Не свято весни та краси
Радянська та пострадянська розважальна культура перетворила 8 березня на свято весни та краси. “Молчи, женщина, твой день 8 марта” – було одночасно жартом і реальністю. Після відновлення Україною незалежності зі сцен того ж “95 кварталу” лунало те саме і часто лунає досі.
Також 8 березня було свого роду жіночою сатисфакцією за 23 лютого день “защитника отечества”, святкування якого втілювалося в акт дарування чоловікам шкарпеток чи гелю для душу. Це давало жінці право на 8 березня отримати свій тюльпан.
8 березня — єдиний день на рік, коли в радянських фільмах та мультфільмах частина родини чоловічої статі брала на себе жіночі обов’язки. Обов’язки, які мало що мають спільного зі святом: прибирання, прання, приготування їжі. Тобто обслуговування всієї родини – роль, яку суспільство поклало на жінку.
Дівчаток виховували “хозяюшками”, а чоловіків “защитниками”.
8 березня був єдиним днем, коли жінка мала легальний час для перепочинку. Якщо ти дівчинка і не хотіла тюльпан на 8 березня, то, мабуть, вважалася ненормальною.
Слово “фемка” тоді ще не знали.
Звідки насправді взялося 8 березня і чому воно не має нічого спільного зі святом весни та краси, мало хто знав, та й не сказати, що сильно цим цікавився.
Відтоді небагато що змінилося. Досі багато жінок використовують цей день, щоб отримати трохи уваги та дивіденди від статі, якою їх наділила природа і яку вони не обирали.
Сьогодні частина жінок не хоче брати в цьому участь, оскільки хотіла б, щоб їх передусім вважали людиною яка має права і повагу саме тому, що вона передусім людина, а вже потім жінка.
Для них 8 березня це день, коли відзначають досягнення жінок, а також привертають увагу до гендерної нерівності, дискримінації та насильства.
Суспільство вимагає від жінок бути чарівними та ніжними, але не нав’язливими, завжди молодими, але не “ботоксними”, сексуальними, але не провокативними. Стрункими, але ж не анорексичними. Щоб себе утримували, але не заробляли більше, ніж треба. Про всіх піклувалися, віддавали себе всю, але були у ресурсі. Цей перелік кожна може доповнювати ще довго.
8 березня – це про право жінок на безпеку, гідність і захист. Сьогодні уваги потребують права військовослужбовиць та недопущення обмеження прав жінок через нові законодавчі ініціативи. Ми досі маємо відстоювати наше право розпоряджатися власним тілом, оскільки розмови про заборону абортів та обов’язок жінки народжувати більше звучать усе гучніше.
У цей день я б хотіла, щоб жінки усвідомили історичний момент, у якому ми знаходимося, і ті можливості, яких не мали наші прабабусі та навіть матері.
Ми маємо право казати “ні”. Ми маємо право обирати, як жити і як не жити. З ким. І де.
Маємо право бути злими, мати будь-яке тіло. Якщо хочеться, то мати філери в губах та імпланти в грудях, які заходять у приміщення першими. Або не мати ніколи.
Хотіти заміж або ні. Виходити заміж та розлучатися. Обирати народжувати дітей або не народжувати. Мати доступ до освіти та можливість заробляти.
Таких можливостей наші пращурки не мали ще 100 років тому, коли Вірджинії Вулф на початку ХХ століття не дозволяли заходити до бібліотеки в Оксфорді без супроводу чоловіка, а в парку ступати на стежку, по якій могли ходити лише чоловіки.
Сьогодні ми маємо право обирати і обов’язково нести відповідальність за цей вибір. Бо свобода – це саме про відповідальність. А не перекладання власної долі на чоловічі плечі.
Лише від нас залежить, як ми дозволяємо до себе ставитися і яким буде наше теперішнє та майбутнє. Про це варто пам’ятати не лише 8 березня.
16 вересня Верховна Рада після двох невдалих спроб в першому читанні ухвалила законопроєкти про оподаткування ПДВ посилок з іноземних інтернет магазинів – урядовий № 15460 та № 16051-1, авторства сумнозвісного Данила Гетманцева.
У попередній колонці я писала про соціальні інновації в Україні. Ці інновації є частиною громадянської стійкості й демократизації безпеки, до яких Європа зараз уважно придивляється. ЄС намагається зрозуміти, як розподілити відповідальність за власну безпеку між усім суспільством, а не залишати її лише інституціям. Він шукає конкретні способи залучити звичайних людей до захисту й спротиву.
Ранок понеділка, 14 вересня, видався справді нелегким. Як би то не було, за 7 років при владі Володимира Зеленського і його набраної по якихось під’їздах і теплотрасах команди, це вперше, коли з країни, ще до відставки, втік генпрокурор.
Наполегливість, з якою влада намагається обкласти податком усе, до чого може дотягнутись, заслуговує набагато кращого застосування. Особливо там, де збільшення податків виглядає, м’яко кажучи, сумнівним рішенням, навіть як теоретичне джерело для наповнення держбюджету. І особливо недоречним – на тлі регулярного знищення складів з товарами в Україні, що вже призвело до дефіциту деяких груп товарів і навряд чи зміниться в найближчому майбутньому, насамперед взимку, коли сили і ресурси ППО будуть спрямовані перш за все на порятунок енергетики, водо- і газопостачання, а не складів з одягом та іграшками.
Раптове звернення Михайла Федорова напередодні голосування за його наступника в МО викликало очікуваний ажіотаж – адже він перший з владної команди, хто прямо закликав до проведення виборів під час війни, критикуючи систему управління державою – яку ж сам 7 років допомагав створювати. І цим дещо нагадав ще одного напівміфічного персонажа української політики – народного улюбленця та “реального” кандидата на виборах 2019 року, Василя Голобородька.