Не свято весни та краси
Радянська та пострадянська розважальна культура перетворила 8 березня на свято весни та краси. “Молчи, женщина, твой день 8 марта” – було одночасно жартом і реальністю. Після відновлення Україною незалежності зі сцен того ж “95 кварталу” лунало те саме і часто лунає досі.
Також 8 березня було свого роду жіночою сатисфакцією за 23 лютого день “защитника отечества”, святкування якого втілювалося в акт дарування чоловікам шкарпеток чи гелю для душу. Це давало жінці право на 8 березня отримати свій тюльпан.
8 березня — єдиний день на рік, коли в радянських фільмах та мультфільмах частина родини чоловічої статі брала на себе жіночі обов’язки. Обов’язки, які мало що мають спільного зі святом: прибирання, прання, приготування їжі. Тобто обслуговування всієї родини – роль, яку суспільство поклало на жінку.
Дівчаток виховували “хозяюшками”, а чоловіків “защитниками”.
8 березня був єдиним днем, коли жінка мала легальний час для перепочинку. Якщо ти дівчинка і не хотіла тюльпан на 8 березня, то, мабуть, вважалася ненормальною.
Слово “фемка” тоді ще не знали.
Звідки насправді взялося 8 березня і чому воно не має нічого спільного зі святом весни та краси, мало хто знав, та й не сказати, що сильно цим цікавився.
Відтоді небагато що змінилося. Досі багато жінок використовують цей день, щоб отримати трохи уваги та дивіденди від статі, якою їх наділила природа і яку вони не обирали.
Сьогодні частина жінок не хоче брати в цьому участь, оскільки хотіла б, щоб їх передусім вважали людиною яка має права і повагу саме тому, що вона передусім людина, а вже потім жінка.
Для них 8 березня це день, коли відзначають досягнення жінок, а також привертають увагу до гендерної нерівності, дискримінації та насильства.
Суспільство вимагає від жінок бути чарівними та ніжними, але не нав’язливими, завжди молодими, але не “ботоксними”, сексуальними, але не провокативними. Стрункими, але ж не анорексичними. Щоб себе утримували, але не заробляли більше, ніж треба. Про всіх піклувалися, віддавали себе всю, але були у ресурсі. Цей перелік кожна може доповнювати ще довго.
8 березня – це про право жінок на безпеку, гідність і захист. Сьогодні уваги потребують права військовослужбовиць та недопущення обмеження прав жінок через нові законодавчі ініціативи. Ми досі маємо відстоювати наше право розпоряджатися власним тілом, оскільки розмови про заборону абортів та обов’язок жінки народжувати більше звучать усе гучніше.
У цей день я б хотіла, щоб жінки усвідомили історичний момент, у якому ми знаходимося, і ті можливості, яких не мали наші прабабусі та навіть матері.
Ми маємо право казати “ні”. Ми маємо право обирати, як жити і як не жити. З ким. І де.
Маємо право бути злими, мати будь-яке тіло. Якщо хочеться, то мати філери в губах та імпланти в грудях, які заходять у приміщення першими. Або не мати ніколи.
Хотіти заміж або ні. Виходити заміж та розлучатися. Обирати народжувати дітей або не народжувати. Мати доступ до освіти та можливість заробляти.
Таких можливостей наші пращурки не мали ще 100 років тому, коли Вірджинії Вулф на початку ХХ століття не дозволяли заходити до бібліотеки в Оксфорді без супроводу чоловіка, а в парку ступати на стежку, по якій могли ходити лише чоловіки.
Сьогодні ми маємо право обирати і обов’язково нести відповідальність за цей вибір. Бо свобода – це саме про відповідальність. А не перекладання власної долі на чоловічі плечі.
Лише від нас залежить, як ми дозволяємо до себе ставитися і яким буде наше теперішнє та майбутнє. Про це варто пам’ятати не лише 8 березня.
Інформаційне поле України від початку повномасштабного вторгнення розвивається за логікою замкненого кола, де кожна наступна криза стратегічних комунікацій є прямим наслідком попередньої. Держава пройшла довгий шлях, на якому були новорічні розповіді про шашлики у травні, весняний “гіпноз” 2022 року про “два-три тижні”, гучні обіцянки кави на набережній Ялти після деокупації Харківщини та Херсонщини… І наступні роки різноманітних формулювань одного і того ж гірко-солодкого меседжу: “війна от-от закінчиться”.
На брифінгу після вручення підозри колишньому керівнику Офісу президента Андрію Єрмаку, директор НАБУ Семен Кривонос заявив, що Володимир Зеленський не фігурує і не фігурував у межах цієї справи. Ці слова викликали певний скепсис на тлі раніше оприлюднених “плівок”, в яких учасники корупційної схеми згадували якогось “Вову” і його представника – першого заступника Управління держохорони і керівника служби безпеки президента Максима Донця.
9 травня угорський парламент розпочав роботу в новому складі, а лідер партії “Тиса” Петер Мадяр офіційно зайняв крісло прем’єр-міністра. Для українського політикуму, схильного до швидких емоційних висновків, це виглядає як “світанок нової ери” без Віктора Орбана. Проте аналіз останніх подій та історичного контексту свідчить про те, що нова глава відносин починається не на чистому папері, а на фундаменті з глибоких системних криз, професійної деградації дипломатії та стратегічних пасток, залишених попереднім режимом.
Істерія навколо параду в Москві, яку самі ж росіяни і накрутили, оголивши всі вразливі обʼєкти заради посилення системи ППО навколо Красної площі, погрожуючи ударами по Києву (наче це щось нове) і черговим застосуванням «Орєшніка», завершилась тим, що росіянам довелось просити президента США поторгуватись з українцями, щоб ті дозволили провести парад на честь найбільшого російського свята.
Нове опитування від КМІС показало несподівані результати: коли респондентів поставили перед жорстким вибором, 54% українців назвали більшою загрозою саме корупцію у владі, тоді як воєнну агресію Росії обрали лише 39% (ще 7% не визначилися). З цим фатальним для виживання держави результатом можна привітати хіба російську пропаганду. Для нас же це – трагедія, незалежно від політичних вподобань. Бо ці цифри свідчать не про те, що “народ прозрів”, а про системну кризу довіри та повернення в маси смертельно небезпечної риторики про те, що “ворог не в Кремлі”.