точно знав, де він. Принаймні, він давав ту інформацію, яку міг мені дати. Звістка про загибель була жахливою, адже я збирався в рейс та очікував автобуса до аеропорту. Почалось це все за декілька днів до цього: ми з ним пограли через інтернет у відеоігри, обговорили футбол, і він сказав мені, що завтра їде працювати. Я йому пишу, що, мабуть, декілька днів будемо без звʼязку, бо буду добиратись до судна, а він сказав: “усе в порядку, все буде гуд”. Але була якась напруга. Він протягом дня не писав, я подумав “ну, може звʼязку нема, може роботи дуже багато”, та вирішив не дзвонити. Уночі я довго не міг заснути, і вирішив піти спати до гостьової на дивані, там якраз мама заснула на іншому ліжку, дивлячись телевізор. Було дуже важко на душі.

Зранку я прокинувся й одразу написав Соні, спитав, чи писав Макс? Вона сказала, що ні, і що дуже переживає. Я подумав, що може щось сталось, але погані думки намагався відганяти. Вирішив сходити на вулицю, до магазину. Відкриваю двері й саме дзвінок мені. Мати моя стоїть у дверях, а я спілкуюсь телефоном. Бачу, що мені дзвонить його побратим, тоді у мене було одразу декілька варіантів: або загубив телефон на позиціях, або поранений. Та коли я почув це пекельне “200”, не повірив. Кажу: “це точно, ви впевнені?”, але, на жаль, вони підтвердили. Наступне, що памʼятаю – це крик матері, як впала на коліна, і розуміння, що потрібно якось донести цю інформацію Соні…

На фото: Максим Вратський

–  24 лютого Ви зустріли в аеропорту, тримаючи шлях на судно. Я правильно розумію, що Ви навчалися в Одеській морській академії? Як змінилось Ваше життя зараз? Чим Ви займаєтесь й чи продовжуєте навчання?

– Так, війну я зустрів в аеропорту, тримаючи шлях до Панами. Напередодні вильоту, я дуже добре памʼятаю, як стояв поруч із братом та моїми друзями. Тоді, окрім Макса, ніхто не вірив у повномасштабну війну. А Макс, як зазвичай, шуткував, казав: “ну нічого, скоро в окопах зустрінемось”. Була така напруга в повітрі. Як я дізнався пізніше, наступний рейс після мого вже скасували. Тож коли дізнався про початок повномасштабного вторгнення, я одразу ж зателефонував усім моїм близьким, сказав, щоб прокидались, війна почалась. А далі було 18 годин перельоту і просто інформаційний вакуум. Вже прилетівши до Панами, я першою справою подзвонив братові та спитав, яка ситуація.

Навчався я у Національному університеті “Одеська Морська Академія”, закінчив нещодавно, трохи більше, як рік тому. Станом на цей час працюю у морі, вже як офіцер, але сподіваюсь, що у майбутньому працюватиму з берега, займатимусь розвитком свого бізнесу та нашої спільноти. Також хотів би наголосити дещо для своїх знайомих та усіх моряків. За останні два контракти я закрив власні 4 банки та підготував разом зі своєю спільнотою великий командний збір (станом на зараз готуємо другий). Час на волонтерську діяльність та допомогу військовим та рідній країні можна знайти будь-де, потрібно просто мати бажання. А ці байки на кшталт того, що “я в рейсі та я не встигаю”, можете залишити для своїх подружок й інших.

– Власне, важливим напрямком діяльності для Вас сьогодні є спільнота, яку, якщо я правильно розумію, Ви заснували разом з дружиною Максима й іншими близькими. Як Ви працюєте? Це система зборів, до яких може долучитися кожен?

– Насправді, завдяки цьому я можу відволіктись від постійних думок, спогадів та запитань до себе. Я отримую справжнє задоволення від нашої праці, адже розумію, що Макс би дуже пишався нами. Через те, що ми – молода спільнота, ми почали закривати збори для наших знайомих та “знайомих знайомих”. В якийсь момент зрозуміли, що маємо покращити роботу спільноти, створити структуру та розподілити обовʼязки між членами команди. Зараз ми готуємо новий збір, для підрозділу Black Sea Defence Group, хочемо допомогти їм закрити їхні першочергові потреби. 

Ці хлопці пройшли дуже запеклі бої, про них навіть знімали сюжет для United 24. Нашою метою є показати кожному, що, маючи спільну мету та бажання, можливо робити великі речі. На початку нашого заснування, нашою метою було зібрати до кінця року 700.000 грн. За перші півроку ми вже зібрали один мільйон і зупинятись не плануємо. До наших зборів може долучитись кожен, важливо розуміти свою відповідальність та мати бажання та мету допомогти військовим. А матеріалами та усім іншим – ми забезпечимо.

Логотип спільноти

– Знаю, що вже під час існування спільноти Ви прожили ще одну втрату – загибель вашого спільного з Максимом близького знайомого Олексія. Ви саме планували робити збір для його підрозділу…

– На жаль, так. Особисто для мене, це дуже болюча втрата, адже Олексій був винятковим. Дуже добра, розвинута та зацікавлена у житті людина. У багатьох аспектах він мені нагадував Макса, обидва були великим шанувальниками музики. Я памʼятаю, як мені писав Льоша, після того, як Макс загинув, про те,  що вони обидва обіцяли берегти себе, і зараз, коли перечитуєш ці повідомлення, стає ще болючіше.

Ми планували зробити збір для Олексія, списувався з ним за декілька тижнів до його загибелі, але, на жаль, не змогли ніяк допомогти. Це дуже боляче, адже коли втрачаєш своїх близьких та друзів, ти починаєш розуміти, наскільки швидко все може змінитись. Льоша був дуже добрим та позитивним, ми з ним познайомились на тренуваннях з бразильського джиу-джитсу, часто ходили до зали, де тренувався Макс. Боролись та намагались підтримувати одне одного, вчитись та набиратись досвіду.  Олексій був ветеринаром, багато тваринок пройшло через його світлі руки.  На жаль, про нього, як військового, я не можу багато розказати, але з того, що я чув, він був винятковим медиком, справжнім спеціалістом у своїй справі. Ще раз повторюсь, це дуже болюча втрата, висловлюємо щирі співчуття його родині та близьким.

На фото: Олексій Калугін

– Ми розуміємо, що час є надзвичайно важливим, коли йдеться про допомогу оборонцям. Є багато випадків, коли збір не вдається закрити вчасно, і люди гинуть. Скажіть, якою зараз, у третій рік повномасштабної війни, є ситуація зі зборами? В середньому, за який час вдається їх закривати?

– На жаль, так. Хоча, особисто для нас, це перший випадок, коли ми не встигли допомогти із запитом. Ми стараємось робити збори щомісячно, але оскільки в нас невелика аудиторія, нам важко втримувати такий темп, адже наші підписники теж втомлюються від постійних зборів. Зазвичай, на кожен великий збір у нас йде приблизно 3-5 тижнів, і необхідна сума назбирується. Звичайно, що це все можна пришвидшити, але для цього ми шукаємо варіанти, як це зробити. Виходячи з нашого аналізу, щоб долучити більше людей, ми повинні зробити якісний контент, який торкався б усіх небайдужих, тому я щиро вдячний кожному члену нашої команди, хто робить це можливим.

– На сторінці спільноти ви також обговорювали проблему підпалів автомобілів військових. Якщо я правильно розумію, подібна ситуація сталася і з бригадою, якій ви допомагаєте. Чи дійсно це зараз поширена проблема? І чи вдалося знайти людей, які це зробили?

– Ми самі були справді шоковані, адже це досить велика проблема. Агентура РФ працює якісно в цьому напрямку, адже знаходить людей, які готові за гроші спалити авто військовому.  Сумно, але не всі розуміють, яку ціну сплачують наші військові, які щодня віддають своє життя, задля нашого майбутнього. Тому ми маємо робити усе, що від нас потрібно, щоб перебити той фокус з підпалами авто – на фокус ремонтів авто. Цей челендж повністю підготувала моя дівчина Аліна, і я дуже радий, що ми змогли за півтори доби зібрати більше 100.000 грн на ремонт для хлопців з ДШВ. А щодо палія, на жаль, не маю актуальної інформації, думаю, тут має вже працювати поліція разом із СБУ.

На фото: спалена автівка бійців ДШВ

– Окрім подібних дій, яких інших викликів доводиться зазнавати військовим і безпосередньо Вам, як людині, яка допомагає їх забезпечувати? Чи безперешкодною є діяльність спільноти?

– Знаєте, на третій рік повномасштабної війни єдиною проблемою залишається байдужість. Але для того, щоб із цим боротись, потрібно показувати та розказувати, чому ми маємо допомагати. Як казав один з наших членів команди: “якщо хоча б одна людина з нашого оточення змінить своє ставлення до Батьківщини, побачивши наші результати, це вже буде великою перемогою для кожного з нас”. Ми ж намагаємось показати, що наша спільнота –молода та амбітна, яка хоче поширювати культуру волонтерського руху та викарбувати у вічності імʼя захисника Максима Вратського.

Фото: особистий архів Миколи (зліва Максим)

– Спираючись на Вашу волонтерську діяльність й безпосередню комунікацію з військовими, які потреби у війську сьогодні є найгострішими? І, власне, чи бувають такі випадки, що є потреби, на які важче закривати збори? Тобто, на що люди більше\менше донатять?

– Я думаю, що найймовірніше, це машини та дрони, бо розхідний матеріал. Ми намагаємось забезпечувати військових необхідними речами, розуміючи, що ми купуємо це авто або мавік не для того, щоб воно красиво виглядало на сторінці нашого акаунта, а для того, щоб якісно виконувало завдання. Також, ми розуміємо, що умовно наша команда може збирати місяць на авто, яке буде зруйноване під час виїзду, але врятує життя військових. Для нас це найважливіше, адже якщо потрібно – ми на нове зберемо, а ось життя хлопців, на жаль, вже не повернути. 

– Важливо доносити й те, що навіть без великої аудиторії можна продуктивно допомагати військовим. Яке звернення або заклик до українського суспільства Ви можете сформулювати, щоб наголосити, що з тривалістю війни потреби наших захисників зростають?

– Я б дуже хотів закликати усіх, хто прочитає це інтервʼю, такими словами: люди, включайтесь у допомогу, адже завдяки надійному тилу ми зможемо зберегти велику кількість життів. Повірте, люди, які втратили на цій війні своїх близьких, розуміють, яку ціну платять за свободу. Я бажаю, щоб до вас прийшло розуміння цього без особистих втрат. Ми ж маємо працювати й надалі, адже щоденно хлопцям потрібна наша допомога, обсяги якої зростають. У вас також є можливість долучитись, за бажанням, до цієї допомоги у нашому новому зборі, адже ми шукаємо активних громадян, які хочуть, аби наші військові мали усе необхідне. Щиро дякую кожному, хто допомагає нам, адже без вас нічого не було б.