Найперше запитала: «що, німці прийшли?» – окупація очима Галини та її 96-річної мами

Лівобережна Херсонщина стала своєрідним символом російської окупації. Деталі подій у цьому регіоні залишаються достеменно невідомими, але вже зафіксовано чимало випадків геноциду, вчиненого російськими силами саме тут. Особливо це стало поширеним після деокупації Правобережжя, коли положення росіян стало більш хитким й, відповідно, вони почали втрачати авторитет серед людей.  Окупанти взялися придушувати будь-які прояви інакомислення та опору. 

Посилилися обшуки, психологічний ти фізичний тиск, затримання людей, а також вивезення їх у невідомому напрямку, що використовували й для залякування інших. Однак росіяни не зупинилися й завдали удару одразу для всіх мешканців регіону. Підрив Каховської ГЕС фактично збезлюднив певну частину Лівобережжя. Дотепер точні масштаби катастрофи, включаючи кількість загиблих – є невідомими, адже окупований Лівий берег фактично відрізаний від комунікацій. Ситуацію погіршує й надто суворий контроль, що панує на цих територіях.

Букви розпочали серію матеріалів про окуповані міста та історії їхніх мешканців. Зокрема про міста, що перебувають під російським контролем з 2014 року. Або ж ті, що з початком російсько-української війни були наближені до лінії фронту, а з 2022 року – стали центром розгортання важких і, певною мірою, вирішальних боїв. Цей матеріал присвячено саме Лівобережжю Херсонщини, реалії окупації якої відчула Галина Бахур – мешканка селища Райське, Каховського району. Тут проживала уся родина Галини, але найдовше під окупаційною владою перебували вона та її 96-річна мати – Софія Бахур. 

У Новій Каховці, яка окупована ще з 24 лютого, власне як і околиці, росіяни одразу почали розгортати точки базування. Першою їх тактикою стало будь-що порозумітися з місцевими мешканцями. Окупанти пропонували співпрацю, яка нібито мала б стати вигідною для обох сторін. Очевидно, що будь-які домовленості з росіянами – ніколи не були чесними й, власне, Галина це розуміла, відмовляючись від їхніх умов. Попри те, що окупанти фактично стали її сусідами…

Герої серії матеріалів про окуповані міста також є учасниками кампанії “Мій дім помістився в чашку” від Helping to Leave – організації, що допомагає виїхати українцям з тимчасово окупованих територій.

У розмові з Галиною, Букви порушили питання спротиву, до якого вдаються мешканці окупованих територій, зокрема ті, які відмовляються отримувати російські документи. Надалі – це впливає не лише на їх становище в окупації, а й створює виклики під час евакуації. А також, більше про те, якими були “привілеї” за умов співпраці з росіянами, про місцевих мешканців, які доповідали про тих, хто виступав проти окупації, і, власне, про випадки затримання людей – Галина розповідає в матеріалі.

Далі – пряма мова.

Фото: Михайло Палінчак

Спогади про дитинство, довоєнну Нову Каховку,

рідне селище й “візитівку” регіону

– Я родом з селища Райське, що поблизу Нової Каховки. Дійсно, немов у раю, хоча й зараз там справжнє пекло… Нам з будинку вже було видно Нову Каховку, місцеву церкву, район “Сокіл”, де я також раніше мешкала. Це невеличке селище, але до повномасштабної війни воно дуже розбудовувалося… Як і Нова Каховка. Зараз я мешкаю в Коростені, то, чесно скажу, краще за Нову Каховку, особисто для мене, міста немає. Це містечко, яке можна обійти за декілька годин. Серед того, чим славиться місто – це завод “Таврія”, наші виноградники, кавуни, поля полуниці… До речі, “Таврія” забезпечував робочі місця для мешканців регіону у найтяжчі 90-ті роки. Тож робота була завжди. 

Загалом, у нас всі люди працювали на виноградниках. Моя мама, їй майже 97 років, також, переїхавши на Херсонщину, працювала на виноградниках. Вона, до речі, родом з Івано-Франківщини. Я також народилась в цих місцевостях, але коли мені було півроку, з родиною переїхали в Нову Каховку. Ми були як переселенці, тоді багато людей виїжджало на Херсонщину. Пам’ятаю, як деякі, дізнаючись звідки моя родина, в очі, бувало, казали: “о, бандери ще тут?”. Я завжди відповідала, що так, бандерівська кров у мені тече. 

Загалом, у нас тут така місцевість і умови, що дуже тягнуло займатися спортом. То я і на велоспорт ходила, і на стрільбу ходила, і на байдарки. З нашими Сергієм Чухраєм (український веслувальник, байдарочник, триразовий олімпійський чемпіон) та Борзовим Валерієм (український спортсмен, дворазовий олімпійський чемпіон). На момент повномасштабного вторгнення, я вже була на пенсії, але ще працювала нічним охоронцем у магазині будматеріалів. До цього також працювала в школі.

Херсонщина з розгортанням повномасштабної війни

й миттєва окупація регіону

– В ніч на 24 лютого я була вихідною, в нічну зміну працювала моя напарниця. Вона ще з вечора мені телефонує і каже: “Галю, стоїть рух на ГЕС, щось там трапилося”. Зрозуміло, що вже вранці ми все почули, коли обстріляли військову частину, яка розташована неподалік від нас. Це десь до трьох кілометрів. Я тоді телефоную дітям, вони на той момент мешкали в Тополівці (селище Каховського району), не можу додзвонитися, навколо паніка, всі люди бігають вулицями в нерозумінні… Тут телефонує знайома із Чаплинки й каже: “у нас по вулицях танки”. Десь через 15-20 хвилин мені телефонують з Тополівки й також говорять, що під магазинами російські військові. Це вже було в 10 годин ранку. 

Одразу таких жахів, як вже було пізніше, ще не відбувалось. Російські військові спочатку ж були ніби дуже приязні, запевняли, що все буде добре. Так би мовити, заманювали людей. Пізніше вони почали заселятися в будинки, звідки виїхали місцеві. Люди виїжджали ще з самого початку, особливо хлопці, які пов’язані зі службою. Пізніше, у нас в Райському, на фермі зробили склад боєприпасів. Він потім вибухав дні 3-4. У нас і дахи тоді позносило… Діти мої виїхали в Коростень значно раніше, хати залишились, а мені шкода було все це покинути.

Про те, як війну переживала 94-літня пані Софія – мати Галини, яка вже була

свідком Другої світової війни

– Коли ми сказали мамі, що почалась війна, її першим запитанням було: “що, німці прийшли?”. Я відповідаю: “ні, росіяни”. Тоді в її очах було нерозуміння. Бо вона відносно добре пам’ятає часи Другої світової, а щодо сучасних подій – іноді може забувати. З усім тим, вона розуміла, що відбувається і дуже боялася росіян. Було таке, що їздили біля хати й танки, і російські військові постійно ходили, і коли сусідка виїхала – то вони поселилися в її будинку. Якось почали ходити й розстрілювати антени, раніше у нас був інтернет-провайдер “Рубін”, потім перейшли на “Kahovka.net”, і залишились такі ніби тарілочки маленькі, то вони ходили стріляли по ним. 

Одного разу я пішла до магазину, приходжу, а мама забилась у куток і каже: “приходили німці, стріляли мені у вікно”. Тоді я за неї дуже переживала. Вже потім, коли я вийшла на подвір’я, то познаходила багато гільз. Зараз мама кожен день збирається додому. Все запитує, коли в Нову Каховку. Наша дорога з окупації тривала тиждень. Але вона витримала її дуже добре, за весь час лише одну пігулку цитрамону випила. Вона дуже така міцна духом. Боялась лише, коли ми вперше проходили митницю. Її щось запитують, а вона не може відповісти. Мені там ще казали: “а куди ви тягнете бабусю?”. Мовляв, вона не витримає. Багато казали. 

Про те, як реалії Другої світової війни й політика німців,

відмінна з тією, яку здійснювали росіяни

– Мама і зараз каже про те, що “німці такого не робили”. Вона правнукам все розповідає. На Заході України, де мешкала мама, сильних бойових дій не було. Але там були НКВДисти (спеціальні загони, створені НКВС для боротьби з національно-визвольними рухами переважно на територіях, анексованих СРСР перед німецько-радянською війною), від них і була найбільша біда. Батько мого тата дорогою до села був вбитий представниками цих загонів. А ось німці, за словами мами, навпаки допомагали. Вони і шоколадки, і халву приносили, не було простирадла чи ще чогось – також давали. Потім приходили росіяни й все то забирали. 

Ще розповідала як дівчата, трішки старші за неї, зазнавали зґвалтувань. У селі про це дуже добре знали. Вже потім Радянський Союз почав прищеплювати думки про те, що “там, де Росія – завжди добре”. Але це зовсім не так. У нас не так багато рідні в Росії, але з усіма ми обірвали наші зв’язки. Бо всі вони в чомусь винні. 

На фото: родина пані Софії.
Фото було вивезено на згадку, з окупації

Про тиск, який здійснювали росіяни проти тих, хто не згоден з їх політикою,

зокрема через інших мешканців

– У мене, у Тополівці, мешкали родичі, і коли вони вже виїхали, я туди їздила, щоб перевіряти будинки. Бо усюди оселилися росіяни. Я коли забігала в хату, то вони аж підстрибували від страху. Насправді ж, вони всі боягузи. Було й таке, що залетіла до доньки в хату й запитую: “що ж ви таке робите?”. А мені хоч би хтось щось відповів. Якось знайомий каже: “Тьотю Галю, Ви їх не боїтесь?”. Я ж думаю, чому я маю їх боятися? Хай вони мене бояться. Це все ж вони до мене прийшли чи я до них? І вони боялися.

Потім ми якось приїхали з другом сина і вийшло так, що підходить до нас ніби як чеченець (кадирівець) і каже: “мені потрібно у місто, підвези, я тобі заплачу”. Я йому дуже так різко відмовила тоді. Останні місяці ми з мамою мешкали вдома у брата. І саме там поряд було безліч точок базування росіян у помешканнях місцевих. Бо дуже багато людей повиїжджали, включаючи й тих, які на територію Росії. На той момент було багато і сутичок з росіянами, вони мені якось кажуть: “говоріть по-нашому (російською)”. Але я не грала за їх правилами.

У нас тут неподалік була сільрада, і там  зробили якусь адміністрацію. Місце, де, виплачували виплати й, так би мовити, проводили якусь політику. І ось якщо хтось здасть місцевих мешканців – йому виплачували 50 тисяч в цій адміністрації. Якщо знаходили якісь патріотичні написи, наприклад, на деревах, так і казали: “знайдіть цю людину”. Бували випадки, коли людей затримували за наведенням сусідів. Знаю, що друг сина теж утримувався в росіян, над ним здійснювали тортури струмом. Це теж люди здали. Ніби в нього вдома якесь військове спорядження. І його забрали чеченці (кадирівці), вони переважно відповідали за такі речі. До кожного застосували різні методи, когось катували струмом, ще когось – дуже сильно били по ногах. Кадирівці не шкодували людей. Хоч і відпускали, але потім такі випадки також слугували методом залякуванням місцевих. 

Про “привілеї” для тих, хто отримував російські паспорти

й вплив пропаганди на тамтешніх мешканців

– Загалом, більшість місцевих, які за Україну – вони виїхали. Ті, хто “за гроші” – переважно досі сидять там. Я ж не брала від них ні гуманітарку, ні пенсію. Нічого. Мамі так, привозили допомогу, але я за нею особисто не ходила. Коли виїжджала з нею (пані Софією), то мені у слід казали: “куди ти везеш маму? дорогою і помре”. Я ж відповідала, що як Бог дасть – те й буде. Ніхто не вірив, що ми зможемо десь прилаштуватися. 

Знаєте, буде образливо, коли війна завершиться і всі ці люди “переодягнуть шапки”. Бо всі сертифікати, 100 тисяч – вони швиденько отримали. Ще є таке, що підняли виплати за кількість дітей в родині. Дехто цим скористався, народивши третю дитину. Загалом, так званими “житловими сертифікатами” спонукали людей отримувати російські паспорти. У нас, наприклад, є знайомі, які спершу виїхали до Європи, а потім повернулися, щоб отримати сертифікат і вже перебувають на території Росії. Знаєте, у мене син також виїзний, він має інвалідність четвертої групи й четверо діток, але каже: “мам, ми українці, ми нікуди не поїдемо”. Такими різними можуть бути громадяни однієї держави.

Ще дуже поширеними були провокації обстрілами. Якось приїхали гради, постріляли в одну сторону, а потім розвернулися й почали стріляти на Чорнянку. Це було при мені. Так, вони навмисно це роблять, щоб потім казати, що це стріляє ЗСУ. Коли підірвали Каховську ГЕС, навіть люди казали, що це зробило ЗСУ. Але як? Якщо росіяни буквально стояли там з перших днів… Деякі люди були дуже далекими від цього.

Про те, якою є ситуація щодо виїзду з регіону, що особливо постраждав

внаслідок підриву Каховської ГЕС

– Спочатку, коли російські військові увійшли у місто, в Новій Каховці був величезний проукраїнський мітинг (6 березня 2022 року). Тоді автобуси вже не ходили, тож люди йшли пішки з околиць. Стільки народу було проти… Потім вже, звісно, їх почали “притискати”, мешканці виїжджали, у місті залишилось дуже мало людей. Ті, що проти окупаційної влади, але не можуть виїхати, вони теж дотепер відмовляються від гуманітарки. У мене є знайома, якій я раніше передавала адреси таких людей, і вона допомагала їм особисто. Хоча зараз усіх активістів чи волонтерів вже також “запресували”, вони бідні ховаються, якщо з’являється можливість, намагаються допомагати. Бо виїхати – це зовсім непросто. У людей безліч страхів, особливо, що стосується грошей. 

Масово почали виїжджати після підриву ГЕС. Ми думали, що нас теж затопить, але можна сказати, що вода пішла вниз за течією Дніпра. Частина Нової Каховки була затопленою, але порівняно з деякими населеними пунктами, вона вистояла. У нас тут на березі була “Казкова діброва”, там, звісно, дуже затопило, загинули різні тваринки. Там, де берег – немає нічого. Наприклад, селище Корсунка практично повністю опинилось під водою… Зараз Нова Каховка порожня. А ще все дуже заросло, ніхто не займається містом. Мені вже навіть не хочуть фото надсилати, бо я починаю плакати… Росіяни ніби намагаються все відбудовувати, але це відбувається так, що “там знімають – а там вішають”. Приїхали, сфотографували й все. Ніби відбудували.

Про те, якою була евакуація з літньою мамою, попри відсутність російських паспортів

– Думаю, що якби я їхала сама, тоді були б у мене значно більші проблеми. Крім того, що відсутні російські документи, в мене був новий телефон. Звісно, що це може виглядати дуже підозріло, тому що перевірка телефонів, а саме листувань, контактів, фото – це типові фільтраційні заходи. Але завдяки мамі, можна сказати, ми доїхали значно швидше. Я постійно казала: “мамо, що важко стояти? можна бабуся десь присяде?”. Тут доводилось грати роль. Кажу: “хлопці, скільки ж вже будуть маму мучити?”. І, можна сказати, що саме цю фільтрацію ми пройшли найпершими. 

На Колотилівці (пропускний пункт, розташований між Сумською та Бєлгородською областями) була проблема. Там ніби бізнес. Ми коли приїхали, дивимось, що ті, хто перші, вже виїжджають, а ми ще стоїмо. А виявилось, що там поставили “главарів” і у них є графік, що вони ніби працюють до шостої години. І ось ми з сьомої ранку просто стоїмо. Без якихось умов. Я підходжу до одного й кажу: “молодий чоловік, скажіть, ви хочете вантаж “200” перевезти?”. Він так на мене дивиться й каже “а що сталось?”. Я ж відповідаю, що “бабусі вже два рази давала корвалол, втретє – не допоможе”. І все, ми поїхали миттєво. Там вже, звісно, запитували, чому новий телефон, чому не брали паспорт… Я ж говорила лише про те, що мама нарешті їде на батьківщину. Це була моя головна риторика. Мама, до речі, вивезла з окупації свої молитовники та колядки. Вона завжди з ними.

На фото: зібрка колядок, які пані Софія вивезла з окупації

Галина про українську боротьбу й спогади про власний досвід

під час Революції Гідності

– Для мене питання батьківщини та наших людей – дійсно є дуже особистим. Коли на минулому тижні був обстріл Києва, я вже пообіді була біля Охматдиту. Розбирали завали, як могли. Я не змогла сидіти вдома. З Києвом також маю багато спогадів, я тут Майдан пройшла… З першого по останній день. На Майдані я познайомилась з Да Вінчі (Дмитро Коцюбайло). Я йому розповідала, що народилась в Івано-Франківську, а він же мій земляк, лише, оскільки я виросла на Херсонщині, то в мене мова вже трішки інша була. І він мені казав: “та ні, тьотя Галю, Ви не наша западенська”. А я йому показую паспорт (сміється). 

Ще згадаю Колю, з яким була з самого початку. Він загинув на Запорізькому напрямку… Пам’ятаю, він мені телефонує і каже: “Тьотю Галю, ми в переході, одягайтесь, бо будемо тут цілу ніч”. Ось ми сиділи в переході, і тут чуємо шалений крик. Я була найстарша, мене просили залишатися, але пішла з хлопцями. П’ять “беркутівців” пробігло повз мене, а шостий вже почав бити палицями. Це коли влаштували побиття студентів. Також була і під час штурму Жовтневого палацу, коли нас там травили газом, пам’ятаю і пожежу у Будинку профспілок, в мене там знайома загинула… Дуже багато важких спогадів.

Про те, як сьогодні живе родина Галини, а також про важливість розуміння людей,

які залишаються в окупації

– Звісно, в окупації залишається дуже багато людей за Україну. Вони просто не можуть виїхати. Особливо, якщо це літні люди, і в них залишились хати дітей, онуків… Вони бігають немов ті зайці, щоб угледіти всі будинки. Є люди, які дотепер чинять спротив. Як мені розповідали, що біля “АТБ” на “Соколі” машину взірвали – то це все наші. Роблять партизани свою роботу. Звісно є й ті, які дуже бояться, тому їх позиція не дуже стабільна. 

У мене діти виїхали з окупації раніше, і ми вже цілеспрямовано їхали до них. Сьогодні мешкаємо разом. Єдина проблема – житло. Зараз у двокімнатній квартирі ми проживаємо увісьмох. Але, звісно, найголовніше, що ми живі та разом. Виїжджати закордон – точно не планую. Бо тут я вдома. Знаєте, мене часто називали “бандерівкою”, намагаючись якось зачепити. Але я цього не приховую. Так, я є націоналісткою. Тому що точно знаю, що значить бути зі свободою. Пам’ятаю ту силу об’єднаної боротьби за свободу, яка була на Майдані. Коли ми проривалися у найтяжчих умовах, щоб допомогти іншим. І зараз це також має бути для нас пріоритетною метою. Аби допомагати хлопцям. Так, у нашої родини зараз немає стабільного прибутку, син у мене не працює, отримує 3 тисячі по інвалідності, живемо на ВПО, але ми всерівно донатимо. Треба усім трішки підключатися, не забувати. До цього мають бути дотичні всі. Будемо допомагати – все швидше закінчиться.