Масна «лолітовщина» українського письменництва: Винничук і Кокотюха на захисті « традиційного» зґвалтування

Владіслава Чорна
Шеф-редакторка Букв

“Переспати з п’яною не вважалося зґвалтуванням”, “Учитель фізики міг підійти до учениці й гладити її по спині, по шиї, навіть під шиєю”, “Коротич – це драч молодих поетес”, “Ця має на чому сидіти і чим дихати”… Ні, це не цитати з Даркнету і не переповідь російських частушок. Це — фрагменти “золотого минулого”, за яким із ностальгією зітхає 72-річний письменник Юрій Винничук.

Я не буду давати оцінки Винничуку чи його колезі Андрію Кокотюсі. Проте мене дивує, що письменники — люди, які за природою професії мали б бути емпатичними, — так легко захищають те, що навряд чи побажали б своїм дочкам. Але, мабуть, річ у тім, що в них лише сини (принаймні офіційно).

Вони говорять про “минуле”, яке хоч і відрізняється у них на двадцять років, проте підозріло однакове в деталях. І складається враження, що йдеться не про абстрактну епоху, а про їхній особистий досвід. Або, у кращому випадку, бажання.

І взагалі, ці зітхання про “раніше було краще” нагадують мені відео, де дідусь плаче над поваленим пам’ятником Леніну. В обох випадках це ностальгія за тим, з чим давно слід було попрощатися. Проте першого дідуся розтягнули на меми, а другого публікують у великих виданнях.

Але чи дійсно було краще?

Винничук описує ситуації, які сьогодні однозначно трактуються як сексуальні домагання й харасмент: торкання неповнолітніх без згоди, об’єктивація студенток, використання викладачами службового становища для сексуальних стосунків. Його аргумент, що “колись це було нормою”, нічого не виправдовує. Багато жінок у ті часи теж відчували дискомфорт, просто не мали ані інструментів, ані підтримки, щоб про це заявити. Виховувані в реальності, де жінка — лише об’єкт чоловічого задоволення, вони мовчали. А чоловіки лишалися безкарними.

Минуле — не індульгенція. Колись нормою було й рабство, але ми ж не пропонуємо повернутися до нього?

Щоб зрозуміти, до чого призводить виправдання злочинів традиціями, згадаймо Набокова. Його “Лоліта” — роман, що показує, як суспільство може прийняти аморальне, якщо його подати в привабливій оболонці.

Сам Набоков не виправдовував свого героя, але один із головних наслідків книги — популяризація терміну “німфетка”, вигаданого її оповідачем-педофілом. Цей термін спотворює реальність, зсуваючи відповідальність із дорослого на дитину. І хоча автор створив його для критики, суспільство прийняло слово на озброєння: його підхопили мода, реклама, медіа.

Те саме й з Винничуком. Його розповідь про “безневинні” домагання стає ще одним романтизованим образом, що намагається підмінити суть. Але давайте скажемо чесно: відсутність свідомої згоди — це зґвалтування.

Сміх студенток, який Винничук подає як доказ їхньої згоди, насправді нічого не доводить. Сміх — це часто вимушена реакція, спосіб уникнути конфлікту чи захиститися. Але він не скасовує того факту, що вчитель, який торкається учениці без її згоди, — не педагог, а злочинець.

Ми не раз бачили, як суспільство нормалізувало неприйнятне: від рабства до домашнього насильства. Все це виправдовувалося традиціями, звичаями, мовляв, так було завжди; це підтримувалося авторитетними особами та мовчанням з боку жертв.

Колись жінку могли бити, і це називали “сімейною мудрістю”. Колись вона не могла піти від чоловіка, і це називали “святістю шлюбу”. Колись не існувало терміну “харасмент”, але це не означає, що харасменту не було.

Так, часи змінилися. Жінка тепер має більше прав, більше можливостей захистити себе, більше шансів на справедливість. І це прекрасна новина.

А тепер подумайте: кого найбільше засмучує той факт, що жінка більше не мовчить?

31 березня глави МЗС головних європейських країн заявили про готовність посилити підтримку України та запровадити нові санкції проти Росії, щоб змусити її погодитися на зупинення війни.

Міноборони кодифікувало та допустило до використання у ЗСУ автоматичний гранатомет AGL-53 калібру 40 мм вітчизняного виробництва, котрий можна встановлювати на бойових машинах або легкому всюдихідному транспорті.

Через початок повномасштабного вторгнення український важкоатлет Олександр Пєлєшенко залишив свою спортивну діяльність, аби стати на захист країни. Проходив службу в одній з бригад територіальної оборони Києва, далі був частиною 79-ї ОДШБр, з грудня 2022 доєднався до 47-ї ОМБр. Загинув спортсмен під час військової служби у травні минулого року.В пам’ять про Олександра Пєлєшенка відбудеться турнір з важкої атлетики  — змагання, що збере друзів, колег та атлетів різних рівнів підготовки, аби вшанувати силу, відданість та незламний дух героя.

31 березня, у третю річницю звільнення Бучі від російських військ президент Володимир Зеленський і перша леді Олена Зеленська спільно з іноземними делегаціями вшанували пам’ять убитих українців та українок. 

“Національне об’єднання” Марін Ле Пен визнали винною у розкраданні коштів Європарламенту. Вона не зможе балотуватись у президенти Франції у 2027 році.