«Мріяв бути шеф-кухарем на кораблі, а став бойовим офіцером» — історія досі полоненого морпіха Сергія Міщенка

Обміни полоненими стали однією з найбільш важливих тем війни в Україні. Багато бійців, які потрапили в полон під час запеклих боїв, досі чекають на повернення додому. Часто їхнє місце перебування, умови утримання, факт життя залишаються невідомими для рідних і близьких. Українці живуть в очікуванні нових обмінів, покладаючи надії на міжнародні організації та зусилля дипломатів. Найрідше вдається повернути захисників з Маріупольського гарнізону. 

За майже 3 роки дружина морпіха Міщенка Сергія — Яна не отримала від полоненого жодного листа або дзвінка. Про місце утримання може лише здогадуватись, спираючись на свідчення від звільнених. Попередньо Сергій “Шимоза” брав участь у бойових діях під час блокади Маріуполя та отримав важке поранення.

Джерело: особистий архів дружини Сергія

— Яно, розкажіть про вашого чоловіка. Ким він був до повномасштабної війни?

— Він служив все своє життя Україні. Міщенко Сергій Михайлович, 28.06.1990 року народження, на початок 2014 року проходив військову службу у Криму. Після окупації їхня бригада відійшла на материкову Україну. Ми познайомились ще до початку повномасштабного вторгнення, і виходила заміж я вже за офіцера.

— Чому він обрав шлях морського піхотинця?

— Ще в далекому дитинстві Сергій мріяв стати коком — шеф-кухарем на кораблі. Його завжди тягнуло до моря. Однак сам він з Сумської області з небагатої родини, тож у дитинстві він туди так і не потрапив. Сергій розповідав, що він все ніяк не міг осягнути яке воно — море, велика вода. Вже подорослішавши, чоловік поїхав у Крим служити, тоді “пазл зійшовся”. Він завжди мене запевняв, що переводити в армії його будуть вздовж моря — Маріуполь, Одеса, Бердянськ. Я називаю це долею. 

Джерело: особистий архів дружини Сергія

— Як почалось повномасштабне вторгнення для Вас і для Сергія?

— Чоловік знав, що може розпочатись велика війна, тому відправив мене з Бердянська у Мукачево. Сам залишився у Маріуполі. Зв’язок з ним був майже завжди на момент активних бойових дій. Коли Сергій не міг мені подзвонити, то давав мій контакт побратимами, аби ті сповістили мене, що він живий. Я сиділа в  Закарпатті у безпеці й трусилась, не відпускаючи телефон з рук.

— Чи відомо, як він опинився в полоні?

— Сергій під час боїв у Маріуполі отримав важке поранення, мав критичну крововтрату. Його ледве врятували — всі зв’язки й судини перебиті, сильно поранена ліва рука. “Важких” було дуже багато. Оперували у госпіталі всіх — і дітей, і військових, і цивільних. Герой України пан Івчук, на той момент, був головним лікарем шпиталю. Саме він рятував мого чоловіка попри всі умови, нестачу препаратів, бомбардування. Коли росіяни вже захопили район, де був госпіталь,12 квітня всіх поранених, в тому числі Сергія, забрали у полон.

Джерело: особистий архів дружини Сергія

— А як Ви дізнались, що чоловік у руках ворога?

— Сім’ї військових намагались тримати зв’язок між собою. Один з побратимів чоловіка зв’язався з нашим кумом і сказав, що скоро їх заберуть у полон, вони викидають всі телефони і їдуть з Маріуполя. Тоді й мене вже сповістили, що Сергій з пораненням вже у росіян, але це можливо, не точно… Пізніше я підписалась на всі російські канали, в яких були фото загиблих. Я передивлялась щодня тисячі фото трупів, документів, шевронів, з надією не знайти там свого чоловіка.

— Чи були у вас від нього якісь звістки після цього? Можливо, є якісь свідчення від звільнених?

— Ні одного листа чи дзвінка. Півроку після захоплення у полон, інші військові сказали, що бачили його у військовому шпиталі в Донецьку. Зараз, наскільки я знаю, він перебуває на території РФ. Деякі звільнені, говорили, що не бачили його, але точно чули його голос у сусідній камері. Моральний стан Сергія відносно не зламати. Він завжди у мене був позитивним, всіх підтримував.

— Про умови утримання щось відомо?

— Це абсолютно ні для кого не секрет, коли приймають у полон українських захисників, всім не солодко —  і пораненим, і цілим, і лежачим. У Сергія ліва рука не працює зовсім, зі слів військових, не відомо, чи вдасться її врятувати. Відповідно, медицини адекватної там немає. Ще до війни, у нього були сильні головні болі — 2 пухлини в голові, які потребували стабільного огляду і належного лікування. 

Джерело: особистий архів дружини Сергія

Джерело: особистий архів дружини Сергія

— Ви досить часто з’являєтеся на мирних акціях у підтримку полонених, намагаєтесь вплинути на обмінний процес, звертаєтесь в інстанції тощо. Чи були бодай якісь результати цих дій?

— Так, звісно. 2023 рік — жодного обміняного з батальйону, де служив мій чоловік. Згодом, коли рідні й небайдужі почали мітингувати щодня біля Верховної Ради, біля Координаційного штабу, щонеділі у різних локаціях в Києві, обміняли на останньому обміні 5 людей з 501 батальйону морської піхоти. Це помилково думати, що акції не мають значення. Наша влада має вплив. Саме вони подають листи на обмін. Уявіть, росіяни щодня запевняють українських військових, що вони не потрібні власній державі. Рік, два наші сидять у полоні з цим тиском постійно. Вже три, цілий три роки вони чекають на повернення додому з пекла. Руки опускаються, проте тепер я чітко знаю — за мого чоловіка ніхто боротися не буде, крім мене самої. Коли Сергій повернеться, мені буде не соромно, що я сиділа і нічого не робила, адже майже щодня ми здобуваємо їхнє повернення будь-яким чином з огляду на свої можливості.

— Як ви справляєтеся з цим випробуванням? Що допомагає триматися?

— Мій психіатр та антидепресанти. У мене була затяжна депресія, завдяки кваліфікованому спеціалісту мені дійсно краще, є сили діяти далі. До того ж дуже підтримують мої близькі подруги, які з дітьми ходять зі мною на всі акції. На демонстраціях, зустрічаюсь з людьми, у яких те саме горе, це зближує нас і допомагає морально. Я дуже цілеспрямована людина, чоловіка ще немає на горизонті, а я вже знайшла йому дантиста, психологічну реабілітацію, придбала телефон новий, годинник, як був у нього. Коли купую якусь річ собі, обов’язково беру і Сергію, аби коли повернувся, все вже було готово. Я це роблю, аби не зійти з розуму.

Джерело: особистий архів дружини Сергія

— Що дає вам віру в його повернення?

— Кохання. Я не сумніваюсь ні на секунду, що чоловік буде вдома.

— Ви точно уявляєте першу зустріч після звільнення. Якою вона буде у ваших мріях?

— Дуже часто уявляю! Я собі нафантазувала у своїх мріях, що мене попереджають про обмін, на який я зі своєю подругою поїду. Щойно я побачу їхній автобус, я буду кричати йому з прапором: “Шимоза, я тут, твоя дружина. Біжи скоріше!”

— Як може допомогти суспільство? Чого ви найбільше потребуєте зараз?

— Українці, не мовчіть. Говоріть на полон. Поширюйте і пам’ятайте про героїв.