Не свято весни та краси
Радянська та пострадянська розважальна культура перетворила 8 березня на свято весни та краси. “Молчи, женщина, твой день 8 марта” – було одночасно жартом і реальністю. Після відновлення Україною незалежності зі сцен того ж “95 кварталу” лунало те саме і часто лунає досі.
Також 8 березня було свого роду жіночою сатисфакцією за 23 лютого день “защитника отечества”, святкування якого втілювалося в акт дарування чоловікам шкарпеток чи гелю для душу. Це давало жінці право на 8 березня отримати свій тюльпан.
8 березня — єдиний день на рік, коли в радянських фільмах та мультфільмах частина родини чоловічої статі брала на себе жіночі обов’язки. Обов’язки, які мало що мають спільного зі святом: прибирання, прання, приготування їжі. Тобто обслуговування всієї родини – роль, яку суспільство поклало на жінку.
Дівчаток виховували “хозяюшками”, а чоловіків “защитниками”.
8 березня був єдиним днем, коли жінка мала легальний час для перепочинку. Якщо ти дівчинка і не хотіла тюльпан на 8 березня, то, мабуть, вважалася ненормальною.
Слово “фемка” тоді ще не знали.
Звідки насправді взялося 8 березня і чому воно не має нічого спільного зі святом весни та краси, мало хто знав, та й не сказати, що сильно цим цікавився.
Відтоді небагато що змінилося. Досі багато жінок використовують цей день, щоб отримати трохи уваги та дивіденди від статі, якою їх наділила природа і яку вони не обирали.
Сьогодні частина жінок не хоче брати в цьому участь, оскільки хотіла б, щоб їх передусім вважали людиною яка має права і повагу саме тому, що вона передусім людина, а вже потім жінка.
Для них 8 березня це день, коли відзначають досягнення жінок, а також привертають увагу до гендерної нерівності, дискримінації та насильства.
Суспільство вимагає від жінок бути чарівними та ніжними, але не нав’язливими, завжди молодими, але не “ботоксними”, сексуальними, але не провокативними. Стрункими, але ж не анорексичними. Щоб себе утримували, але не заробляли більше, ніж треба. Про всіх піклувалися, віддавали себе всю, але були у ресурсі. Цей перелік кожна може доповнювати ще довго.
8 березня – це про право жінок на безпеку, гідність і захист. Сьогодні уваги потребують права військовослужбовиць та недопущення обмеження прав жінок через нові законодавчі ініціативи. Ми досі маємо відстоювати наше право розпоряджатися власним тілом, оскільки розмови про заборону абортів та обов’язок жінки народжувати більше звучать усе гучніше.
У цей день я б хотіла, щоб жінки усвідомили історичний момент, у якому ми знаходимося, і ті можливості, яких не мали наші прабабусі та навіть матері.
Ми маємо право казати “ні”. Ми маємо право обирати, як жити і як не жити. З ким. І де.
Маємо право бути злими, мати будь-яке тіло. Якщо хочеться, то мати філери в губах та імпланти в грудях, які заходять у приміщення першими. Або не мати ніколи.
Хотіти заміж або ні. Виходити заміж та розлучатися. Обирати народжувати дітей або не народжувати. Мати доступ до освіти та можливість заробляти.
Таких можливостей наші пращурки не мали ще 100 років тому, коли Вірджинії Вулф на початку ХХ століття не дозволяли заходити до бібліотеки в Оксфорді без супроводу чоловіка, а в парку ступати на стежку, по якій могли ходити лише чоловіки.
Сьогодні ми маємо право обирати і обов’язково нести відповідальність за цей вибір. Бо свобода – це саме про відповідальність. А не перекладання власної долі на чоловічі плечі.
Лише від нас залежить, як ми дозволяємо до себе ставитися і яким буде наше теперішнє та майбутнє. Про це варто пам’ятати не лише 8 березня.
10 липня Касаційний адміністративний суд у складі Верховного Суду відмовив Петрові Порошенку в позові про скасування указу про накладення санкцій. Для багатьох це було очікувано – зокрема через політизованість справи і можливі наслідки для суддів від скасування указу Володимира Зеленського проти людини, яку він досі бачить своїм головним опонентом, наче вони обидва досі на стадіоні у 2019 році. Тим більшим сюрпризом став унікальний розкол між суддями.
За майже тиждень гасла масових протестів проти немотивованої відставки популярного міністра оборони поступово трансформувались у вимоги відставки непопулярного головнокомандувача ЗСУ та вимоги повернути звільненого міністра. І доки президент шукає вихід з ситуації, яку він сам створив, керуючись помилковими псевдополітичними розрахунками, варто наперед розуміти, що вихід цей теж буде не дуже законним.
Федоров – це новий молодий Зеленський, у якого повірив український народ у 2019-му. Але не зухвалий актор, який кинув виклик системі, а молодий фахівець, який має корпоративний підхід, де все вимірюється ефективністю, на противагу непотизму та лояльності старої системи, яку уособлює Сирський.
У Переяславі 21-22 червня відбулася подія, покликана повернути українцям один із ключових образів нашої державної та мілітарної тяглості, – відкриття скульптури-символу “Меч Мономаха” за моєї участі як командира 53 ОМБр Третього армійського корпусу.
Я починаю цей текст із вітань далеким родичам у Криму. Вони купили квартиру в Севастополі ще до анексії. Після якої розпродали все, що мали в неокупованій Україні, і переїхали в окупований Крим. Сказали, що це виключно прагматичне, а не ідеологічне рішення. Тепер там Росія, яка в їхньому уявленні була символом стабільності, високих пенсій та зарплат. Ну і, звісно ж, море та свіже повітря. І взагалі, що “нам та Україна дала?”.