Новорічна традиція, створена катом українців: історія Діда Мороза
Уявіть: вечір 31 грудня. Вдома грає святкова музика, хтось на кухні нарізає олів’є, хтось прибирає, а діти метушаться біля ялинки. Раптом чуєте гучне стукання в двері. Відчиняєте – і ось він, Дід Мороз: ватна борода, червоний кожух, посох, на ногах валянки. Діти в захваті, ви в передчутті “новорічного дива”. Та дід, не церемонячись, минає малят, які тягнуть до нього рученята, і прямує на кухню. Там починає згрібати в мішок олів’є, любовно викладений шарами оселедець під шубою, а потім переходить до ваших запасів круп. “Що ти робиш?”, – виривається у вас. Дід розвертається, зблиснувши хижим поглядом, і наставляє на вас автомат, який ви не помітили за його спиною. Забравши всі їстівні запаси, він покидає вашу квартиру – як і всі квартири сусідів, – кидаючи вас помирати з голоду. Зате лишається ялинка та “голубий вогник”.
Складно уявити? Але все це – і вбивство українців голодом (що згодом назвуть Голодомором), і репресії українських патріотів, і “добрий” Дєдушка Мороз з ватною бородою, і Новий рік як головне свято з хороводами навколо новорічної ялинки – є плодом фантазії одного садиста. Звали його Павло Постишев (партійний псевдонім – “Єрмак”). Його руки по лікті в крові наших пращурів, але плоди його хворої фантазії досі створюють “свято” для наших дітей. Багато хто тримається за цю “традицію” з особливою наполегливістю: “Що вам зробив Дєд Мороз? Відчепіться від свята!”.
Лазар Каганович, Йосип Сталін, Павло Постишев і Климент Ворошилов.
Дід Мороз – не просто новорічна казка, а зброя культурного геноциду, нав’язана радянськими окупантами, щоб стерти українську ідентичність і замінити її на сіру, бездушну “радянську” подобу. Сьогодні, коли Україна бореться за свою ідентичність проти нового імперіалізму, варто прийняти факт: Дід Мороз – це не свято, а символ окупації. Час викинути його на смітник історії разом з творцем, прийнявши, що уся наша ностальгія та звички минулого були лише ілюзією, за якою ховалося знищення всього українського.
Хто такий цей Постишев, щоб диктувати нам, як святкувати? Народжений 1887 року в Іваново-Вознесенську (нині Іваново, Росія) в родині ткача, син пролетаря без краплі освіти – навіть початкової школи не закінчив. Неписьменний, він компенсував брак розуму жорстокістю та параноїдальним фанатизмом. Підлітком приєднався до більшовиків на текстильній фабриці, де працював. У 1908-му заарештований, відправлений на каторгу в Сибір, де став одним з ватажків партизанського руху на Далекому Сході, очолював революційні суди, де виносив вироки без суду й слідства. У 1923-му Кремль кидає його в Україну – спочатку на Київщину й Харківщину, де він очолює агітацію та пропаганду. Росіянин за походженням, Постишев ненавидів усе українське: придушив національне відродження 1920-х, наполіг на знесенні Михайлівського Золотоверхого монастиря в Києві, очолив політичну кампанію проти Миколи Скрипника, що призвела до його самогубства.
Але справжній апогей його кар’єри – 1932-1933 роки. Коли Сталін вирішує зламати опір українців колективізацією, Постишева призначають другим секретарем ЦК КП(б)У, членом Політбюро й головою Харківського обкому. Він стає “головним більшовиком” в Україні саме в пік Голодомору – коли селяни вмирали від штучного голоду, організованого Москвою. Постишев наполіг, щоб Україна стала “зоною суцільної колективізації”, кинув Червону армію на бунтівних селян, ратував за “радикальні репресивні методи” відбирання хліба.
“1934 року перший секретар Київського обкому ВКП(б) Павло Постишев, виступаючи на пленарних зборах Київської міської ради, відверто заявив, що треба раз і назавжди знести з лиця землі увесь цей «історичний мотлох, який своїм існуванням живить коріння українського буржуазного націоналізму»”.
Павло Постишев, джерело: архів
Він вишукував “шкідників” скрізь: у партії, владі, навіть у ковбасі (де вбачав профіль Троцького), сірниках (японські казки як “фашизм”) чи шкільних зошитах (лінії, ніби ножем проткнуті портрети Сталіна). Постишев паралізував партійні організації чистками і “викрив” половину апаратників як “ворогів”. Маніакальний сталінський фанатик, який бачив зраду в усьому, залишив по собі мільйони трупів. Іронія? Сам фанатик Сталіна в 1938-му спробував “викрити” Лазаря Кагановича – і полетів у немилість. У 1939-му його розстріляли разом з тими, кого він мучив: Станіславом Косіором і Власом Чубаром. Але перед смертю Постишев встиг “подарувати” нам Діда Мороза – метастазу комунізму, яка отруює українську свідомість досі.
Звідки взявся Дід Мороз? Уявіть Радянський Союз 1930-х: голод, репресії, маховик терору набирає обертів. Комуністи з 1917-го вели антирелігійну війну – Різдво заборонили як “буржуазне свято пролетарів”, ялинки – як “попівський пережиток”; у школах плакати: “Родители, не сбивайте нас толку! Не делайте Рождество и елку!”. Піонери в садочках читали антиріздвяні вірші: “Мьі з тобой враги попам, Рождество не надо нам!”. Дітям пропонували “безбожні ігри” – кидати м’ячі в мішені з церквами й попами. Колядки переробили на “червоні”: “Добрий вечір тобі, вільний пролетарю! Нова радість стала, яка не бувала… Ленін появився!”. Щедрівки, вертепи, українські персонажі – усе це поза законом. Святий Миколай – головний дарувальник для українських дітей Галичини й Наддніпрянщини – заборонений як “союзник попа й куркуля”. 18 років тривала ця вакханалія: ікони здавали як “макулатуру”, церкви руйнували, священників репресували. Українці чіплялися за традиції підпільно – кутю носили таємно, ялинки ховали за шторами, колядували, ризикуючи арештом.
Але Кремль зрозумів: заборонити не виходить, треба підмінити. У 1930-х, коли репресії досягли своєї кульмінації (Великий терор 1937–1938), потрібні були “радянські ритуали” – ілюзія розради для знеможених. Постишев, який попри неграмотність був вправним у розумінні природи пропаганди, пропонує Сталіну повернути ялинки, але “радянські”. У статті “Правда” 1935-го він пише: “Давайте до Нового року організуємо дітям хорошу ялинку… Діти робітників з заздрістю через вікно дивилися на сяючу різнобарвну ялинку і дітей багатіїв, які веселилися навколо неї…”. Наступного ж дня – ялинкові базари, мішки для подарунків, рубання лісів. Перша офіційна ялинка – у Харкові 1936-го, в палаці піонерів, для 1200 “відмінників” у костюмах, затверджених комісією. У Харкові – одному з епіцентрів Голодомору, де кістки закатованих українців ще не встигли зотліти. Цинізм? Абсолютний – все в стилі комуністів.
А 1937-го на кремлівській ялинці Постишев представляє Діда Мороза – з методичкою, сценарієм і ролями. Прообраз – суміш крадіжок і спотворень. Основний – Святий Миколай, реальна людина (270 р. н.е., Лікія, Туреччина), канонізований чудотворець, який таємно дарував бідним мішечки золота, теплий одяг, іграшки. В Україні він був одним з улюблених святих: його на наших теренах шанували понад тисячу років. Миколай приносив подарунки українським дітям – але совок заборонив його як “релігійний пережиток”. Другий прообраз – язичницькі боги холоду: у слов’янській міфології Мороз (Тріскун, Студенець, Карачун) – лихе божество, крижана потвора, що заморожує людей, худобу, врожай. В українській демонології – сніговий велетень у шубі, яким лякали дітей і намагалися задобрити, аби той не нищив врожай та дозволив пережити зиму.
Постишев не вникав у міфи – взяв російську казку 1838-го “Мороз Іванович” Володимира Одоєвського: сивий дід у крижаному домі, що карає ледачих і винагороджує працьовитих. Виховна казка для “господинь”. Радянська пропаганда зробила його “веселим” дідом у червоному (кольору комуністичного стяга) вбранні, зі Снігуронькою (замість ангелів), червоною п’ятикутною зіркою замість вифлеємської восьмикутної. Іграшки – Ленін, Сталін, серп і молот (а між рядками – голод, репресії та масові убивства).
Навіщо це все? Пропаганда чистої води – і елемент культурного геноциду. Дід Мороз мав поховати релігійні “пережитки”, стерти відмінності між “республіками”, нав’язати єдину “радянську ідентичність”. В часи, коли мільйони українців гинули від голоду, репресій, русифікації, цей фальшивий дід волав: “Дивись, ялинка! Подарунки! Ніякого терору!”, ніби промовляючи насмішливою фразою Сталіна: “Жить стало лучне, жить стало веселее!”. Він стирав українське Різдво – родинне, свободолюбне свято з вертепами про князів і гетьманів, – замінюючи на “новорічну ілюзію” з шампанським й олів’є. Це був удар по душі: заборонити Миколая (символ милосердя), нав’язати монстра (символ холоду й страху), щоб українці забули себе. Постишев, руйнівник соборів, сіл і мільйонів доль, став “супергероєм” – на шаржах Бориса Єфімова зображений усміхнений, з ялинкою й мішком. А насправді – кат, поряд з Леніним, Сталіним, Молотовим і Кагановичем.
Сьогодні, коли 2/3 українців обирають Святого Миколая, Дід Мороз відступає – як і його творець. У Хорватії, Словенії, Болгарії, Польщі радянський виродок зник, повернулися свої героїв: Миколай, Божичок. В Україні батьківські чати сперечаються: “Хто прийде – Миколай чи Мороз?”. І, дійсно, час вибирати: автентичне добро чи нав’язане зло? Коли ми зустрічаємо черговий рік під звуки повітряної тривоги, без світла, багато з вас – далеко від домівок і своїх рідних… Коли ідейні послідовники Леніна, Сталіна, Постишева й інших виродків планомірно знищують Україну з 2014 року, час нам усім прийняти: Дід Мороз – символ колонізації, який тримається на інерції “радянської ностальгії”. Відкиньте його та поверніться до Миколая – скромного дарувальника, що творить добро таємно, як українці чіплялися за свою ідентичність під окупацією.
Колядуйте, плекайте вертепи, пишіть листи Миколаю та наступного року купіть (чи зробіть!) першого у житті дідуха. І нехай цей монстр – Дід Мороз – назавжди замерзне в історії, в обіймах з самим Постишевим.
Дід Мороз – не просто новорічна казка, а зброя культурного геноциду, нав’язана радянськими окупантами, щоб стерти українську ідентичність і замінити її на сіру, бездушну “радянську” подобу. Сьогодні, коли Україна бореться за свою ідентичність проти нового імперіалізму, варто прийняти факт: Дід Мороз – це не свято, а символ окупації. Час викинути його на смітник історії разом з творцем, прийнявши, що уся наша ностальгія та звички минулого були лише ілюзією, за якою ховався культурний геноцид, убивства та переслідування.
Міністерство закордонних справ Німеччини перерахувало до Фонду підтримки енергетики України найбільший разовий внесок з початку діяльності Фонду – 160,11 мільйона євро.
Президент України Володимир Зеленський під час спілкування з журналістами на шляху зі США до Європи розповів про перебіг переговорів щодо так званого 20-пунктного мирного плану, позицію Росії, роль США та Європи, а також умови, за яких Україна готова рухатися до миру.
Президент Володимир Зеленський оголосив про стовідсоткове узгодження гарантій безпеки в межах обговорення спільного з Дональдом Трампом мирного плану. Наразі документ, що містить 20 ключових пунктів, готовий майже повністю, а для остаточного фіналу залишається знайти рішення лише для кількох територіальних питань.
Дональд Трамп почав пресконференцію з перерахування європейських лідерів, з якими він і Володимир Зеленський спілкувалися після кількагодинних перемовин між українською та американською стороною.