Ночував у під’їзді, бо відсутнє світло: ветеран, який пересувається на кріслі колісному

Неодноразово від представників компаній, що постачають електроенергію, звучали тези про те, що у столиці відключення світла є тривалішими та частішими, ніж в інших містах. Однак, липень видався непростим для більшості регіонів України. У Києві, замість звичних 3-4 годин, світло було відсутнє переважно шість і більше годин. Так, “світло-сіра зона” діяла практично постійно протягом декількох тижнів. 

Водночас відомо, що, наприклад, у Житомирі уникали графіків відключення електроенергії, попри вказівки “Укренерго”. Тож цілком можна припустити, що це не єдине місто, де не дотримались так званого кодексу енергетичної системи. Звісно, кожен регіон може мати різний відсоток критичної інфраструктури у своєму споживанні. Тож це впливатиме на те, який графік відключень передбачено. Однак, зрозуміло, що відсутність світла понад чотири години – це питання умов життя, які може для себе забезпечити людина. Особливо, якщо йдеться про вразливі категорії.

До цього переліку також належать особи з інвалідністю, або будь-які люди, які потребують медичних пристроїв, для яких необхідна електрика: кисневі апарати, інсулінові помпи, електромеханічні підіймачі для переміщення тощо. Також, відключення електроенергії впливають на роботу ліфтів у багатоповерхових будинках, що ускладнює або взагалі унеможливлює пересування людей на кріслі колісному чи з обмеженою мобільністю… Власне, про ці труднощі на власному досвіді знає Володимир Олійник – військовий ветеран, який у червні отримав поранення кінцівки, й зараз не може пересуватися самостійно. Нещодавно захисникові довелось провести ніч у під’їзді будинку, адже світла не було понад шість годин, а підійнятися на 17 поверх – неможливо, навіть якщо залучити допомогу інших. Натомість ліфтова компанія відмовилась вмикати ліфт, попри наявність струму. 

Відключення електроенергії є актуальним викликом для багатьох українців. Проте, саме вразливі категорії населення, такі як люди з інвалідністю, відчувають прямі негативні наслідки та обмеження, пов’язані з тривалою відсутністю електрики.  Однак, крім проблем з електропостачанням, маломобільні люди зазнають низки інших викликів, що значно ускладнюють їхнє повсякденне життя. Це відсутність інфраструктури, яка б забезпечувала вільне пересування – непристосовані тротуари, сходи без пандусів, відсутність ліфтів тощо.  Доступ до допомоги, як медичної, так і соціальної, також є непростим завданням. Більше, в розмові для Букв, розповів військовий ветеран Володимир Олійник.

Фото: особистий архів Володимира

– Якщо Ви не проти, перш ніж ми розпочнемо говорити про актуальну ситуацію, я б хотіла повернутися до бойового досвіду. Поговорити про те, відколи Ви перебували на лінії фронту, на якій посаді, до яких боїв були залучені, чи це Ваше перше поранення, чи вже раніше були…

– На службу я призвався добровольцем 28 березня 2022 року, прийшовши до місцевого Деснянського військкомату. Але перед цим, протягом місяця, отримавши автомат, був у ТРО. Тобто, 28 лютого я вже був залучений до оборони Києва, зокрема як партизан. З 28 березня 2022 року по березень 2024 – виконував бойові завдання при Генеральному штабі, був помічником начальника відділення – військовим фельд’єгерем, доставляв секретну кореспонденцію. Потім написав рапорт і поїхав на фронт. Відповідно, мене перевели у 79 окрему десантно-штурмову бригаду, де я вже перебуваю на посаді старшого стрільця. Ми виконували бойові завдання в районі Новомихайлівки, Парасковіївки, на Донецькому напрямку. Так би мовити, “вкрили” проміжок траси між Покровськом і Костянтинівкою. Там я пробув два місяці до моменту отримання поранення.

– Окремо, якщо для Вас це не буде емоційно складно, хочу звернутися до обставин, за яких Ви отримали поранення. Через скільки часу Вам надали першу медичну допомогу? Адже знаю, що в таких гарячих точках неможливо одразу провести евакуацію пораненого…

– Ми відстояли чотири дні на бойових позиціях і, повертаючись, потрапили під FPV дрони. Вони нас знайшли. “Побили” мене і мого товариша, з яким я теж раніше служив при Генеральному штабі. Доля нас зводить, так сказати. На той момент ми вже відійшли від бойових позицій, нас мали якраз змінювати інші хлопці. Це були зміни по 4-5 днів. На щастя, командування знаходило можливості, аби нас змінювати, бо і фізично, і морально, це дуже важко. Першу медичну допомогу ми отримали через добу, але це дійсно звична ситуація. 

Фото: особистий архів Володимира

Ми знали, як себе поводити, тому одразу познімали з себе турнікети, розуміли, що якщо так проведемо добу, або хоча б понад три години, то потім не залишатиметься нічого іншого, ніж ампутувати нам кінцівки (через ризик турнікетного синдрому). До речі, FPV дрони б’ють переважно у ліву сторону. Так, щоб потрапити в серце. Я отримав поранення лівої руки та ноги. Побратиму ще й пробило легені. Нам насправді пощастило, що була підтримка від керівництва й побратимів. Єдине, що викликало найбільше незручностей – те, що не було води. Нас заховали в “норку”, в якій не було нічого. Але все добре. Третього червня нас поранили, а четвертого – зранку вивезли на евакуацію. Спочатку це було Курахове, потім Гаврилівка, на Дніпровщині.

– Власне, якщо я правильно розумію, Ви отримали множинні осколкові поранення, які безпосередньо зачепили Ваші кінцівки. Тож сьогодні Ви пересуваєтесь на кріслі колісному. Скажіть, якими є подальші кроки лікування й реабілітації?

– Зараз я проходжу реабілітацію і готуюсь до операцій на нозі, їх буде не менше чотирьох, бо в мене  вогнепальний перелом великої гомілкової та малої гомілкової кісток, перелом зі зміщенням п’ятки та стопи. Все це підлягає оперуванню лише після загоєння вогнепальних поранень на нозі, тому кожні два дні мені роблять в поліклініці перев’язки та обробку ран, знімають шви, які ще залишились. Це рекомендації Центрального військового клінічного госпіталю, їх потрібно дотримуватися, щоб не було порушення процедури лікування. Я саме був у лікарні (дата запису розмови 22 липня), мені зняли сім швів, перев’язали всі рани. Обов’язково оглядає травматолог-ортопед. Часто це залежить від ступіня тяжкості загоювання ран. 

Фото: особистий архів Володимира

– Ви зазначили, що попереду у Вас не менше чотирьох операцій на нозі. Тож зараз важливо, аби загоїлись вогнепальні поранення. Давайте окреслимо, як часто Вам потрібно робити необхідні для цього процедури, і якими у цьому процесі є відключення світла.

– Так, з відключеннями електроенергії, а відповідно роботою ліфтів не лише в нашому будинку, а й поліклініці – я не завжди можу отримати належну та вчасну медичну допомогу. Адже коли немає світла по 7, 8 годин поспіль – як можна з 17 поверху, де ми мешкаємо, спуститись на перший, потім ще потрапити на 3 поверх лікарні, де також не працює ліфт… Власне, навіть сьогодні, приїхав о 10:30 до лікарні, а там саме не було світла. Десь до 12:15 я чекав на першому поверсі, поки його увімкнуть, щоб завдяки ліфтові підійнятися на третій поверх. Тобто, навіть у поліклініці немає елементарно генератора. Як мені сказали, передбачено лише для операційних. 

– Враховуючи, що у лікарні, де Вам роблять усі необхідні процедури, також не працює ліфт, чи пропонує хтось з медичних працівників допомогу? Адже це безпосередньо про заходи, яких вживає лікарня для своїх пацієнтів…

– На жаль, допомогу з медперсоналу також ніхто не пропонує. Ба більше, на людей з інвалідністю дивляться з певною зневагою. Я до цього ще проходив лікування у міській лікарні Умані, там ситуація щодо ставлення була подібною. Зрозуміло, що на той момент я був майже лежачим, то мені доводилось самостійно пересуватися хоча б до вбиральні, яка до того ж зовсім не передбачена для людей на кріслі колісному. У державних лікарнях ми трималися лише завдяки волонтерам, які приходили надавати допомогу. Так само і тут. Звичайні люди дуже часто підходять й пропонують допомогу, чи то водички налити, чи підняти навіть через той пандус, який насправді зовсім незручний для пересування. Але з медичними працівниками ситуація зовсім інша. Мені якось взагалі сказали: “Ви що сирота, чи у Вас дружини немає?”. Ніби, чому вони мають допомагати, якщо є родичі…

Фото: особистий архів Володимира

– Володимире, як Ви загалом сьогодні почуваєте себе як у фізичному, так і психологічному стані? Бо зараз у Вас фактично етап адаптації не лише до цивільного життя, але й проблем, які існують у містах… Зокрема, під час війни. 

– Я вже чоловік дорослий, до того ж все життя самостійно з усім намагався впоратися. Фізично – я міцний. Потрошку повертаюсь до нормального життя. Але ось в перші дні, коли я приїхав додому, у мене дійсно була депресія. Потім я зрозумів, як потрібно себе поводити, трішки все переосмислив… Дискомфорт створюють умови, в яких зараз доводиться жити. Бо в нас є компанія, яка може в односторонньому порядку визначати, яким чином вимикати електроенергію. Маючи юридичний досвід, знаю, що будь-які дії монополіста, такі організації, як, наприклад, КМДА, мають уповноваження обмежити, якщо вони порушують права більш незахищених соціальних верств населення. 

Якось, як було світло, зранку я виводив собачку на прогулянку, ми гуляли, потім я їхав до лікарні, повертався й знову чекав біля під’їзду. Бо світла не було по 8 годин поспіль. Фізично підійнятися на 17 поверх – неможливо. Мені пощастило, що мене підтримують сусіди. Якось дозволили лягти й перепочити у консьєржа. Бо мені періодично потрібно лягати та підіймати ногу, бо вона набрякає. Ще було таке, що я ввечері вийшов гуляти з дружиною на вулицю, і світло вимкнули поза графіком. Я залишився у консьєржки, переночував, й загалом потрапив додому лише через добу. Ліфтова компанія відмовилась вмикати ліфт і попри усі спроби це врегулювати, дотепер зі мною ніхто не зв’язувався.

– Це знову-таки питання непристосованості на державному рівні, а саме відсутності механізмів захисту ветеранів… Чи звертались Ви щодо власного запиту до відповідних структур, що опікуються соціальним захистом громадян?

– Це не лише стосується поранених, ветеранів, чи літніх людей. Наприклад, як  батьки можуть з новонародженою або малою дитиною виходити гуляти на вулицю, так само відвідувати сімейного лікаря для огляду, чи лікування дитини, а потім йти за продуктами й знову це все тягнути на 17 чи 25 поверх… Це все дуже тисне на людей і в такі моменти розумієш, чому так багато українців прагне виїхати до Європи. Це передусім проблеми у ставленні держави. 

Так, я навіть телефонував до заступниці голови КМДА, вона координує діяльність департаментів суспільних комунікацій, соціальної політики тощо. Але відповідей щодо здійснюваного соціального захисту я не отримав.  На сьогодні, є державна програма про те, що громадяни, які добровільно пішли на військову службу, отримують 30000 гривень від КМДА. Приходите до військкомату, подаєте документи, які підтверджують, що Ви є добровольцем, вони формують відповідну заяву і відправляють її до КМДА. Чому немає відповідної допомоги людям, які повертаються з фронту з пораненнями, або ж не можуть пересуватися самостійно – незрозуміло.

Фото: особистий архів Володимира

– За можливості, хочеться продовжити цю тему й порушити ще одне питання – відсутність умов для людей, які пересуваються на кріслі колісному, зокрема. Окрім того, про що вже поговорили, які труднощі зараз Ви відчуваєте, якщо мовити і про пересування, і надання певних послуг?

– Наприклад, у нашому будинку взагалі відсутні пандуси. “Залізти” на бордюр, який висотою більше ніж 20 сантиметрів – я не можу. Доводиться знаходити якісь поламані бордюри з іншої сторони будинку, щоб залізти на тротуар і потрапити додому. Відповідно, щоб дістатися парадного мені допомагає або дружина, або син, або сторонні люди. Зрозуміло, що іноді доводиться чекати, щоб повз проходив якийсь міцний чоловік, який зможе мені допомогти. Хоча, вже навіть в ЖЕКу знають, що в будинку проживає людина, якій важко пересуватися. До того ж я такий не один. Тобто, соціальний захист відсутній. 

Також у нас в будинку є вантажний ліфт, але він не працює понад рік, бо не має технічної документації. У робочому стані лише один пасажирський ліфт. Зрозуміло, що за мною туди вже ніхто не зайде, адже місця немає. Я заїжджаю передом, виїжджаю – задом. Іноді ліфт закривається раніше, ніж я встигну виїхати. До речі, попри той факт, що з трьох ліфтів працює лише один, у нас вираховують кошти за обслуговування, враховуючи всі ліфти. Окреме питання – це громадські транспорти… Я навіть чув про те, що в управлінні соцзахисту передбачена послуга, що ніби є швидка допомога, яка обслуговує людей з інвалідністю, розвозить їх за потрібними адресами тощо. Це звучить ніби якась фантастика. Особисто я щоразу їжджу на таксі. Це єдина можливість пересуватися на великих дистанціях.

Фото: особистий архів Володимира

– Володимире, сьогодні Ви мовите від імені людей, які були змушені на власному досвіді дізнатися як це – пристосовуватись до життя, за відсутності умов для цього. Про це варто говорити. Насамкінець запитаю: чого сьогодні Вам найбільше не вистачає?

– Найбільше зараз не вистачає стабільності й розуміння, що буде далі в країні. Сьогодні я живу для своїх дітей, тому розумію, що важливо порушувати теми, які безпосередньо стосуються державної політики. Зараз заведено казати, ніби ті хто, починає йти проти управлінців – підігрують агресору. Тобто, виходить так, що мої права можуть обмежувати, а я не можу про це говорити?… 

Знаєте, у статті 65 Конституції України чітко прописано, що захист Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України – є обов’язком усіх громадян України. Але у нас чомусь є рішення про те, що прокурори, судді, митники, працівники поліції тощо – не можуть бути мобілізовані. Виходить, що мене, як громадянина, ніби обманули. Хоча, у свої 54 роки я був у штурмовій бригаді, але міг замінити на місці умовно тридцятирічного чоловіка, який, наприклад, є представником поліції. І це не єдина проблема. Закону про демобілізацію також немає… Ти не розумієш, скільки тобі відміряно служити. Тож, якщо ми хочемо жити за правилами, які у нас прописані в Конституції – цього мають дотримуватися усі. Думаю, що коли хлопці почнуть повертатися з фронту, на нас чекає багато змін.